Чи підтримують психологи універсальні й категоричні заключення?

Доброго дня!
Цікаве питання, поділюся своїми міркування на тему)

З одного боку, ми дійсно можемо говорити що слова "назавжди", "ніколи" і т.д. є словами-глобалізаторами, яких бажано уникати. Разом з цим, у всьому можуть бути свої виключення та своя неочевидна, на перший погляд, терапевтична цінність. Адже "ніколи не використовувати слово "ніколи" - може бути проявом того самого феномену, тільки з іншого боку)) А гнучкість - один з елементів психологічного здоров'я) Тож давайте розбиратись, які, на мою думку, можливі виключення.

З кожною окремою людиною, психолог вибудовує взаємодію, виходячи з запиту, особливостей характеру людини, захисних механізмів її психіки тощо. І один із захисних механізмів, наприклад, коли працюємо із запитом співзалежних стосунків, - це заперечення. Саме воно дуже часто супроводжується надією на те, що одного разу партнер зміниться і перестане погано до мене поводитися, що в свою чергу, заважає бачити реальність. Саме тому людина може десятиліттями залишатися у стосунках, у яких зазнає насильства.

У такій ситуації ми можемо використати одну з терапевтичних інтервенцій, мета якої — допомогти психіці людини зіткнутися з реальністю, яку вона тривалий час не могла або не була готова повністю визнати.
І тут важливо спиратися саме на реальність: наприклад, на всі ті роки, протягом яких партнер повторював одні й ті самі патерни поведінки, попри обіцянки, конфлікти, розмови та численні шанси щось змінити.

У такому контексті навіть достатньо пряма конфронтація на кшталт: «У вас немає підстав розраховувати на те, що ця людина зміниться» або ж більш прямо "вона ніколи не зміниться" — може мати терапевтичний ефект. Вона допомагає перестати підтримувати заперечення та надію на майбутні зміни партнера й поступово почати бачити стосунки такими, якими вони є зараз, а не такими, якими вони потенційно могли б стати.
Звичайно, це має відбуватися екологічно, коли психолог точно розуміє задля чого саме з цією людиною викоритсовує цю інтервенцію.

І так, криза відтворюваності результатів психологічних досліджень існує. І так, ніхто не може гарантувати що буде відбуватися з людиною через якийсь час. Разом з тим, ми можемо в таких випадках спиратися на вирогідності та минулий досвід, доречність та розуміння того, яку саме функцію ті чи інші ідеї виконують в психіці людини.
І вже виходячи з доцільності та психологічних цілей в терапії - вибудовавути процес та використовувати ті терапевтичні інтервенції, які можуть бути найбільш цінними для клієнта.

Добрий день. Ви порушили дуже важливе питання — про межі психологічного знання та про те, наскільки коректно використовувати категоричні формулювання на кшталт «назавжди», «ніколи» або «це не зміниться».

Я вважаю, що в роботі психолога з такими словами потрібно бути дуже обережною. Психологія справді спирається на наукові дослідження, статистичні закономірності та накопичений клінічний досвід. Але навіть дуже стійка закономірність не означає, що ми можемо достовірно передбачити майбутнє конкретної людини.

Наприклад, якщо людина протягом кількох років відчуває напруження, дискомфорт або відсутність потягу до певної людини, це безумовно важлива інформація. Можна говорити про стійкість цього переживання, досліджувати його причини, контекст і те, як воно впливає на життя. Але я б не стала стверджувати: «Ви ніколи не будете сприймати цю людину інакше». Це вже прогноз щодо майбутнього, який неможливо гарантувати.

Водночас фраза «це не моя людина» не обов'язково є психологічним діагнозом чи науковим висновком. Іноді це спосіб самої людини описати свій досвід: «Мені поруч із цією людиною погано», «між нами немає близькості», «мені не підходить такий спосіб взаємодії». І цього може бути достатньо для прийняття рішення, навіть якщо ми не знаємо, що буде через п'ять чи десять років.

Для мене тут особливо важливо розділяти два питання: «Чи може це колись змінитися?» і «Чи влаштовує мене те, що відбувається зараз?». На перше питання ми не завжди можемо отримати достовірну відповідь. А на друге людина може відповісти вже сьогодні.

Тому в роботі я радше використовую формулювання «на цей момент», «за тих обставин, які ми маємо зараз», «це переживання залишається стабільним протягом тривалого часу». Вони не заперечують можливості змін у майбутньому, але й не знецінюють теперішній досвід людини.

Я також не думаю, що психолог повинен підтримувати клієнта в нескінченному очікуванні змін лише тому, що «все може змінитися». Теоретична можливість змін не означає, що людина повинна залишатися в стосунках, які роками викликають страждання, або чекати, коли її почуття раптом стануть іншими.

Іноді набагато важливіше не отримати відповідь на питання «назавжди це чи ні», а побачити власну реальність: «Зараз я відчуваю саме так. Зараз ці стосунки на мене впливають саме так. І я можу вирішити, що робити з цим сьогодні».

Майбутнє не можна гарантувати. Але теперішнє можна досліджувати, усвідомлювати й на його основі робити власний вибір. На мою думку, саме тут і проходить межа між категоричним прогнозом та професійною психологічною допомогою.

тобто, чи є срок, коли можна казати «це назавжди», чи ні ? (Типу, якщо 5 років і нічого не змінилося, тоді й ніколи не зміниться. Але з іншого боку — це ж ризик індукції Юма: від минулого не можна зробити висновок 100% про майбутнє. Як мені здається, є вірогідності на близьке майбутнє, а на десятиліття й на все життя.. ні? Просто може ви як спеціалісти має певні знання, які можуть прямо стверджувати, що є незмінним на все життя з певною людиною (типу эсенціалізм «не створені для одне одного). І справа навіть не у тому, аби терпіти заради теоретичного шансу, а в загальному — чи взагалі такі заключення істинні?

Пошук істини, як на мене - це більше філософська категорія, ніж психологічна.
У психології є безліч інформації: класифікації типів особистості, дослідження, знання про особливості психіки та механізми, які проявляються у стосунках. Є дискусії на тему «чи може людина змінитися?». І зміну ЧОГО саме в людині ми маємо на увазі. І це справді цікаве питання, яке передбачає купу уточнень, нюансів і різних контекстів.

Разом із тим, не думаю, що тут можливо досягти якоїсь абсолютної істини. Будь-яке наше знання певною мірою відносне. Ми спираємося на дослідження, досвід різних людей, власний досвід, існуючі на сьогодні концепції та класифікації. При цьому постійно з’являються нові поняття, продовжуються дослідження, розширюється наше розуміння механізмів психіки, особистості та мозку.

Тому я б, можливо, запропонувала автору подосліджувати, звідки виникає саме питання про істину. Чи не ховається під ним прагнення знайти гарантії? Знайти якусь абсолютну істину, на яку можна спертися і завдяки цьому відчути більшу впевненість у чомусь?
Це скоріше мої думки вголос і пропозиція продовжити дослідження цього питання дещо з іншої перспективи - як через зовнішні феномени, так і через дослідження внутрішніх процесів.

Edited by author 05.10.2026 12:15

Дякую за відповідь та Ваші думки! Тобто, переважно ці слова опираються саме на прагматизм, аби людина почала жити «тут і зараз», а не в теоретичному майбутньому?

Саме так, а чим більше людина здатна проживати себе саме в теперішньому моменті - не з минулого, не з надій/страхів про майбутнє, а саме з "тут і зараз" - тим вища в неї якість життя та задоволення від нього)

чесно? Щодо пошуку гарантії — такий момент є дійсно, я міркував про це. Іноді це допомагає, а іноді дуже заважає.

Розумію Вас. Цей захисний механізм називається інтелектуалізація. Зазвичай, він захищає від якогось дискомфортного почуття: сором.. провина.. сум.. беспомічнітсь.. вразливість.. Можна спробувати відповісти собі на питання: якщо я зупинюсь і не буду докопуватися до істини/аналізувати - із яким почуттям зустрінусь?..
Але звичайно, більш глибоко я б пропонувала досліджувати це під супроводом психолога.

Ще раз Вам дякую й дійсно більш детально треба працювати в терапії

Згодна з Вами, більш глибоко цю тему краще розглядати в терапії.
Успіхів Вам!