Бажання зникнути або вигорання?

Мені задається, що я зовсім не розумію себе.
що реально я хочу?
чого б хотіла мати?
чи це все що я реально хочу, взагалі
не те??..
Мені 17 , і останні півтора року я взагалі не розумію нічого, і маю якусь навʼязану собі думку зникнути безслідно, або по скоріш знайти відповіді на купу запитань у своєму мозку. Років з 13 я дуже активно шукала себе у всьому, та проходила усілякі тести про особисті та інші.
Мені здавалось що усі ці тести дадуть мені відповідь на «хто я», або «на що я здатна». Моїм основним бажанням завжди було сходити до психолога, щоб він в решті решт сказав хто я, тому що сама я не розумію, але такої змоги, на жаль, не маю.
Сама ця ідея, що я хочу не брати відповідальність за свою особистість і просто жити так, як хтось мені сказав, не подобається.
З часом я почала шукати розʼяснення у психології, у термінах, у книжках. Але ставити діагноз собі я не можу, хоча якщо казати чесно, вже давно думаю що в мене і депресія, і синдром самозванця, і тривожність, і апатія, так і взагалі доходила до роздвоєння особистості(але сама розумію що це не так)!
Коротше, мій мозок дуже сильно себе накручує, причому в будь яких речах.
Наприклад, мене ніколи не турбували оцінки у школі, або поступлю я в бажаний університет чи ні, або як на мене реагують люди. Але що казати про самореалізацію в житті..ось тут дуже багато думок, і найчастіша «я нічого не зможу».
Я маю дуже хорошу сімʼю, яка мене підтримує, ніколи не мала поганих стосунків з людьми, і у відносинах. Тобто, нічого травмованого, на мою думку, в моєму житті не було. З цим зʼявляється питання «а не придумала усі проблеми я сама собі?».
Ще на мені дуже впливають обставини, як і те, що відбувається у моєї родині. І нічого хорошого в них не відбувається, і чим старша я стала, тим більше реальності мені почали розповідати батьки. Я дуже не хочу брати їх проблеми на себе, та розумію, що це мене не стосується на пряму, і всі проблеми не від мене. Але як?! Як я можу просто жити, якщо у моїх найближчих і найцінніших людей проблеми, які я взагалі не можу вирішити?
Я казала своїм батькам про це, і вони завжди казали «це не твої проблеми», «ти дитина, ти не маєш ніяк це вирішувати».
Але мені так тяжко від цієї думки, і настрій з кожною новиною від них погіршується і погіршується. З чим я нічого не хочу. Ні вчитися, ні шукати себе, а просто зникнути, щоб більше нічого не чути, не бачити.