Порушення приватності у нашій культурі. Клієнтський випадок на тлі роздумів

На живописному полотні Павла Салмасова «Сім'я. Мирний сон» (1969) просто ідеально передано наші сільські сексуальні збочення - сплошний вуайеризм і ексгібіціонізм. А ми потім кажемо, чому в нас по посадках бігають мужики і розпахують плащ перед жіночками, демонструючи своє "достоїнство". А жіночки нібито лякаються і нібито верещать, але то все для форми.

Насправді ось такі нелюдські житлові умови і виховали покоління, терпиме до демонстрації своєї приватності і до вторгення до їхніх найпотаємніших інтимних зон. Таке ставлення розповзається потім на всі сфери життя, і ми бачимо, як вже не лише в сім'ї, а й на роботі, у публічному просторі, ми червоніємо від відвертих питань про наше особисте життя, чомусь вважаємо за потрібне «відчитатись» про нашого партнера і про наших дітей, починаючи від покупки черевиків на зиму і аж до їхньої політичної благонадійності. Цікаве спостереження – якщо я ділюся з колегами якимись дуже й дуже особистими сімейними речами, я отримую «бонус» про власну професійну благонадійність і відразу вважаюсь «своєю». Ось як далеко зайшла традиція порушення приватності у нашій культурі.

Пам'ятаю один випадок роботи з клієнткою, у якої стався конфлікт з керівницею на виробництві. Конфлікт згодом замирився, але клієнтка, назвемо її Олена, продовжувала ламати голову, яку стратегію їй вибрати, щоб остаточно «ввійти в довіру» до начальства і зняти напругу. І її рішення мене приголомшило – Олена вирішила, що для відновлення добрих стосунків вона тепер має щодня ділитися з керівницею принаймні одним інтимним чутливим епізодом з життя своєї родини. Не знаю, яка в цьому була логіка і потреба, може, клієнтка вважала, що це додасть їй щирості і вразливості в очах візаві. Бо беззахисних, як відомо, не б'ють. Але ж ми знаємо, що б'ють - і б'ють добряче. Що, врешті, і трапилося. Чи варто говорити, що через якийсь час клієнтка знову з'являється на горизонті в сльозах, але тепер «обтяжуючих» обставин у неї збільшилося – до робочих конфліктів додалися її «слабкі» життєві місця, а звичайний локальний конфлікт погрожував перерости у життєву кризу. Бо як тепер жити з усвідомленням того, що ти зрадила свою сім'ю, «виставила на продаж» маленькі сімейні радощі і печалі, продемонструвала себе на публіку у нижній білизні, «злила» інфу своєму, можна сказати, потенційному ворогу?

Я не можу змінити життя своїх клієнтів. Я вкрай мало мало можу повпливати на їхні рішення. Я можу лише надавати ту підтримку, яку людину людина в мене просить і яку може прийняти. І потім разом з нею я можу сумувати, коли щось пішло не так. І я щоразу сумую, коли людина вибирає продемонструвати свої «причандалла» перед сильними світу цього. Так, раби і в’язні концтаборів колись ходили голими – ветха тряпчина, накинута на чресла, не зараховується. Так тоді треба було - щоб показати, що в тебе немає з собою ножа, сокири чи ще чогось небезпечного. Адже над тобою знущалися, і ти міг прагнути дати відсіч. Чому ж сьогодні ми зриваємо з себе всі покрови, щоб заслужити чиюсь прихильність? Далі я можу говорити про людську самоцінність, гідність і персональні межі. Але це вже інша тема.

«Люди як люди, ось лише квартирне питання зіпсувало їх» (М.Булгаков). Сьогодні поки що так.

Додано на сайт 2023-11-07 в 09:22:01