коротко не вийде, але я спробую: не можу йти на контакт з людьми, не маю друзів, якась безвихідь, тяжко

добрий вечір! років зо 5 тому у мене стався переворот(?) в житті. я гадаю, то був просто перехідний вік + моя компанія з друзів розпалася, подружитися ні з ким не виходило, бо я хотіла ту компанію повернути. тоді мій 13-річний мозок не міг дійти думки, що якщо всьо - то всьо, як колись вже не буде. очевидно, що повернути компанію не вийшло і сталося, що я залишилася одна аж до закінчення школи. було дуже самотньо, але після того всього я мала величезну надію, що в університеті все буде круто і буде купа друзів, але звичайно ж, нічого такого не сталося :) коли я проплакала після першого дня в чужому місті, до мене дійшло, що треба міняти себе, а не місце.

щодо друзів. знаєте, моя мама каже, що я була милою дитиною, гралася, мала подружок, а зараз я змінилася в гірший бік. я пам'ятаю ті часи, коли грала з сусідськими дітьми, у мене було чудове дитинство. але одного разу якось так сталося, що я отримала струс мозку, бо моя подружка мала би тримати мене, але впустила. після того разу я ще кілька разів виходила грати, але це було не так, як раніше, тай я перестала взагалі виходити. після того, ті діти почали сміятися з мене. якось я прийшла додому з магазину, хфіртка була замкнена, а ключі я забула. доки я чекала, щоб хтось мене впустив, ті діти сміялися з мене і казали, що це від мене спеціально замкнули. ще одна ситуація яскраво запам'яталася, це сталося на декілька років пізніше, ніж та перша. я йшла додому і ті діти побачили мене і почали погрожувати(?) відрізати моє довге, на той час, волосся, знову сміялися з мене. я тоді боялася виходити за межі подвір'я (насправді й зараз трохи). я живу в дуже маленькому селі, тому наскочити на тих людей просто, а це мене лякає, тому в селі я намагаюся нікуди сама не ходити.

я боюся людей. навіть мій дядько, якого я знаю все життя, але бачу не досить часто, лякає мене. кожен раз в компанії якихось будь-яких людей я не можу поводитися нормально, я просто тихо існую, нічого не говорю. мені погано, я б хотіла поговорити, посміятися, але не можу, бо боюся осуду, що з мене хтось насміхатиметься, що про мене погано подумають.

батьки. спочатку не могла їм розповісти про свою оцю штуку. але буквально за декілька днів до війни - наважилася. мати вислухала, обійняла - все. я прошу вже понад рік, щоб мені дозволили піти до психолога, а тато мені завжди каже, що я просто хочу до себе уваги і придумаю проблеми. сама піти не можу - до міста одну ніхто не відпустить, грошей на це не дадуть.