Не знаю як це вгамувати

У мене бувають напади схожі на панічні атаки. Це ніби мені різко стає страшно, але саме страшно відчувається дивно, ніби відчуття, що мене ніхто не бачить, у мене нікого нема, я повністю самотній. Можу описати відчуття тільки тим, ніби я невидимий для інших або я у замкнутому просторі, де нема більше нікого. І у ці моменти я забуваю про тих, хто зі мною і за мене. Це доповнюється сильним почуттям неповноцінності. Я плачу і здається ніби відчуваю якийсь моральних біль з минулого, я навіть уявляю, що я дитина яка плаче у відчаї і благає когось із нею побути і поговорити або хоча б помітити її присутність...У такі моменти я дзвоню друзям і буквально питаю чи варто мені жити, прошу сказати що мене люблять і просто приділити увагу, ніби це панічно важлива потреба. Такі напади тривають до півгодини, емоції ніби я у реальній травмуючій ситуації. Тригером за моїми здогадками може бути те коли я бачу як хтось комусь приділяє увагу і спостерігаю за їх близькими взаєминами, коли я натикаюсь на тему любові і дитячих травм і ще якісь причини, про які я не знаю.
Також у мене буває дивна реакція на добрі слова і підтримку від когось. Я починаю плакати і не від радості, а ніби ці слова вражають по болючому, мені стає сумно...