Расова нетерпимість та ксенофобія

Ксенофобія багатолика. Є нібито толерантні зовні люди, які, однак, свою доньку заміж «за чужого» ніколи не віддадуть. Є люди, здатні ненавидіти цих «чужих» — але тихо. А є й такі, хто буде шипіти услід, кидати каміння, а то й убивати. Усі вони мають одну лише спільну — вона ж і відмінна — особливість: для них у принципі допустимий поділ на «правильних» людей і «уродів», причому з зарахуванням себе виключно до першої категорії. Таку параноїдальну свідомість (несприйняття нічого поганого в собі та повний перенос цього «поганого» на інших — на всіх підряд чи на певні групи людей) талановито описали у книзі «Сім’я і як у ній вижити» Скіннер і Клііз — рекомендую. Для деяких «інших» робляться винятки — «так, ви не такі» (а мається на увазі: «не такі, як решта вашої породи», — або ще далі: «але все одно не такі, як МИ»). Але загалом принцип діадичної свідомості працює: уродди — не уродди.
І це не біологічно зумовлений постулат «свої — чужі» — ні, це саме категорія, викривлена «просунутою» свідомістю: є люди «правильні» і «неправильні» — причому неправильні для того, хто дотримується цієї точки зору, ті, які не вкладаються в ЙОГО бачення життя. І тут годиться будь-який принцип, щоб вважати інших поганими — ті, хто надає перевагу певному автору, хто любить/не любить певну музику, хто їздить/не їздить на такій-то машині, так-то одягається, хто такої-то національності, чи статури, чи професії... Зачіпка завжди знайдеться. Усе це — і нетерпимість до когось, і націоналізм, і просто агресивний тупізм — одного поля ягоди, лише різного ступеня отруйності. Якщо в голові є цей цвях — причепиться будь-який «ізм», адже свідомість уже заражена.
Найгірше в цій ситуації не тому, хто вигнанець, а тому, хто ненавидить. Чому? Бо відбуваються потужні деструктивні процеси в його психіці та марно перенаправляються колосальні потоки психічної енергії: замість того, щоб усе це спрямувати на творення себе, людина скеровує всю цю міць проти інших. Тим більше, коли не просто проти, а на поразку, на руйнування.
Ну, загалом зрозуміло, чому це явище таке поширене — адже ненавидіти простіше, ніж займатися собою (справа ця довга, клопітна, енерговитратна, не завжди приємна...). А тут плюнув — тим чи іншим способом — у «іншу» пику, зняв напругу, — полегшало.
І в нашій країні все це розвинуто, на жаль. Не расова нетерпимість — у нас не так багато в процентному відношенні представників інших рас, щоб це стало проблемою. Але от ксенофобія, боязнь інших, чужих — цвіте пишним цвітом. Є специфічні регіони на Західній Україні, де більша частина населення прямо-таки хвора на ксенофобію — і останні вибори тому доказ, коли під ці настрої були обрані представники партії з фашистською ідеологією. Є й страх перед «західняками» у жителів Криму та сходу України. Усе є, на жаль... А ось як і чому — про це окремий розмова — у тій частині, що про «механізми»...

На жаль, так. Мені важко сказати, що таке «виражена» нетерпимість, вважається, що в Україні накал пристрастей набагато менший, ніж у багатьох інших країнах. Але цьому важко радіти, бо якщо є позиція «ти гірший, бо інший», ця позиція проявиться. А вона є, багатьох наших співвітчизників не залишає байдужими наявність представників негроїдної раси, людей з азіатськими рисами та уродженців Кавказу. І це сумно, дуже.

Місцями є. Деякі українці не дуже люблять росіян, молдаван...

Так, існує!
Мені за родом діяльності доводиться стикатися з проявами расової нетерпимості та інших видів ксенофобії.

Ксенофобія в Україні існує. Расова нетерпимість на цьому тлі лише окремий випадок. Виражається це в образливих висловлюваннях на вулиці. Фізичні зіткнення трапляються досить рідко і пов’язані скоріше з молодіжними зібраннями — дискотеками та студентськими гуртожитками. Торговельні та корпоративні війни я б сюди не включала — тут проблема не в відмінності, а радше в подібності сторін та їхніх інтересів.

Існує у певних групах, але більшості громадян немає часу навіть замислюватися про таке явище. Винятком є вибори, коли країну «грамотно» ділять на кілька таборів, і при владі залишаються ті, «кому треба».

Ксенофобію та націоналізм організовано пропонують у багатьох державах — на жаль, у тому числі й у нашій. Народ, об’єднаний за принципом «проти кого дружимо», управляється легко, а ще легше відволікається від більш насущних проблем (економічних, управлінських). Коли правляча верхівка нагрішила й/або управляє країною кривими руками, найкраще звернути увагу народу на загрозу національній єдності. Інакше з’їдять ;) Є й інший аспект — з цими ідеями в нестабільному, незадоволеному суспільстві легко не лише утримувати владу, а й приходити до влади. Тож «образ ворога» формується постійно й формуватиметься, думаю, ще довго.
Але базується все це на надійній платформі, на коренях, які в самому населенні міцно живуть... Є, образно кажучи, ґрунт, у якому ці насіння не приживуться, а є — родючий...
Завжди, у всі часи були люди, толерантні до оточуючих, і ті, хто прагнув побачити «образ ворога» за якоюсь із ознак. Раніше це була віра... «Неправильно» віриш — у пічку. Тепер — національна ознака на коні.
А насправді — не суть, за що «інших» ненавидіти, суть у тому, що є люди, які вважають це ненормальним, і є ті — які так не вважають. Є ті, які в проблемах намагаються з’ясувати суть, і є ті, хто намагається з’ясувати національність учасників чи «винних»...

Невідоме таїть загрозу — це дуже давній інстинкт. На те, щоб пізнавати незнайомих, потрібна сміливість, запас упевненості. А страх пропонує скоріше озброїтися до зубів, оголосити невідоме поганим. Тоді страх перетворюється на агресію, а з нею впоратися легше. Це перший варіант.
Другий — людям потрібна близькість з іншими людьми, і там, де її не вистачає, є варіант штучного зближення: знайдемо спільну ознаку та об’єднаємося проти тих, хто відрізняється. Близькість виходить фальшивою, ненатуральною, але й простою, без зусиль.

Політичні та економічні. Приїжджі можуть зайняти всі робочі місця, до влади може прийти партія з орієнтацією на співпрацю з якоюсь однією державою.

На жаль, незважаючи на численні дослідження, точний механізм формування етнічних упереджень не з’ясований.
Можливо, це пов’язано з феноменами внутрішньогрупової ідентифікації, групоцентризмом тощо.
Свою роль відіграють соціально-економічні фактори, але вони радше виявляють ксенофобію, ніж формують її.

Механізм виникнення ксенофобії не такий простий, як здається на перший погляд. Якщо жінка каже: «Усі чоловіки...», ми не пов’язуємо це з ксенофобією. З ксенофобією ми зазвичай пов’язуємо ставлення до людини як носія властивостей групи. Якщо зустрічаються представники Росії та України і вирішують поговорити про газ:) — це теж варіанти протистояння інтересів, але ми не пов’язуємо це з ксенофобією. Бо інтереси сторонами усвідомлені та заявлені. Що ж таке ксенофобія (дослівно — страх чужого, грец.)? Я б розділила групову та етологічну ксенофобію. Групова формується при створенні упереджень. Наприклад: за акцентом, упізнавши українку, продавчиня газет у Москві каже покупниці: «Що газ у нас крадете?» Підтримуючи офіційну версію, жінка фактично маніфестує патріотизм (як особисте прийняття інтересів групи) та перевагу. При цьому під час особистого спілкування неприязнь може зникнути або посилитися. Основна ознака — общинна свідомість. Особистісні якості неважливі, важливі властивості груп, а напруженість і форми вираження конфлікту залежатимуть від інтересів групи чи їхньої трактовки харизматичними особистостями в оточенні людини. Якщо особистісні інтереси стають важливішими за групові, конфлікт через кризу вирішується. Можна навести приклад повісті «41». Тут криза виявилася фатальною.
Етологічна ксенофобія часто пов’язана з статевими ритуалами та уподобаннями. Я за роботою часто стикаюся з цим типом ксенофобії. Однак тут є й протилежна тенденція. Грубо кажучи, згідно з популяційною екологією людини, стійкій групі вигідний приплив свіжих генів, проте цей приплив не має сприяти розмиванню властивостей групи. Тенденція, яку я зараз спостерігаю в Україні: іноземці для українок часто бажані партнери, але залицяння іноземця, особливо неєвропейського типу, викликає дуже гостру реакцію українських чоловіків. Мені здається, що цю ситуацію не варто замовчувати, адже неусвідомлена така тенденція може призводити й призводить до гострих конфліктів. Які форми поведінки ми можемо запропонувати в цьому випадку? Мені здається, це тема окремого обговорення. Адже ксенофілія українських жінок так само може бути вкрай небезпечною для них. Найцікавіше, що при розвитку фемінізму в Європі та певних історичних традиціях Близького Сходу та Індії (існує низка міфів, зокрема й про Роксолану:) наші жінки дуже затребувані.

Це, в першу чергу, політика держави. Частково це формування в етнічних групах або кланах за інтересами: фанати футболу, націоналістичні гуртки фашистського спрямування.

Будь-яку річ, будь-яке почуття можна довести до абсурду. Є приказка: «Застав дурня молитися — він і лоб проб’є». Ну ось приблизно так і співвідносяться патріотизм та ксенофобія.

Тут довелося б міркувати, що саме вважати патріотизмом. Але моя суб’єктивна думка — так, зв’язок є. Усюди, де з’являються виражені патріотичні заклики, ідеї, так чи інакше в цьому є нотки «ми разом, а ось вони — не з нами». Тому часто патріотизм — це дуже, дуже цивілізована ксенофобія.

Також, як егоїзм — є здоровий і нездоровий.

На мою думку, зв’язок є.
Патріотизм часто пов’язаний з етноцентризмом, який і є однією з причин ксенофобії.

Різниця між патріотизмом і ксенофобією (у цьому випадку груповою) мені здається в ступені усвідомленості представлених інтересів. Наприклад, метою газового тиску на Україну є в кінцевому підсумку приєднання України до певного союзу з перспективою адміністративного об’єднання. Але при роздуванні газового міхура та неусвідомленому представництві інтересів держави в російському суспільстві й симетрично в українському наростає ксенофобія, що буде сильно перешкоджати об’єднанню. Щось на кшталт такого:)

Ні. Патріот — захищає, і його принципи ґрунтуються на моральності.
Ксенофобія — ненависть, неприйняття, агресія.
Ці два явища не мають нічого спільного.