Гіперопіка і почуття вини

Доброго дня. Вчора до мене прийшло усвідомлення, що я не виходжу з дому вже більше року. І під "виходити" я маю на увазі соціальну сталу: спілкування з людьми, друзями, знайомими, роботу. Я виходжу у магазин за продуктами, але я не можу назвати це нормальним. Я одружена, у мене прекрасний чоловік, між нами все чудово. Я народилася в хорошій сім'ї і все було також чудово, поки я не виросла і переїхала у інше місто зі своїм чоловіком. Цей крок спричинив шквал істерик, глибоку депресію, і розчарування у моєї мами. У підлітковий вік, навіть до сих пір, у мене є ліміт - до 22.00 бути дома. Навіть, якщо я зі своїм чоловіком, в 22 мама телефонує і розпитується коли я буду вже дома. Коли ми приїжджаємо гостювати додому - ми зупиняємося окремо - кожен у своїх батьків. Коли я переїхала, я відчула свободу і мені надзвичайно подобалося нове місто. Все було цікаво, нові люди, нові можливості. Але щодня мені телефонувала мама по декілька разів на день, розповідала про те, як їй важко, адже все лягло на її плечі. Вона звинувачала мене в тому, що їхні стосунки з татом погіршилися і тепер він спілкується з іншими жінками. А, якби я не поїхала - то цього б не сталося. І хоча вона попросила у мене пробачення за це і сказала, що вона погарячкувала, і я не тримаю образи. Але це поламало мене і мою психіку. Щоразу, як я приїздила додому і зустрічала знайомих, всі як зговорилися - казали, що бачили мою маму, розпитувалися що у нас трапилось, чи горе якесь...Що мама в глибокій депресії, як я можу так поступати з нею - жити у своє задоволення, а її тут кинути. Загалом, я розумію, що моя мама зробила помилку і неправильно відносилася до того, що я почала своє життя. (До речі, з моїм чоловіком в неї прекрасні відносини). Але я закрилася. Я не можу спілкуватися з людьми, в мене щоразу паніка, що почне дзвонити телефон і мама почне плакати в трубку і просити, щоб я пішла з зустрічі...Романтичні вечори проходять під напругою, бо я боюсь телефонного дзвінка. Боюсь, бо я тут щаслива - а там нещасна мама з грузом на плечах. Щоразу, коли я приїжджаю додому мене контролюють, вирішують що я робитиму, я не можу ні з ким зустрітися...в результаті я вже втретє хворію, коли приїжджаю і проводжу час під закритим замком з батьками. Я знаю, ймовірно ви скажете, що мені потрібна терапія. Але я немаю на це грошей. Я просто не знаю як мені вийти з цього. Як почати радіти життю, як зробити так, щоб було знову цікаво з людьми, а не тривожно. Мене ніхто не розуміє, ні чоловік, ні та ж мама.Як себе вести?