↩ Реакція на відповідь № 347943 для Владимир Анатольевич
Просто соромно - пішла і стукаюсь назад через 2 місяці майже. Я пішла нормально, не палила мости як то кажуть, обнялась з керівнецею, трошки всплакнули. Але. Коли звільнялась моя подруга через тиждень після мене, їй керівниця сказала прямо " пиши, якщо що, приймем назад". Мені таке не сказали. Тобто я думаю, можливо мене не хочуть бачить, бо я піднімала питання про те, що під час військового стану не правильно змушувать іти за свій рахунок. Просто я дуже сильно боюсь залишитись без засобів до існування, я сама собі опора. Я розумію, що батьки будуть трохи підтримувать. Але ці урізання зп і сидіння вдома без оплати мене сильно вибили із колії. Я пішла, у липні уже все наче заспокоїлось.
Хочу назад, бо мені в принципі там було комфортно. Не було навіть думок , що я не хочу ходить. Я хотіла, там були подруги, спілкування.
От я зараз у порівнянні розумію, що попередня робота з усіма мінусами була прийнятна, зручна. У мене був час на дитину, на себе. Зараз на цій новій роботі я вижатий лимон, який погано засинає, погано прокидається, намагається не розревіться по дорозі на роботу ( я серйозно) і якось триматись на плаву. Пробую шукати плюси на новій роботі, але все в середині кричить " хочу встать і піти звідси. Не хочу нікуди іти". Мене перестали радувати звичні речі, я утратила інтерес до прогулянок з друзями, догляду за собою. Просто хочу лежать вдома і плакать, і ніколи не ходить на цю роботу.
Думала піти на якісь курси, але поки дитина маленька, а нова робота зжирає час, інколи навіть на вихідних ( у мене робота з 9 до 6, нема обіду, тобто 15 хв я можу поїсти, але це максимум), бо всю роботу треба робити оперативно, це новини, інколи у мене тільки 1 вихідний. Це мене вбиває. Немає балансу в житті, нема відчуття відпочинку, радості. Мучає совість, що я провожу на нелюбимій роботі більше часу, ніж з дитиною. Мені від цієї роботи треба тільки зп