Робота й кар'єра

Я завершила університет цього року, не мала більше бажання продовжувати йти на магістратуру, бо через дистанційне навчання та постійне перебування вдома я морально виснажилися, дуже важка спеціальність, я малювала годинами,немала особистого вільного часу, навіть на вулицю не могла нормально вийти, було відчуття що зійду з розуму і постійна апатія, подавленність, витрачені усі нерви та сили,безсонниці через стрес та переживання, я ставала поступово емоційно нестабільною. Мріяла про те, щоб завершити університет та вирватися із маленького міста, оскільки набридли люди,які мене оточували,проблеми у відносинах з друзями, непорозуміння із батьками, які вважають,що мені не може бути важко, це ж моє улюблене діло, малювати це не складно і що за мене все платять,я підробіток не мала часу мати,бо все навчання займало багато часу. Згодом після закінчення,на мене почали тиснути а чому я далі не йду на магістратуру,що я пошкодую, я після диплому абсолютно нічого не робила, в мене не було бажання чимось займатися, я втратила друзів, тому постійно вдома, не вихожу на вулицю навіть, вже настала осінь, а я досі не маю сили та бажання шукати роботи навіть. Мені грубіянив батько, чи довго я буду на ліжку лежати, що я «просираю» молоді роки, що я ніде не ходжу,хоча немає з ким, з ліжка вставати не хочеться, я допомагаю матері із молодшим 3-річним братом, виконую хатні обов’язки, тобто я роблю речі,які мене змушують та й відчуття провини є,що недостаньо допомагаю матері,тому й через силу помагаю, в своїй кімнаті я нормально не можу малювати,туди заходить брат,заважає мені,з ним ніхто не може справитися,він вічно реве, розбиває все, закритися не можу ключа немає. Я маю хлопця,ми з ним на відстані, я дуже хочу до нього поїхати надовго,він допоможе мені фінансово скільки може, я просто хочу звідси поїхати, батьки дають умову що я шукаю роботу і їду куди захочу, і щоб приїхала додому чере місяць, бо батько побудував будинок і там буде моя кімната.Говорять, що я не повинна жити за чужий рахунок. І якийсь замкнутий круг, я просто немає сили щось робити, мене втомили всі, я нічого не можу робити, в мене апатія, я не можу вирватися з цього, я не можу профінансувати себе навіть, бо залежна від батьків, всі рішення які я роблю вони нікчемні бо словам моіх батьків,я справді себе відчуваю нікчемною,шо не вихожу з дому і нічого не роблю.

А если ее нет? И непонятно, как и где ее искать?
Сегодня принято придавать самореализации большое значение, иногда это вообще преподносится как смысл жизни. Лично у меня ее не состоялось. Я имею в виду, что я не состоялась как профессионал, не нашла себя в какой-либо деятельности. Я завидую по-доброму людям, которые еще со школы почувствовали тягу к какой-то профессии и смогли в этом направлении состояться. Я получила 2 разных образования, пробовала разные курсы. Учиться нравилось, а вот работать по этим специальностям - совсем нет. Работала на разных работах, покидала их по разным причинам. Даже бизнесом пробовала заниматься, но быстро поняла, что для меня это очень тяжело. И если перед самой собой мне есть чем оправдаться, то окружающим нечего предъявить. А быть просто женой и матерью сейчас стыдно и непринято. Ищу какого-нибудь совета, как быть с такой ситуацией.

Сегодня говорит одно, завтра противоположное другое, послезавтра вообще третье. Когда напоминаешь ему его же слова, раздражённо отвечает, что все поменялось, переделывай.
Даёт много бесполезных заданий, когда пытаешься спокойно донести свое возражение, закипает.
Если оказывается, что прав все таки был подчинённый и надо было делать по другому и проще, никогда не извинится.
Такая проблема не только у меня, остальным сотрудникам также тяжело коммуницировать с руководителем.
Понимаю, что его не переделать, лучшее решение в этой ситуации - искать другую работу (многие сотрудники так и сделали), но мне нравится сама работа, походит график и зарплата. Всё ок, но ежедневно после разговора с руководителем меня трусит(
Может есть какие-то секреты общения с такими людьми? Или как-то научиться не обращать внимания.