Відчуваю "розщеплення"

Відчуваю наче "розщеплення". Розщеплення в плані відносин з зовнішнім світом, а також емоційної сфери. Зовнішній світ представляється мені як крайньо небезпечний, я постійно знаходжу цьому підтвердження. Інші люди потрапляють у очевидні для мене пастки не усвідомлюючи, я намагаюсь їх врятувати. Дивуюсь поведінці людей та щиро намагають їх зрозуміти, знайти пояснення. Всюду є логіка.
З одного боку: я їх розглядаю як об'єкт дослідження, не маю співпереживання та прив'язанностей. Через що у мене з'являється почуття провини, якщо інша людина щиро шле емоції або прив'язана до мене, а я цього не відчуваю. У мене сильне почуття соціальної відповідальності, тому не дивлячись на беземоційніть я уникаю страждання інших. Родичі часто "пилять", що до мене не можна доторкнутись. Я останнім часом почала частіше їм казати про те, що їх люблю, хоч і є парадокс. Я потребую особистого простору.
З іншого боку: я раніше була надмірно чутливою, емпатичною, і як наслідок образливою людиною з поганою самооцінкою. Зараз мені з трудом дається, мабуть тому, що я все раціоналізую. Думаю тут схожа ситуація з лікарями, яких перестають цікавити інтимні частини тіла.
А раціоналізую тому-що інші люди сприймають це як слабкість і можливість маніпуляції. Я сама потрапляю у власні пастки через свою чутливість. Тепер мені легко відстоювати себе, у мене немає проблем з самооцінкою і я не ображаюсь(можу сприйняти просто як зневагу). Раніше це був конфлікт розуму і бурі емоцій.
З однієї сторони: я можу цілком комфортно себе почувати наодинці неділями, місяцями; з друзями зустрічаюсь тільки у школі, рідко переписуємось.
З іншої: мені б хотілось щирого спілкування з людьми, проте боюсь бути "поглинутою" і тому дистанціююсь. Інші люди можуть ображатись на мене через відстороненність та холодність. Я розумію, що треба не з ними знайомити, а мені з собою познайомитись. У мене були спроби, але я починаю наступати на ті ж граблі. Доводиться знову ставати беземоційною, інакше надто багато відчувається із зовнішнього світу.