Не до кінця звільнений

Почну, мабуть, з того, що все дитинство і значну частину дорослого життя довелось витратити на боротьбу з вітровими млинами. Йдеться про те, що обоє батьків вели нетверезий спосіб життя і в тім зайшли досить далеко. Прийшов час, вони перейшли в кращий інший світ, Бог їм тепер суддя. Мені залишився спокій, якого не міг мати ніколи раніше. Минають роки, а я ніяк не можу насититись тим спокоєм. Мій настрій поліпшується, коли приходить вечір п’ятниці і помітно погіршується разом із закінченням неділі. Метушливі люди видаються мені надокучливими, якщо зблизька і трошки смішними здалеку. Не затишно ніде, лише у своїй кімнаті. Розумію, що треба взяти себе в руки, якось рухатись, кудись іти. Але не можу, не маю стимулу, не маю бажання до життя. Я не про якісь суїцидальні нахили, більш прозаїчно. Просто понад усі принади цього світу для мене стали важливіші тиша, спокій і самотність. З такими уподобаннями нелегко інтегруватися в суспільство, але ж доводиться. Тому ще більше хочеться спокою, як компенсації за зусилля над собою, наприклад, на роботі в процесі виконання службових обов’язків чи хоч якійсь участі у житті колективу поза роботою. Коло замикається.
Чи є спосіб розірвати порочне коло. А може є якийсь більш ощадний спосіб погодити свій непристосований, дивакуватий, а може навіть патологічний внутрішній світ з цим далеко не ідеальним зовнішнім світом?