Барьер эмоций

↩ Реакція на відповідь № 347084 для Надія Іванівна

Раніше більше любила сміятись, більше бачила позитив ( не кажу що прям раніше була місіс позитив, але все одно). Проявляються тим, що я бачу як люди насолоджуються. Насолоджується спілкуванням з людьми, хочуть чогось досягти. Я їм дуже заздрю. В мене потік думок, що я цього не заслуговую та і я нецікава людина. Мені нема чого розповісти людям (навіть близьким) розповідати як мені було страшно сидіти під обстрілами, і була впевнена що мене вбʼє ракета, або як я рік сиділа в свої кімнаті? Дуже крута тема однако. Веселих тем теж нема, але коли находжу силу щось розповісти, у відповідь: ага, угу. (Тому не відкриваюсь людям, таке відчуття що їм все мимо вух проходить). Сьогодні сказала близька людина, що я чомусь не радуюсь речам(новим містам, я приїхала до неї в країну) в мене відчуття як я її набридаю (не в перше це відчуваю з людиною) що з кислим обличчям, не кайфую від новою країни для себе. Може в мене є відчуття класного, але я його скриваю, а може його і немає?! Заважає тим, що іноді думки такі « Жаль мене не прибила ракета в ті моменти, коли були обстріли кожен день, не відчувала би зараз ці незрозумілі емоції, та не заважала би нікому» Друзів в мене не дуже є, та тим паче людини з якою я можу бути відкритою (в плані жартів, та і всього на світі) заздрю що люди переписуються та переписуються, а мені той телефон нафіг і не потрібен. Боту писати скоро буду 😂 я хотіла би відчувати радості емоції, не памʼятаю, коли в останній раз відчувала прям реальну радість. А коли відчувала себе добре, завжди прислідувало відчуття, що скоро все буде погано, та від радісних емоцій залишиться гіркота. Змінити ставлення до життя, але іноді розумію що сама я цього не можу. Так фраза «все залежить вид вас» це круто, але залежить і те, коли я не захочу з цим боротись. Звучить грубо та по дитячому, але такі мої думки. Дякую за відповідь 🙏🏻

↩ Реакція на відповідь № 347115 для Владимир Анатольевич

Велике дякую всім за відповідь! Хочу додати, що я в Турції на деякий час не із-за війни, а приїхала в гості до близькою людини. Щоб трішки змінити обстановку (думала що мені це буде на руку, але іноді мені так погано). Про своє дитинство, так… я зараз споживаю плоди свого дитинства. В мене є батько та матір, але тільки зараз, я розумію що вони ніколи один одного не любили, але може до мене. В Батька є коханка, але він це скриває. Але мені вже не 11 років, щоб цього не розуміти) вони дуже часто сварились, одного разу він чуть її не вдарив. Після цього мій світ перевернувся, я вже батька не чекала з поїздок, мені було краще без нього в дома (іноді відчуваю вину, що я відчуваю себе легше без нього) Він ніколи зі мною не розмовляв на серйозні теми. ( тільки каже что я повинна піти вчитись, тому що він так вважаєте. Мене це все дратує, та я вже не мовчу) він при сварках обзивав мою матір. В мене після цього, таке відчуття, що просто була рана в серці. Я не маю власних границь. Мені важно відстоювати себе, мене цього ніхто не навчив… Коли я зла на тата, матір навіть його захищає: Він же твій батько, не можна з ним так. А як на мене кричати в 11 років, що я поклала зарядку не туди, так можна. Я памʼятаю як він кричав, як мені було страшно (він вигнав матір на декілька днів з квартири, хоча квартира була її) мені було страшно находитись з ним, хоча він мене не бив. Але психологічне насилля ніхто не відмовляв. НЕЩОДАВНО в нас була розмова, але вона відбулась коли вони пили с гостями (коли б ще ми змогли би поговорити про важливе 🙄) Я питала його, за що він мене любить. Його відповідь: ти повинна піти вчитися. Мене це просто розбило. Він сказав: Я повинен допомогти зробити дитя (зачати жінку), а далі це справа жінки, доглядати та так далі. На протест, те що дитині потрібна любов двох батьків, його відповідь: Мене так виховали. ТАК, я трішки розумію, що він теж травмований, та емоційна незріла людина. Але кричати на мене за якусь фігню, та через день робити вигляд, ніби нічого не було… він ніколи не просив пробачення, тільки один раз і та не серйозно і сміючись. Мене це розбило. Я плакала перед ним, але всі сміялися з мене. Мені кажуть що він доглядав за мною, коли я була зовсім маленька, але мені була потрібна любов в підлітковому віці, коли я вже була свідома, та я формувалася. Але я тільки бачила як він лежить на своєму ліжку. Розумію робота, але я багато памʼятаю моментів, як він просто валявся та дивився в телевізор. Зараз я розумію яка це велика проблема, і її неможливо вже заперечуватися ( я так обманюю сама себе, і це дає відчуття що всі мої проблеми це якась фігня. Але від такої фігні хочуть плакати та померти?…) Я боюся що мати одна з татком, хоч пройшло 5-6 років від того моменту, коли він підняв на мати руку (але не встиг вдарити, людина допомогла зупинити) то я дуже часто думаю, що він може вдарити її або скривдити. Що чекати від людини яка кричить відразу при якійсь проблемі, або коли не ставлять його думку на перше місце… Дякую всім. Мені дійсно приємно за відповіді :) Гарного вам всім дня