Нав'язливий страх спіткнутися й впасти

Він виник спонтанно. Ніяких передумов взагалі не було. Просто одного дня, пам'ятаю, наче це було сьогодні, виходжу на вулицю з дому й розумію, що вже нормально, без зайвих думок про те, що можу спіткнутися, не можу йти.
Критики я ніколи не боялся, сприймала її нормально й навіть потребувала її, щоб знати, що міняти в собі й куди йти далі.
Батьки мене любили, давали те, що я потребувала (звичайно, в межах розумного), вислуховували, допомогали... Як і всі інші батьки.
Стосунки з однолітками завжди були (що тоді, що зараз) відмінні: я легко входжу в нові компанії, легко знаходжу нових друзів і легко направляю їх на правильний шлях, коли виникають якісь сумнівні питання стосовно того, що робити (наприклад, куди піти погуляти, що купити - звичайні питання й проблеми всередині компаній).