Одна дитина в сім‘ї

Доброго дня. Останнім часом дуже загострились думки, які вже декілька років не дають спокійно жити. Діло в тому, що я одна дитина в сім‘ї, і це робить мені дуже боляче. Кожен раз, коли чую від когось історії, в яких фігурують їх молодші сестри чи брати, на душі стає дуже важко, хочеться плакати, особливо від думок, що я не можу це змінити, що з цим прийдеться так і жити.
Мої батьки дійсно дуже хороші люди, я вдячна їм за своє виховання, підтримку, допомогу. Мені здається, що в мене є занадто сильна прив‘язаність до них, так як думки про те, що я не маю братів і сестер, супроводжуються думками, що колись мені буде потрібно покинути батьківський дім, а батьки залишаться одні. Хоча крім цього я сама дуже хотіла би не бути одною, а мати когось, з ким можна погратись, поговорити, погуляти, виховувати і навчати всьому, що знаю сама, адже дійсно впевнена, що виховання, яке дали мені батьки, було гідним та ця людина виросла б дійсно хорошою людиною.
Декілька років назад я ділилась з батьками своїми думками, на які вони спитали чому ж я не говорила про це раніше, декілька років тому, тоді ще можна було щось думати, а зараз вік не для цього (їм обом по 50, мені 19). Після цієї розмови ще більше мучу себе тим, що я могла це змінити, я могла наполягти, попросити. Після початку повномаштабної війни цей стан загострився, особливо в останні 2 місяці. Час почав йти дуже швидко, роки нікого не жаліють, надворі війна, яка забирає і здоров‘я, і життя. Почастішали думки, що зі мною може щось статись, тоді батьки залишаться повністю одні, так як близької родини в нас немає, допомогти їм буде нікому. Я розумію, що батьки - це дорослі особистості та така прив’язаність до них - це досить погано. Але через це все мій стан дуже погіршився, по ночах дуже важко спати, замість сну до ранку сльози, апетит зник, ні до чого немає інтересу, жахлива апатія, передчуття чогось поганого. Зовсім немає уявлення як можна це виправити і хоч трохи полегшити свій стан