Боюся людей та хвилююсь за майбутнє

Доброго дня, мені 18 років. У мене є великі проблеми, які починають дуже сильно заважати жити. Уже впродовж багатьох років намагаюся самостійно боротися, але краще не стає взагалі. Нещодавно в мене був день народження і тепер те, що мене тільки хвилювало раніше, почало постійно лякати і тривожити. Річ у тім, що я дуже боюся прожити життя даремно, для цього поставила перед собою мету і навіть визначилася з тим, як хочу прожити життя, щодня прагну до своєї мети, але ця мрія також тісно пов\'язана зі спілкуванням. Зі спілкуванням у мене також великі проблеми. Зараз спробую пояснити все від а до я.

Усе почалося з самого дитинства. Я дуже часто хворіла і тому в мене не було можливості відвідувати дитячий садок, я весь час була з батьками. Коли мені виповнилося 6 років, настав час іти до школи. і в перший же день я дуже злякалася розлучатися з батьками, і навіть розплакалася. Кілька тижнів у школі мені було страшно, незважаючи на те, що уроків мало і що кожного дня рідні приходили за мною. Увесь мій клас був один з одним знайомий, тому я почувалася зайвою, боялася спілкуватися. Десь через місяць мені вдалося познайомитися з однокласницею, але наша дружба тривала недовго. Потім я познайомилася з однокласником, і в нас обох виявилося багато однакових інтересів і захоплень. Ми постійно гралися і спілкувалися, але, не закінчивши перший клас, він перейшов в іншу школу, що стало для мене ударом.

Я знову замкнулася в собі, і через деякий час знову спробувала дружити. Мені здавалося, що спілкування йде добре, але я почала часто віддавати свої речі іншим, у такий спосіб типу даруючи їм подарунки на честь дружби і загалом, щоб зробити їм приємно. Це могли бути як закладки і ручки, так і дрібні іграшки. Коли про це дізналася мама, вона сказала, щоб я припинила роздаватися речами, що було цілком правильно. Коли я перестала це робити, то й почала побоюватися давати речі тимчасово (наприклад, просто дати на кілька хвилин погратися іграшкою), зрештою, всі почали вважати мене жаднюгою і почали з\'являтися конфлікти на цю тему. Через це багато хто перестав зі мною грати, а я перестала спілкуватися, але потім щось знову змусило мене роздаватися речами. Я не говорила мамі про це, та й вона не помічала, і мені було приємно просто віддавати дрібниці і радіти посмішкам. Іншого підходу тішити інших не знаходила, намагалася розвеселити чи надихнути, але вирішила, що словами в мене нічого не вийходить. Пізніше дійшло до того, що я не шкодувала грошей, могла дати будь-якому однокласнику гроші й попросити про щось (наприклад, купити щось у їдальні), і не питала, чому вони приходили ні з чим. Такими дивними темпами мені вдавалося спілкуватися, я навіть не помічала, що здебільшого зі мною граються і спілкуються тільки тоді, коли можна щось отримати. Наприклад просто відійти і погратися на майданчику - ні, а от іграшками так.

У 3 класі всі стали більш серйозні, а я звикла тільки гратися і віддавати щось. На це стали дивитися дивно, плюс через важку роботу батьків в мене не вистачало часу нормально харчуватися, тому доводилося харчуватися нездоровою їжею (навіть донині). Через це в мене з\'явилася зайва вага, і багато хто почав знущатися наді мною, а незабаром я замкнулася в собі й перетворилася на ізгоя. На уроках предмети давалися важко, але завжди виходило малювання, природа і рукоділля, тому особливо вчителі не помічали мене, а перший учитель одного разу сказав мамі, що мене для неї не існує. Тоді я перестала вірити людям, почала боятися спілкуватися з ними, навіть учителям перестала довіряти. Однокласники почали гнобити за вагу, а також за саму мою натуру. Я стаю дуже незграбною і боюся, коли хвилююся, а в школі хвилювалася постійно. До 8 класу ставало тільки гірше, усі почали дорослішати і більшість зачіпала інтимні теми. Зрештою всі їхні слова призвели до того, що я почала себе ненавидіти, соромитися власного тіла, голосу, розмови (я погано розмовляю), і просто пропускала уроки або тікала зі школи, придумуючи відмовки. Також через проблеми із зором мені важко впізнавати людей, бо бачу обличчя лише на одному метрі від мене. Що є одною із причин, чому я намагаюся не заводити знайомства, тому що можу не привітатись з другом, якщо він стоятиме далі від мене, і згодом він образиться.

У районі 7-го класу мама переконувала мене, що мені треба змінити клас, але я навідріз відмовлялася, бо часто однокласники розповідали про мене погані речі іншим. Почала думати, що всі в школі вважають мене виродком і безмозким, через що не наважувалася. Натомість кожну перерву намагалася сховатися десь, де мене ніхто не бачитиме.
Але, приходячи зі школи, мене втішали батьки, а ще мені подобалося дивитися один мультфільм, який показав мені брат. Цей серіал якраз про дружбу, хороші вчинки, підтримку, мені дуже приємно його дивитися до цього дня (сам серіал йде дуже довго, 12 років, і навіть цього року зробили нову серію по ньому). Потім я почала малювати на основі цього серіалу комікси, і так почало дуже подобатися писати історії. Це сталося у 2017 році, і тоді мені стало легше йти до школи. Я почала вважати, що прийшовши зі школи додому, я зможу малювати та писати історії про улюблених персонажів. Так незабаром малювання переросло до улюбленого заняття, і я почала щодня малювати. Проблеми в школі ставали тьмяними на тлі малюнків, принаймні мені вдавалося приховати або зменшити ті самі проблеми своїм хоббі.
Мої батьки цей серіал не люблять, брат припинив дивитись, малюнки їм були нецікаві, і невдовзі в інтернеті мені вдалося знайти цілу спільноту по ньому, і я спробувала показати один із малюнків там. Всім сподобалося, всі відгукнулися добре, і я спробувала опублікувати ще один малюнок. Потім ще й ще. І щоразу в мене виникало те старе почуття, що я роблю приємно і нібито дарую подарунки. Потім прямо як у школі спробувала з кимось познайомитись, і в мене вийшло (навіть самі учасники намагалися познайомитись зі мною). Незабаром усі активні учасники почали дружити без усіляких потреб, і навіть казали, що я їх надихаю. Вони самі почали мене надихати, звертатися так, як ще ніхто не звертався крім батьків (тобто як до людини/друга, а не до чогось тупого). Такими темпами я зрозуміла, що спілкуватися мені легко чомусь лише у письмовій формі і лише з тими, хто мене не знає та не бачить. Там мені порадили інші соціальні мережі, де є навіть автори того мультфільму, але спочатку було соромно показуватись там. Пізніше вирішила зареєструватися там і також публікувати свої роботи, і так почала тішити себе щодня. Тобто, коли показую свої малюнки, люди починають радіти, їм це подобається. І так я не віддаю своїх речей, але мені стає Дуже добре. Ще тоді я перестаю почуватися марною і непотрібною.

Починаючи з 2019 року я також активно спілкуюсь там, а також щоденне малювання дало добрі результати. Крім того, що протягом цих років я почала дивитися на життя не очима дитини і знайшла багато знайомих в інтернеті, а й знайшла мету в житті. І завдяки тим результатам вдалося повірити у себе. Досі я займаюся малюванням. рукоділлям, граю на піаніно та іншим. Роблю все, що не вимагає від мене контакту з людьми, що можна передати через саму роботу. Мене можуть не зрозуміти, а ось роботу. Ще мені дуже подобається допомагати і надихати інших, це прямо мотивує жити, і люди в інтернеті часто просять мене про допомогу, надихаються мною і спілкуються також активно. Ніхто не знущається, а якщо щось не так, підтримають. Але коли доходить до серйозного контакту (наприклад, перейти до спільноти, де всі мої знайомі спілкуються більше 2 років, де є мобільний зв\'язок або відео), я замикаюся в собі і чомусь відчуваю сором. Також самі роботи почали цікавити людей, багато хто просить робити замовлення, купувати їх, і останнім часом це відбувається частіше. Тим більше, мені хочеться стати частиною команди, що такоє працює над улюбленим серіалом, і цю команду теж почали цікавити мої роботи. Але я боюся контактувати з ними, боюся продавати роботи та боюся просто зробити відео про те, як я роблю вироби чи граю на піаніно. Мені страшно, що якщо мене хтось почує чи побачить, то одразу ж відмовиться зі мною працювати, обізве виродком і ніколи більше не зв\'яжеться. Через це коли хтось запитує мене, як я роблю свої роботи, мені просто стає страшно. І я боюся, що такими темпами втрачу можливість працювати над улюбленою справою, що завжди не буду приносити користь.

Коли мені виповнилося 18 років, мені стало гірше, бо почала вважати себе зайвою в сім\'ї. І той страх, що я проживу життя даремно, почав гризти ще більше. Нічого хорошого (за винятком інтернету та захоплень) згадати не можу, начебто 18 років прожила даремно. Типу мені 18, можливість працювати є, заробляти гроші можу, але боюсь зв\'язатися з потрібними людьми. Таке відчуття, що я ленивець. Показувати роботи одне, а показати свою особу чи заговорити вголос зовсім інше. Тим більше зараз я навчаюсь, але не там, де хочу. Після 9-го класу вступила до найближчого технікуму, щоб бути близько з будинком і швидше піти зі школи, а малюванню навчалася самостійно весь цей час. Мама та тато кажуть, що зараз я навчаюсь у технікумі і мені не потрібно так сильно переживати за роботу, але я розумію, що нічого не розумію з технікуму (який цьогоріч і закінчу), і мені хочеться зв\'язатися лише з творчістю, бо тільки це приносить задоволення. Але й тут страх людей заважає, тому що якщо і поступати, у мене випаде можливість вступити всього на 2 роки, і до 20 років я зможу закінчити і влаштуватися на улюблену роботу. Але мені страшно їхати далеко з дому до університету, страшно залишатися наодинці з людьми, здається, що там мене захочуть убити і що небезпека за кожним кутом. Також робота може вимагати виїзд за кордон чи інше місто, але й цього боюся, адже тоді залишуся з людьми наодинці у невідомому місці.

Скільки б не намагалася подивитися страху в очі, мені здається, що я виглядаю огидно і буквально всі довкола думають про мене погано. Коли я йду вулицею одна, постійно озираюсь і здається, що в мене піднімається температура, а в очах темніє і починає буквально нудити, але коли з батьками чи з кимось іншим з рідних, почуваюся під захистом. Завжди намагаюся здатися суворою, після школи в мене залишилося суворе обличчя, тому й люди зайвий раз не чіпають. Боюся плакати, тому стримую все в собі (хіба що віч-на-віч у своїй кімнаті можу тихо поплакатися в подушку).Стала набагато терплячішою, що допомагає не боятися серйозних ран у тварин (у мого улюбленого кота була серйозна травма, тоді почала її лікувати і перестала боятися крові та відкритих ран). Батькам намагаюся завжди допомагати по дому (у магазині самій стає страшно, із-за чого можу забути навіщо туди прийшла, тому ходжу лише з кимось). Рідних намагаюся підтримувати, але зараз здається, що для них стаю зайвою через свої 18 років та відсутності роботи.

А ще дуже хочу позбутися зайвої ваги, почати життя с білого аркушу, але як тільки візьмусь за це, стає соромно перед сім\'єю і собою, хоча всі підтримують мене. Якщо сідаю на дієту, припиняю їсти (їм лише користне), але не тренуюсь, щоб нікто не зрозумів що я намагаюсь скинути вагу. Могу протриматись декілька тижнів (2-3) і знову забуваю о дієтах. Дуже хочеться не тільки правильно харчуватися, але й тренуватися, але тренування чомусь нагадують знущання зі школи, і це миттєво зупиняє.

Підкажіть, будь ласка, як мені довіритись людям, почати працювати, не боятися, що хтось щось скаже в грубій формі? Чому в письмовій формі все вдається, а з вуст або при відео нічого? Щось заважає мені бути собою та нормально жити. Такими темпами закінчу життя безглуздо...