Що зі мною не так?

Все своє життя я намагалася бути в усьому кращою, щоб мама не переживала про те що в неї не виходить мене виховувати, бо батька в мене немає і їй одній важко. Я відмінно навчалася в школі намагалася бути компанійською але однокласники завжди були завжди до мене негативні і часто цькувати мене і мені доводилося і морально і фізично відбиватися від них, розмовляли зі мною тільки щоб я дала списати, мені було не шкода, бо я хотіла з ними дружити, але через те що я не модно вдягалася і краще за них вчилася вони були відсторонені. Коли настав час обирати ВНЗ, думки моєї сім\'ї розділилися, дядько наполягав щоб я вступила в мед, мама з бабусею були за педагогічний, а я сама хотіла на архітектора або піти в напрям музики, та всеж я обрала педагогічний бо не хотіла щоб мама розчарувалася в мені, після чого дядько почав казати що я нічого не доб\'юся, вишу в мами на шиї і що мені взагалі час жити самостійно й шукати роботу. І ось я переїхала в інше місто на навчання але після того як мама дізналася що я шукаю роботу вона заборонила мені десь працювати щоб в мене був час на навчання і щоб я ще хочаб трохи по була дитиною. У всіх моїх подруг уже є відносини та стосунки, я по доброму заздрю їм двом, але розумію що з моїм характером ніхто не впорається, бо все по дому можу я зробити сама від елементарного, помити посуд, до того щоб зробити ремонт, відремонтувати розетку і т.п., бо з мамою ми це часто робили вдвох. Дуже довгий час в мене були проблеми з самооцінкою і тепер я намагаюся виглядати та поводити себе максимально життєрадісно на публіці, щоб ніхто не бачив моєї слабкості, бо як тільки я дам слабину знайдуться ті хто захоче мене добити, через це я вже загубила саму себе. Після того що відбувалося в школі я не хочу знову стати сірою плямою в колективі і беру участь у всіх заходах які тільки можливі щоб тільки мене не забули. В цей же час мені треба встигати з навчанням, коли я не потрапила в рейтинг на стипендію в мене була панічна атака, бо слова мого дядька били відлунням в моїй голові мені здавалося, що я всіх підвела, що я ні на що не спроможня і що він був правий в тому, що я нічого не доб\'юся. Зараз в мене постійні істерики на фоні того, що я роблю занадто мало, що всі очікують від мене більшого, а коли навіть близькі люди мені пишуть в месенджери я можу ігнорувати їх днями бо в мене немає сил і настрою їм відповідати, і мені постійно доводиться видавлювати з себе посмішку, щоб всім довкола здавалося що в мене все добре. Що я роблю не так, чи взагалі заслуговую спілкування з людьми? Мене часто відвідують думки про суїцид, також часто задумуюсь про те, що деяким людям було б краще без мене, я загубилась сама в собі, допоможіть мені, будь-ласка....