Як почати жити своє щасливе життя

Я до 29 років жила разом з батьками в Україні і це було невиносимо для мене - батько-алкоголік, мама - дуже важка людина, постійні скандали і стрес з самого дитинства. І нарешті я вирішила "втекти" від них - переїхала в Туреччину до хлопця, з яким спілкувалася, і через кілька місяців ми одружилися. Переїзд для мене був дуже важким, перші місяці відчувала жахливу вину перед матір\'ю за те, що "залишила" її з батьком (це, певно, тягнеться з дитинства, коли моїм завданням було захищати маму, стояти між ними, коли він п\'яний намагався її бити). Вона мені також давила на почуття вини (свідомо чи несвідомо - не знаю), що я її залишила і що їй тепер робити як мене нема (вона на пенсії, не має чим зайнятися і не хоче).
З часом я почала РОЗУМІТИ, що маю право жити своє життя, а те, що мама залишилася з ним, залишалася з ним все життя і дозволяла так з собою поводитися - це її вибір і я не маю своє життя присвячувати рятуванню їх.
Але до сих пір я маю почуття вини, що я живу краще за них, а вони там "страждають" (хоча для них таке життя може вже й стало нормою). Коли я десь подорожую, то відчуваю неодмінну тягу скинуті мамі фото-відео чи подзвонити по відеозв\'язку, щоб показати, де я (і це не тому, що в нас дуже прекрасні відносини. ні, наше спілкування не є нормальним, однозначно). Я не знаю, чи це почуття вини підсвідомо мені заважає заробляти гроші, хоча я свідомо і розумію, що якби я заробляла багато, то могла б їм допомогти фінансово, організувати якусь подорож і тд.
Плюс останнім часом у мого брата почали виникати серйозні проблеми одна за одною і я дуже сильно емоційно на них реагую, випадаючи зі свого життя на кілька днів щоразу і скочуючись у напівдепресивний стан. (раніше ми з братом (йому 39 років) навіть не спілкувалися, поки жили в одній квартирі, і мене не дуже цікавили його проблеми - через своє розлучення та інші проблеми він також багато пив і був аб\'юзером по відношенню до мене. Але після переїзду в Туреччину (2 роки тому) я вирішила налагодити спілкування, наскільки це можливо).
І виходить, що майже кожен раз, коли я спілкуюся з членами моєї сім\'ї, я чую про якісь безкінечні проблеми, я переживаю за них і це "виносить" мене, я відчуваю біль і в мене враження, що моя сім\'я не може бути щасливою, а так як я є її частиною, то я теж.
Також я останнім часом часто згадую про якісь хороші моменти з дитинства і сильно плачу. Я не можу зрозуміти чому.
Я ніби й зараз сама не хочу бути дорослою і думки про те, щоб мені мати свою дитину, здаються мені нереальними - я відчуваю одночасно і якийсь сором (ніби як це я буду вагітною,як я скажу про це батькам - звучить, ніби я дитина, а не 31 річна жінка) і дивні відчуття стосовно того, що в моєму тілі буде рости дитина (я не знаю чому, але в мене страх та якісь інші незрозумілі почуття, коли щось стосується мого тіла в плані медичних процедур (може тому, що коли я була маленькою, в мене було отруєння і лікарі мене мало не вбили, поклавши неправильно капельницю), а також в мене ніби нема розуміння і прийняття того, що це НОРМАЛЬНО, що я жінка, а жінки народжують дітей). В мене виникають певні гінекологічні проблеми та кісти в грудях - я не знаю, чи не є це психосоматичним...
І ось я в іншій країні, втекла від батьків і одружилася (з чоловіком все ок), але не живу нормальне життя: не соціалізуюся; не вчу мову, хоча розумію прекрасно, що вона мені крайнє необхідна, та і вчитися я люблю; не заробляю достойних грошей - ніяк не можу вирішити, що я хочу та можу робити та як мені тут реалізуватися; постійно в переживаннях за проблеми сім\'ї; гінекологічні проблеми на фоні стресу чи психосоматика; неадекватні почуття стосовно народження власних дітей, описані вище...

Як мені почати жити своє щасливе життя?