Одиноко в чужому місті

Доброго дня всім! Я вступила до Харкова, хоча сама з Ріненьської області. Додому мені їздити дуже далеко, тому я вимушена залишатися тут одна. Батьки знімають мені квартирку, бо в гуртожиток не поселили, я почуваюся дуже самотньо.
За майже 1,5 тижні я ні з ким не почала спілкуватися в групі, хоча там вже майже всі вже знайшли собі товаришів з якими вони ходять гуляти після пар. Я ж після пар біжу додому, або коли вікно між парами сиджу і чекаю на пару, бо всі кудись розійшлися і я сама.
У школі я теж не мала ні друзів, ні хороших знайомих. Я якийсь аутсайдер.
До прикладу: ідуть люди з моєї групи, голосно розмовляють, сміються, а я так не можу, мені важко підібрати тему та слова для розмови. Я не відчуваю себе комфортно з ними, мене як ніби зжимає, бо вдома я поводжуся геть інакше.
Я розмовляю на теми типу; «яка в рас пара далі?», «ти з Харкова?», «підкажіть який автобус їде туди-то», все. Через те, що не можу підтримати розмову, мені стає тяжко на душі, хочеться ридати.
Я їхала до Харкова тікаючи від мого буденного шкільного життя, а приїхала в таке ж саме життя, змінився лише навчальний заклад.
Мені дуже важко робиться на душі, коли телефонують батькі і питають чи пожружилася я з кимось, мені не хочеться їх розчаровувати, тим паче вони будуть переживати, бо знають про мої проблеми з спілкуванням, тому я завжди змінюю тему.
Я читала багато статей щодо цього і там завжди було питання «якщо у вас немає друзів, то запитайте себе: ви би дружили з самим собою?» і я завжди думаю, що так, я би дружила з тією собою, яка я вдома, але з тією, що в соціумі - ні.
Мені важко бути собою перед іншими