Невже це триватиме і далі?

Тоді ж, в підлітковому віці, я вперше побачив гея наживу, а не у фільмах. Це було в тролейбусі, він торкався до моїх геніталій..я був спантеличений і мені було неприємно від його дій. В ті роки не було ще сайтів знайомств, інтернет мали одиниці (90-ті поч 2000-х) і геї могли просто чіплятись на вулиці (таке було декілька разів). У всіх випадках це були набагато старші (нахабні) чоловіки,які мене не приваблювали.

Коли мені виповнилось 27, я вперше вирішив зареєструватись на сайті знайомств і спілкувався з хлопцями. Приблизно тоді ж, я вперше побачив гей порно (краще б не бачив). Потім я вперше зустрівся з тим, хто мені сподобався. Ми гуляли, були в ресторані, була приємна перша зустріч. На наступний день він написав мені, що думав про мене всю ніч і хоче, щоб я приїхав до нього в гості. Я розумів чим це може закінчитись і тому відмовив. Таких зустрічей з хлопцями було декілька. Але із жодним з них я навіть не поцілувався, не кажучи вже про щось більше. Згодом я припинив взагалі знайомитись. Відчував себе дуже самотнім, але рятувало хобі і молитва.

Я вище писав, що відвідував психологів..Так ось, в одного із них я був закоханий. Це було щастя з ним бачитись. Розумів, що це без взаємності, а коли побачив його декілька разів на вулиці з однією і тою самою дівчиною, подумки сказав до неї, щоб вона його любила і зробила щасливим. Так і не сказав йому про свої почуття.

Щось я багато вже написав.. Отже, що я хочу і що мене турбує. Є незадоволена потреба - хочу стосунки, відчувати емоційний зв'язок з хлопцем (чоловіком). По-справжньому, хоча би один раз. Але це неможливо з двох причин. Перша - мої релігійні переконання, а друга причина - мені подобаються більше молоді хлопці, а не чоловіки мого віку, крім того, більшість геїв, на міг погляд, зіпсуті доступним гей порно, а я прагну знайти чисту романтичну душу.

Останніми роками я відчуваю втому. Я втрачаю інтерес до справ, які раніше захоплювали. За шкалою Бека у мене помірна депресія.
Коли люди вітають і бажають одне одному прожити до 100-а років, я волію, щоб мені побажали якомога менше прожити, тому що сама лише думка, що мені доведеться ще 20-40 років перебувати в цьому світі, мене пригнічує. Самогубство для мене є неприйнятним, бо люблю своїх рідних та й забирати життя виключно право Бога.

Як мені змиритись, перестати хотіти, відпустити? Я в молитві прошу Бога змінити мене, але думки мої кажуть, що це відбудеться тільки після смерті, коли Бог дасть мені нове досконале тіло. Молитва помагає мені не зірватись, не натворити лиха собі та оточуючим, не опуститись до вживання спиртного. Я стараюсь ходити на роботу, займаюсь спортом, не вживаю алкоголю, не палю..
Бути без стосунків наступні 20 чи 30 років я думаю зможу, але це буде тільки "бути", а не "жити"...

Дякую за увагу.

Ольга, Нора, Светлана, Віта, Володимир, Ірина - Дякую за ваші поради та думки.

Через одного безумця в кремлі, вчора не зміг відповісти.

Все що перестає давати вигоду дуже швидко завершується у психічному просторі людини та перестає турбувати.

Жорстоко писати людині, яку болить, що їй це вигідно. Якби мені було вигідно, я б не написав тут і не прагнув би знайти рішення.

Правильно ли я понимаю, что речь идет пока только о Ваших фантазиях и в реальной жизни у Вас ни с кем не было секса?

Так, сексу не було в реальному житті.

а с другой стороны, отцовская фигура в лице Бога может Вас наказать.

Це скоріше небажання засмутити, а не страх покарання.

Скажите, какие у Вас отношения с родителями?

У мами дещо складний характер, у неї часто протилежні погляди, ніж в мене. Та я навчився з нею жити в мирі та любові, ми не сваримось. Вона добра, дбала про нас з сестрою. Мені б хотілось, щоб вона була чуйною та ніжною, розуміла емоційний стан інших і не вважала, що всі сприймають навколишній світ, так як вона. В дитинстві, пам'ятаю, мама ніби жалкувала, що має дітей, говорила діти це клопіт і краще без них (та все ж доглядала). У віці мабуть 6-8 років сказала, що мій тато не хотів, щоб я народився і радив їй зробити аборт, коли вона завагітніла мною. Таке дитині не говориться. Але потім я себе заспокоїв, що тато (коли я був в утробі матері) ще не знав мене і не полюбив, а потім полюбив, тому я не тримав на нього образи. В батька був більш виражений флегматичний темперамент. Йому було важко проявляти теплі почуття і він мало розмовляв. Я не пригадую, щоб він колись мене обійняв (або сестру), але і не ображав нас ніколи. У 2013 відвідував його в лікарні, ми дуже добре спілкувались. Коли я опускався по сходах донизу, я помітив як він вийшов за мною в коридор і дивився, ніби не хотів, щоб я йшов від нього.. А я тоді й не знав, що це останній раз, коли бачу батька живим (пишу це зараз і пробиваються сльози)

Є багато країн які визнають (в тому числі і релігійно) - і навіть вінчання не є проблемою.

Так, я знаю про це. Різні протестантські церкви можуть по своєму інтерпретувати Біблію, але я греко-католик і в моїй церкві це однозначно гріх.

Я не священник, звісно, але якщо припустити що під релігією ви кажете про християнство - там є дві заповеді Любові, і це основні заповеді.

Так, серед десятьох заповідей є дві основні і перша - це про любов до Бога.
І ще згадую слова Ісуса: "хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її." (Марка 8:34-35)

Чи ви самі приймаєте себе таким яким ви є? Чи ви себе не засуджуєте?

Я себе прийняв ще тоді у 14 років і не засуджую за те, яким я є, карати себе за таке безглудо. Я засуджую хіба погані вчинки, які я можу чинити.
У мене є друг гей, який пішов іншим шляхом, ніж я. Ми познайомились у 2009. У нього була слабка віра. Його аргументація щось типу цього: " чому я маю відмовлятись від любові до іншого хлопця, відмовлятись від задоволення.. а раптом після смерті ніякого Бога немає, а я даремно буду йти на таку жертву". Ну що ж, він зробив свій вибір. Я попросив, щоб він не розповідав мені про його "сексуальні пригоди" і ми з ним продовжуємо бачитись дотепер, хоч і зрідка. Останнім часом він скаржиться, що йому нічого не хочеться і що він не має сил щось змінювати, боротися із зайвою вагою.

Цього літа, за допомогою мобільного додатку, я почав знайомитись з іншими хлопцями. Думав, комусь може бути так само самотньо і ми можемо спробувати романтичні стосунки без сексу або просто бути близькими друзями. Здебільшого там я отримував тільки лайки.. Один присилав інтим фото, інший запитував про мої сантиметри, ще були "привіт" і все. Більш-менш спілкування вдалось тільки із двома хлопцями, але не з мого міста. З одним із них ми переписуємось вже у соцмережі. Ми завжди маємо про що говорити одне з одним, та це все просто дружнє спілкування, а не романтичні стосунки. Можливо, після війни, він приїде до мене у Львів.

Це результат свідомого вибору чи все від страху?

На роботу змушений ходити, бо потрібні гроші. Спорт та відмова від спиртного чи куріння - мій свідомий вибір, бо не хочу шкодити своєму здоров'ю, прагну гарно виглядати. Дуже рідко, але можу трішечки хильнути, але без фанатизму)) Я не байдужий до солодкого, та споживаю солодощі в міру.

Було б цікаво і корисно дослідити, як Ви прийшли до Бога? В який період і за яких обставин відчули потребу у вірі?

Я від дитинства ходив у церкву з мамою, але у віці, напевно, 17 років, в мені загорівся скептицизм, перестав молитись (бо Бог ніби-то не відповідав мені, не давав того, чого прошу) і я втратив віру і певний період життя залишався атеїстом. Тоді спокійний хлопчик скотився до спроби пограбування, до куріння і пянок... Потім я захворів. Лікар говорила, що це невиліковне і що я буду до них тепер постійно ходити. Одного вечора я лежав у ліжку і подумки сказав: "Боже, якщо ти існуєш, то зроби так, щоб я в тебе повірив". Із 2002-го року я почав потроху молитись знову і приходити в неділю до церкви. Моя недуга просто пропала. Не пригадую точно коли, але швидко.
Більш глибшою віра стала пізніше. У 2016-2017 мене атакували біси.. Так, знаю, звучить дивно, але... Це були важкі випробування. Спочатку зло било по слабкому місці - по моїй гордині, біси говорили (під видом моїх же власних думок), щоб я зрікся Бога, що я буду після цього "вільним" і "володарем світу", отримаю неабияку насолоду з будь-яким хлопцем, якого захочу. Добре, ви мабуть скажете, а з чого ти взяв, що це не твої власні бажання спонукають тебе нарешті вже "звільнитись"? Коли я відмовився зректися Бога і намагався не вірити в той образ Бога, який вони старались мені подати (хоча сумніви були посіяні), почався "лютий треш". Це були атаки і вдень і серед ночі, незалежно від зовнішніх чинників. Наприклад, вони говорили щоб я бігав і кричав матюки на Бога, я відмовився, або погрожували "якщо ти і далі будеш молитись, станеш паралізованим і не вставатимеш з ліжка", або взимку "падай на слизький лід щоб розбити собі голову" а вдома біля мами була пропозиція, щоб я "взяв ніж, відрізав мамі груди і викинув їх геть через вікно собакам". Звісно, я не зробив нічого з того, що мені пропонувалось. Але ця жорстокість мене доводила до відчаю і бувало я плакав. Це лише частина з того, що я переживав, а були й моменти, які важко описати. Я почав, по можливості, кожен день ходити у храм, приймав Св. Причастя, міг молитись годину чи дві. Все це тепер в минулому. Після пережитого мені було відкрито багато правди. Я зрозумів ким є людина і чому в світі багато болю і несправедливості.