Дякую щиро за відвертість.
Насправді причина того, що Ви ніяк не можете вийти зі стану "більше нічого не хочу. Не має цілі і бажання" полягає лише в одному. Головною метою свого життя Ви зробили своїх рідних людей.
Так, любити своїх рідних, дбати про них - це чудово, але... Тільки тоді, коли ми не "зростаємося" з ними, коли не стаємо від них психо-емоційно залежними, не звужуємо своє життя лише до інтересів рідних, повністю нехтуючи собою..
І якщо чесно, мені не зрозуміло, чому психолог відмовила Вам у тривалій терапії. Адже, на поверхні лежить схема стосунків, де Ви приносите себе в жертву, по факту, все своє життя перебуваєте в ролі тої ж самої "жертви". І чим сильніше відмовляєтеся від себе, тим менше Вас поважають, менше Вас цінують і, врешті решт, зраджують. Насправді, цей процес закономірний.
Знаєте, суїцидальні думки приходять тоді, коли ми втрачаємо себе, втрачаємо розуміння сенсу життя, коли руйнуються всі наші попередні цінності та орієнтири. Це сигнал, що ми зупинилися і не знаємо, куди нам іти далі. Бо всі ті, опори, які мали, виявилися хибними.
І тоді кожна людина робить для себе вибір, або продовжувати іти в нікуди, повністю руйнуючи своє життя, свою душу. І паралельно, певне, абсолютно несвідомо, допомагаючи руйнувати життя своїх дітей. Або почати кардинально внутрішньо змінюватися, змінюючи сприйняття себе, життя, стосунків і свою поведінку. Бо коли ми не навчені цінувати себе, насправді, провокуємо неправильну поведінку і тих, кого так безгранично любимо...бо розбещуємо їх своєю жертовністю. Тільки все віддаємо і нічого не беремо собі, порушуючи закон гармонічних стосунків та гармонічного обміну енергіями.... Насправді, діти та батьки на рівні енергій та душі - одне ціле.
І у Вашому випадку, як на мене, мова іде про більш серйозні та глибокі речі, коли неправильно сформований ще в дитинстві світогляд, передається з покоління в покоління у вигляді поведінкових установок, рефлексів та звичок. Аж поки не починаються такі колосальні руйнівні зміни, що відображаються вже на наших же дітях... Тому логічно виникає.питання, а як ставилися Ваші батьки один до одного? Хто з них так само більше віддавав і практично нічого не вимагав собі? Як батьки ставилися до Вас? Чи відчували Ви себе в дитинстві оточеною любов'ю та теплом, чи почували себе захищеною?
Адже, як правило, ми фанатично віддані іншим тоді, коли з дитинства не мали ані підтримки, ані розуміння. І змалечку винесли установку, що увагу та любов близьких потрібно заслужити. Так мислить дитина, яка завжди вважає себе винною, якщо чомусь батьки не звертають на неї уваги, або сваряться, або байдужі до неї... Дитина завжди думає, що це вона якась не така. Тому, якщо стане про всіх дбати, старатися всім догодити, тоді обов'язково стануть дбдати і про неї. І тоді в дорослому житті ми поводимо себе так, як нерозуміючи цього, хотіли, щоб ставилися до нас в дитинстві значимих для нас дорослі, батьки.
Але так в житті не працює.
Нас люблять і поважають лише тоді, коли ми себе поважаємо, цінуємо та любимо...
Скажу так, що та сама Ваша, зовні, тупікова ситуація, яка привела до страшних думок і важкого душевного стану, насправді може стати тією опорою, яка дасть поштовх до глобальних внутрішніх змін і трансформаційних оновлюючих процесів в середині Вас.
Тому, я б все ж радила Вам почати працювати з іншим психологом, який може допомогти не лише вийти із суїцидального стану, але і знайти нові сенси та опори. Можу одразу сказати, що зміни, які можуть в терапії початися в Вас, можуть допомогти і Вашій дочці на стільки глибинно змінитися, що вона отримає шанс зробити повну переоцінку свого, у тому числі, сексуального життя.
Бо те, що з нею відбувається, це, на моє глибоке переконання, не вирок. А Ви любите свою дочку, бо саме думка про неї відвернула Вас від непоправного вчинку. І може стати тією потужною мотиваціє, яка не лише витягне Вас з болота відчаю та розчарувань, але зробить щасливою і Вас і Вашу, як це не дивно, дитину.
Відредаговано автором 21-11-2024 12:38:10
