В ЖИТТІ Й ТАК МИ ЗАЗНАЄМО БОЛЮ... НАВІЩО Ж ДОБИВАЄМО СЕБЕ САМІ?

Чи помічали ви нашу суто людську схильність завдавати собі додаткового болю тоді, коли життя і без того виявилося жорстоким чи несправедливим? Мало пережити втрату, зраду, відкидання чи черговий удар долі. Ми ще й починаємо шукати причину в собі. Мабуть, я щось зробила не так. Якби тоді вчинила інакше, усе могло б скластися по-іншому. Можливо, я просто не заслуговую на краще… До болю додаються провина, сором, гнів на себе і весь світ. А іноді й самотність, яку створюємо власноруч, відштовхуючи людей, здатних нас підтримати.

Чи справді все погане, що з нами трапляється, щось говорить про нас самих?

Нас вчили, і ми звикли шукати причини та знаходити пояснення. Нам хочеться вірити, що світ має певну логіку: хороші вчинки винагороджуються, погані — мають наслідки, а страждання обов'язково повинні мати причину. Та, схоже, світ не дуже переймається тим, щоб відповідати нашим очікуванням. А нам так важливо зрозуміти, чому все сталося саме так, що, намагаючись пояснити події категоріями «справедливий — несправедливий», ми ризикуємо зневіритися в собі, в людях або й у всьому світі.

Має бути хтось винний, або крайній: і ми його знаходимо, тобто вирішуємо, що це нами щось не тє, що нікому не можна довіряти, що світ підступний, а життя беззмістовне. І ось, одна несправедливість змінює наше ставлення до всього життя. В горі будь-яке пояснення, яке ми знаходимо, нас не влаштовує. Воно здається надто жорстоким, безглуздим або несправедливим.

Тоді ми продовжуємо шукати іншу відповідь, знову й знову повертаючись до минулого:

• Перебираємо розмови, рішення, вчинки.
• Уявляємо, що було б, якби ми тоді сказали інші слова, не довірилися, залишилися чи пішли...

Ніби десь існує правильна відповідь, яка нарешті дозволить видихнути. І цей пошук іноді стає лабіринтом без виходу. Ми застрягаємо в минулому настільки, що перестаємо помічати теперішнє. Історія, яка завдала нам болю, поступово починає визначати, як ми бачимо себе, інших людей і майбутнє.

Ми можемо по-різному пояснювати цей світ…

Можна дивитися на нього з погляду науки, теорії хаосу, релігії чи власного досвіду. Вірити в закономірності, Божий задум, випадковість або в те, що не все має зрозуміле нам пояснення. Але, але... важливо не лише те, у що ми віримо, а й те, як ця віра допомагає нам жити (чи допомагає взагалі?). Чи залишає вона місце для надії? Чи дозволяє довіряти? Чи допомагає пережити втрату, не втративши себе?

Чи допомагають наші переконання пережити складний період, чи змушують терпіти те, чого терпіти не потрібно? Чи допомагає нам аналіз минулого робити інші вибори, чи перетворюється на нескінченний суд над собою? Чи дозволяємо ми собі приймати допомогу, чи вважаємо, що спочатку повинні щось спокутувати або довести власну гідність?

Погане, що з нами сталося, не є доказом того, що ми погані

Так, ми можемо помилятися, приймати невдалі рішення, не помічати очевидного, довіряти не тим людям. Із цього можна робити висновки, змінювати поведінку, вчитися. Але зовсім не обов'язково перетворювати власне життя на покарання за минуле. Відповідальність допомагає нам змінювати те, на що ми можемо впливати. А нескінченне повернення до минулого забирає сили, які потрібні нам сьогодні.

Чужа жорстокість не свідчить про нашу негідність. Втрата не означає, що ми недостатньо любили. Невдача не робить нас невдахами назавжди. Зрада не доводить, що ми були дурними, коли довіряли. А те, що ми не змогли передбачити біду чи запобігти їй, не означає, що ми мали це зробити.

Іноді ми так довго намагаємося зрозуміти, чому з нами це трапилося, що забуваємо запитати себе, як допомогти собі тепер. Ми чекаємо, поки знайдемо пояснення, заслужимо прощення, станемо сильнішими, перестанемо плакати чи нарешті зрозуміємо, який урок мали винести з цієї історії. Хіба для того, щоб отримати підтримку, потрібно спочатку стати ідеальними? Хіба для того, щоб заслуговувати на любов, потрібно ніколи не помилятися? І хіба для того, щоб рухатися далі, ми зобов'язані знайти в кожному стражданні якийсь великий сенс?

Не кожне страждання має прихований урок. Не кожна втрата робить нас сильнішими. Не кожна несправедливість зрештою виявляється благом. Іноді погане — це просто погане. І нам потрібен час, щоб це пережити, а не знайти пояснення, яке зробить усе прийнятним.

Коли життя вже завдало нам достатньо болю, доцільніше — не шукати нових способів довести собі, що ми на нього заслужили. А запитати себе:

• Що мені зараз потрібно, щоб стало хоча б трохи легше?
• Хто може бути поруч зі мною в цей час?
• Що я справді можу змінити, а що мені доведеться прожити й поступово прийняти?
• Чи можу я залишитися на своєму боці — навіть тоді, коли світ виявився зовсім не таким, яким я хотів його бачити?

Ми не завжди можемо обирати обставини. Не можемо запобігти втраті, змінити чужі рішення чи повернути минуле. Іноді наш вибір дуже маленький: дозволити собі відпочити, не відштовхнути людину, яка простягає руку, попросити про допомогу, не сказати собі чергового жорстокого слова. А іноді — просто прожити ще один день, не вимагаючи від себе негайно стати сильними, мудрими й щасливими. І це теж достатньо.

Те, що з нами сталося — частина нашої історії, але не вся наша історія

Продовжую розмірковувати, чому ж із хорошими людьми трапляються погані речі, і здається, що не знайду відповіді, яка мене влаштує, але... але завдяки своїй професії та діяльності я зустрічаю дуже різних людей, бачу їхні переживання, втрати, розчарування, непрості життєві історії... якийсь шматочок наших життів стає спільним, ми говоримо, плачемо, сумуємо, даємо і приймаємо підтримку... і я спостерігаю, захоплююся, надихаюся, безмежно поважаю їхню мужність, силу духу, здатність зберігати внутрішні цінності навіть тоді, коли життя «не по-дитячому» випробовує на міцність.

Коли людина, яка сама пережила багато болю, знаходить у собі сили не озлобитися на весь світ. Коли після зради вона не відмовляється від здатності любити. Коли, маючи всі підстави бути жорстокою, вона обирає людяність. Коли не дозволяє власним стражданням позбавити її співчуття до інших — для мене це справжня перемога світла над темрявою.

Напевно, ми не завжди зможемо пояснити, чому життя завдало нам болю... Іноді достатньо не дозволити цьому болю переконати нас, що більше нічого доброго в житті не буде. Бо навіть у недосконалому й часом несправедливому світі залишається місце для любові, доброти, підтримки й радості. І я щодня бачу людей, які це доводять.

Я зустрічаю людей, у чиїх життєвих історіях добро знову й знову знаходить спосіб не поступитися злу. Не завжди гучно, не завжди з переможним фіналом, і зовсім не як у казках. Іноді — у маленькому вчинку, в простягнутій руці, у вчасно сказаному слові, у рішенні залишитися людиною попри все.

І я щиро вдячна цим людям. За їхній приклад. За довіру. За можливість бути поруч у певні моменти їхнього життя, разом проходити непрості відрізки шляху, шукати опору й поступово знаходити власні відповіді. Це велика честь — бути допущеною до чиєїсь особистої історії. І водночас це нагадування: за нашими уявленнями про справедливість, за всіма поясненнями світу є живі люди, яким буває боляче, страшно й самотньо. Люди, які попри все продовжують любити, підтримувати, створювати й жити.

З повагою, Ваш психолог, психотерапевт Тетяна Коріненко-Василевська