Як стати життєрадісною?

Я заміжня, двоє маленьких дітей. Останнім часом нічого в житті не радує. З одного боку все ніби нормально, гарна сім'я, чоловік працює, здорові діти. Є за що дякувати Богу. Але всередині постійне незадоволення. Розумію, що всі проблеми в моїй голові. Не знаю як себе реалізувати в житті, відчуваю, що нікому не потрібна, постійно жалію себе, часто плачу, часто зриваюся на дітях, потім виню себе. З дитинства в мене низька самооцінка, боюся висловити свою думку, боюся критики, боюся бути в центрі уваги. Думаю це все іде з дитинства. Мама розлучилася з татом, коли мені було 5 років. Були скандали, сварки. Пам'ятаю момент, коли мене тато хотів бити, кричав, а сховалася під столом. Ще була ситуація, коли мама мене з братом забрала і ми ночували в сусідів, бо тато скандалив вдома. Пам'ятаю мамине лице і кров на ньому. В мене тоді був великий страх.
Коли мама розвелася з татом, ми стали жити з вітчимом. Він часто їздив по заробітках. Старався нас любити, балувати солодащами. Але багато комплексів заклав в мені. Часто в нас були сімейні розмови (з виховною ціллю), які майже завжди закінчувалися моїми слізьми. Він постійно повчав мене своїм грубим тоном, майже криком, постійна критика... Я в цій ситуації завжди замикалася, страшний ком в горлі, сльози... А потім я закривалася надовго в своїй кімнаті... Плакала в подушку...
В школі я була тихою, замкнутою, мало з ким дружила. Величезний страх ще зі школи виступати на публіці. Цей страх мене супроводжував і в інституті, і зараз по життю. Я боюся різних масових заходів, де б мені довелося щось говорити на людях. Сказати якийсь тост чи привітання наприклад. Я почуваю себе нереалізованою, не знаю чим зайнятися в житті, я живу як масці... Від цього повна апатія, шкода своїх дітей, що не можу їм показати радості життя...
Пробувала займатися самостійно собою, допомагало на деякий час. Тепер вже затяжний кризис. Проблеми з дитинства йдуть за мною як тінь. Відчуваю, що потрібна допомога психолога.