Байдужість дорослого сина

Здрастуйте. Ваш син дорослий, він сепарувався (відділився) від вас, це нормально. Він будує своє життя, і вас в ньому зовсім трішки, це теж нормально. Так як було раніше вже не буде. Вам треба змиритися з тим що він буде з вами спілкуватися інколи, коли йому буде потрібно.
Врахуйте той факт що ви хворі, і можливо йому важко з вами спілкуватися. Така поведінка може бути самозбереженням, щоб не відчувати біль, важкі емоції.
Телефонуйте раз на тиждень, питайте як він, як справи. Будуйте нові стосунки, з дорослим чоловіком.
Ваша поведінка, ваші відео, свідчать про те що ви хочете уваги від сина, емоційної близькості, але нажаль потяг поїхав, і той малий хлопчик виріс, в нього своє життя.
Увагу можна отримати від свого чоловіка, від оточуючих, хоббі, займіться чимось що вам подобається, знайомтесь з новими людьми. Це свого роду замінник, того чого ви хочете, що можна отримати з іншого місця, від інших людей.
Зверніться на консультацію до психолога.

Доброго дня, Оксана.
"Моє питання- чи може так відбуватися робота психолога. Чи щось з ним не то?"

Да,так відбувається робота психолога. Ваш син проходить сепарацію ( це ж класно). Він територіально та психологічно відокремлюється від Вас. В нормі, це повинно було статися в підлітковому віці, але завдяки Вашій "фанатичній любові", тоді цього не сталося.
Йому зараз теж важко. Але для того, щоб стати дорослим, самостійним чоловіком,йому потрібно відчипитись від "маминої юбки" й вибрати себе й своє майбутнє життя. Для цього йому потрібно зняти Вас з " п'єдесталу" (може тому Вам зараз так боляче?) такими "методами".
Він повернеться до Вас, але не тим " маминим хлопчиком", а дорослим чоловіком. І далі буде залежати від Вас, як будуть будуватися Ваші нові відносини. Бо, по-старому, дійсно не буде : або Ви вчитесь спілкуватись з сином, як з дорослою , окремою людиною, або ваше спілкування буде " стремиться к нулю". Для цього Вам потрібно теж пройти сепарацію від сина ( це процес двосторонній). В іншому випадку, Ви постійно будете ображатися, страждати, плакати в очікуванні, що все стане як раніше.
З Вашим сином все " то".

"Але наскільки я знаю психологи
працюють на інший результат?"
Психологи працюють на той результат, який хоче Клієнт. Судячи з всього, Ваш син хоче щось змінити в своєму житті на краще. Якщо Вам від цього не OK,то це вже Ваша проблема.

"Відразу скажу що цим я не маніпулюю. Це мій крик душі всередині."
Я розумію, що Ви зараз дуже вразливі й потребуєте уваги й любові зі сторони близьких. Але, Ви маніпулюєте своїм станом:
"мій психологічний стан впливає на рецидив це знає кожний в нашій родині."
"байдуже що мати онкохвора?"
Всі ми йдемо в один кінець, тому людина "в діагнозі ", як ніхто інший розуміє це ( я працюю з онкохворими). Тому, мені здається, якщо думати про дітей ( як вони залишаться), а не про себе, процес відпускання пройде легше.

"Весь цей час відправляла музикальні зворушливі листівки, про те що сумую, про те як люблю."- маніпулювання, психологічний тиск.
"Як би мені не було обідно, та я все одно просила у нього вибачення"- знов маніпулювання. Ви дійсно думаєте, що Ваш син не відчуває, що ніякого " розкаяння " нема?

"Яку Ви саме літературу порадите почитати. Щоб якось навести лад із собою чи інше?"
Якби ж можна було " почитати" та все виправити, психологи були б непотрібні. Психика людини має багато захистів. Тому, дуже раджу звернутись на індивідуальну консультацію.

Доброго ранку, Оксано!

БАЙДУЖІСТЬ ДОРОСЛОГО СИНА

Прийміть мої слова підтримки і розуміння того, що Ви зараз відчуваєте.
Ось вам здалося, ніби син байдуже ставиться до Вас. Мовляв, люблячий син, усвідомлюючи мамину хворобу, поводив би себе іншакше - часто телефонував, висловлював би співчуття, оберігав би Ваш спокій тощо.

На жаль, реальність інша. Але вона така, як є.
Мені здається, що в нього всередині відбувається вельми складний процес, можливо навіть боротьба між обов'язком і правом бути собою. Складний процес пошуку порозуміння між багатьма почуттями, зокрема, прив'язаності до Вас, протесту проти фанатичної любові з Вашого боку і її наслідків, бажання усвідомити здорове відчуття відокремленості, сум і жаль з приводу Вашого здоров'я...

Цей його стан турбулентності доволі важко вимовити словами. Проте по-справжньому єдине, що має Вам допомогти - це ВІРА в сина(!) Мамина віра в те, що він благополучно пройде свій шлях, психологічно виросте із старих шаблонів сприйняття себе і родини. І зрештою, упевниться у неприйдешніх цінностях людського життя. І Ви разом з чоловіком можете йому допомогти. Нижче буде про те, яким чином.

Як би мені не було обідно, та я все одно просила у нього вибачення, за то що може не додала, чи неправильно дала.

І сьогодні знову написала : Я люблю тебе синок.

В ситуації, що склалася, ви зробили свій крок. Достатньо. Каятись Вам нема в чому. Коли син зростав, Ви не могли діяти по-іншому, тому що ви САМЕ ТАК на той період дивились на себе, на нього, на догляд і виховання. Так була влаштована Ваша психіка і сформовані Вашими батьками установки щодо материнства. Тому минулого не змінити, однак можна змінити до нього ставлення. А також розібратись в собі і, головно, з метою знайти ВИХІД за МЕЖІ ОБРАЗИ на сина. Для цього знадобиться індивідуальне звернення до психолога.

Синові потрібен час. Дайте йому почути, що Ви готові до відвертої розмови з ним, коли він буде готовий і виявить бажання. Що ви усвідомлюєте його мотиви (якщо насправді усвідомлюєте).

Мудрості Вам і витримки!

БАЙДУЖІСТЬ ДОРОСЛОГО СИНА

Його "байдужість" - це НЕ байдужість, це його ЗАХИСТНА РЕАКЦІЯ від вас.
Байдужість, навпаки, присутня САМЕ у ВАС. До його емоцій, до його бажань (спілкуватися чи ні), до його рішень.
Тому, за принципом, з хворої голови на здорову, ви звинувачуєте сина у власній байдужості.
До речі:

В цьому році у мене діагностували рак мозку. Підлікувалася.

Це з приводу хворої голови. І психологічно ви точно НЕ підлікувалися.

Каже що я його постійно тюкала, і хотіла в ньому бачити найкращого. І він все життя намагався бути кращим.
Так, у нього в підсумку було багато грамот і медалей і він дуже умний. Але я пишалася ним і зовсім не хотіла щоб він щось доказував.

А хіба не так? Ви хотіли ним вихвалятися - заробляти собі очки перед іншими. Так вчиняють всі нарциси. За рахунок інших, в тому числі й власних дітей, чоловіків тощо, підвищують власну популярність. Задля подальшого впливу на оточуючих.

Так, інколи робила зауваження з приводу того що нічого не робить а тільки сидить за комп' ютером.

Це і називається "тюкала". Знецінення.

Весь цей час відправляла музикальні зворушливі листівки, про те що сумую, про те як люблю. На др склала цілий дуже зворушливий фільм під музику і побажання близьких з його старих фото. Він нібито оцінив. І через тиждень як пошептало...

Намагання "пробити" на емоції. НЕ "пошептало", а просто йому набридло ваше маніпулювання синовніми почуттями.

знайомі радять зовсім перестати з ним спілкуватися, може це його торкне.

У вас там що, цілий клуб матьорих маніпуляторів?))

Все ж таки перший рік вирішальний після онкології. Що мій психологічний стан впливає на рецидив це знає кожний в нашій родині.
Як би мені не було обідно, та я все одно просила у нього вибачення, за то що може не додала, чи неправильно дала.
Але у відповідь тиша....
Я кожень день плачу: невже він не боїться, того що може зі мною відбутися? Невже обіда на мене сильніша за це?
Чоловік просить більше не писати йому зворушливих речей, знайомі радять зовсім перестати з ним спілкуватися, може це його торкне.
Але я плачу. І сьогодні знову написала : Я люблю тебе синок.
А у відповідь тиша.

Ви вмієте надавити на жалість. Просто професіонал. Як і всі нарциси.
Ви, на жаль, надто токсична для власного сина. І не тільки для нього - для чоловіка та молодшої доньки теж. Проте вони ще терплять, мабуть через жалість до вас, яку ж ви спеціально у них і викликаєте.

Любила його фанатично, це нічого не сказати.

Подібна любов вбиває. Від неї треба бігти якнайдалі. Тому дії хлопця зрозумілі та виправдані. Цілком.

Може і були мої помилки, але ж я була молода та емоціональна.

Виправдання себе. І ви досі НЕ визнаєте своїх помилок, і ніколи не визнаєте. Нарциси на це просто не здатні.
"Може..."

Моє питання- чи може так відбуватися робота психолога. Чи щось з ним не то? Зрозуміло про всі свої невдачи- що роги ростуть з дитинства.
Але наскільки я знаю психологи працюють на інший результат?
Чи там поколупались в дитинстві, з' ясували що мама винна в особистих бідах, і важніше тепер як самому своє життя будувати, і байдуже що мати онкохвора?

Відчутне знецінювання та зневага. А також претензії до психологів і намагання їх звинуватити. Та спроби маніпулювати жалістю - через постійне наголошування про свою хворобу. Але ж і хвороба не дарма з'явилася. А через власну токсичність.

Відразу скажу що цим я не маніпулюю. Це мій крик душі всередині.

Ви цим САМЕ маніпулюєте. Більше того, ви навіть це усвідомлюєте і робите це навмисно. Ще й спеціально попереджаєте, що НЕ маніпулюєте.
Тому поведінка сина: максимально збільшити від вас дистанцію - цілком виправдана.

Оксано, у вашому житті зараз досить складний період, організм бореться за життя. Емоційно Ви дуже вразливі, тому потребуєте підтримки та розуміння.
Однак у вашій розповіді проглядаються певні "шори", які заважають Вам бачити реальність.

Ви дивитесь тільки в сторону сина.
Знаєте, як коли дівчина зустрічає перше кохання, то не помічає нікого і нічого в своєму житті, "єдине світло у вікні ".
Таке "залипання " дозволяє припустити, що окрім "материнської любові " тут можуть керувати й інші почуття та внутрішні установки, а може навіть певний минулий досвід "покинутості "(батьками?, коханим?, ...?), який залишився в підсвідомості , а тепер "прокинувся ".
Вам добре було б розібратися з собою з допомогою фахівця індивідуально, щоб опрацювати те з минулого, що впливає на теперішнє, щоб роздивитись свої установки, та відкорегувати ті з них, які заважають бачити реальність такою, як вона є, щоб вийти на новий рівень материнства, на якому є прийняття того, що син подорослішав і став окремою особистістю зі своїми потребами, бажаннями та, звісно, помилками.

Батьківство- це НЕ результати.
"А мій син добрий/ досяг..., /створив...", "А моя донька гарна хазяйка/ любляча мама/ досягла успіхів..., ...",
НЕ порівняння- "а от мій кращий за сусідського ".

Батьківство- це процес.
Процес взаємних змін, аналізу, прийняття своєї відповідальності, виходів на нові рівні та багато іншого.

Щодо "вибачень ".
Знаєте, мене завжди дратувало, коли люди просять вибачень у "прощенну неділю ".
Бо такі "вибачення " несправжні.
Оскільки вони потрібні НЕ для того, перед ким вибачаєшся, а для себе, бо тоді Бог буде бачити, що ти "гарно вчиняєш".
Людині, перед якою вибачаєшся, важливі деталі, конкретика, інтонації, щоб відчути справжність вибачень.
Казати "я вибачаюсь" і в той же час виправдовувати себе віком та відсутністю досвіду, це грати в гру "так, але=ні".
Якщо синові важливо для проходження терапії обговорити конкретні події- спробуйте їх дійсно пригадати, уявити себе на його місці, зрозуміти його почуття. Насправді. А не для того, щоб формально вибачитись, маючи на меті не покращення його психологічного стану, а свою потребу у налагодженні спілкування.

Людині властиво психологічно захищати себе, це нормально.
Важливо спробувати відійти від позиції жертви "я для нього все зробила, а він мене відштовхнув ".
Це не так.
Якщо син працює з психологом, значить він хоче розібратися в своєму житті, йому важко. Можливо суб'єктивно він відчуває важкість так само, як і Ви, хоч і не має хвороби.
І вік у нього такий, що не варто очікувати прям мудрості вселенської від нього.
Як і від Вас, коли Ви його виховували.
Але ж себе Ви можете "зрозуміти", бо були "молода і емоційна".
Тепер він "молодий і емоційний".
Але цей "недолік" швидко минає.

Головне варто відійти від позиції "маю невдячного сина". Подивитись ширше.
А ще, є сенс опрацювати з психологом момент вашої прив'язки до хвороби. Ви пишете, що "підлікувались ", тобто, я так розумію, є певні покращення?
Якщо так, то дуже важливо дивитись в здорове майбутнє, а не підігрівати додатково себе страхами , що хвороба повернеться.
Колись я почула тоді для мене неочікувану думку подруги, яка перенесла видалення груди внаслідок раку. На питання для чого вона хоче зробити операцію з встановлення імпланту на місце видаленої груди, вона сказала "я не хочу, щоб тіло нагадувало мені про все те, що я пережила. Я хочу жити і дивитись в майбутнє. " Що вона й робить- активно й щасливо живе і дивитися в майбутнє.

Щодо листування з сином.
Людина чинить спротив з такою ж силою, як на неї тиснуть.
Якщо перестати на сина тиснути, в нього не буде потреби в спротиві.
Ви хочете його щирості, чи вдаваної любові , "щоб тільки мама заспокоїлась".
Дуже раджу Вам також опрацювати зі спеціалістом свої образи та очікування.
Здається, він не хоче бути несправжнім. Це дуже важливо. Чи цінуєте Ви таку його мужність?

Возможно, и скорее всего, у сына начался процесс сепарации, что чаще всего происходит в психотерапии.
Сепарация происходит на агрессии. И сейчас ваш сын, похоже, ее и демонстрирует.
По поводу того, что

Але наскільки я знаю психологи працюють на інший результат?

Не совсем понимаю, про что конкретно вы имеет в виду.
Но напишу в общем. Психотерапия направлена на взросление через сепарацию от родителей, на осознанное проживание своей жизни. И за этапом обид, претензий и злости на родителей, наступает этап принятия, за что-то благодарности, за что-то горечи и грусти, понимая, что чего-то не было и никогда не будет, потому что родитель не может этого дать, а дал то, что мог.
НО. Это при условии, что родитель тоже слышит ребенка, признает и осознает, что сделал и делает не так. Потому что позиция "я отличный родитель, это с тобой вечно все не так" заводит в тупик и отношений нормальных не будет.
Мы ж не знаем ничего про переживания и обиды вашего сына, поэтому сложно говорить. Даже если узнаем, то в вашей интерпретации.
Мне искренне жаль, что вы болеете. И очень понимаю вас чисто по матерински, что страшно в такой ситуации не дождаться общения, встречи, теплоты в отношениях.
Все, что вы можете это писать о своих чувствах, предложить обсудить, если сын хочет, какие-то моменты, которые его тревожат. При этом будьте готовы принимать претензии и упреки, не обесценивая "ой да ладно, тоже мне трагедия, всех так воспитывали" или "и что, это единственное, что ты помнишь, а хорошее забыл уже?" и тп).
Фразы про "неужели ему не страшно, что со мной что-то случится?" и тп посылы это манипуляция болезнью. Этим вы получите прямо противоположный эффект.
В целом, сепарация детей это и для родителей нелегкий процесс, особенно, когда это не по возрасту, в подростковый период, а значительно позже. Поэтому я бы рекомендовала вам самой обратиться к психологу.
И хорошая новость - сепарация это хорошо для вашего сына. И работа с психологом, если он будет долго работать, даст хороший и полезный ему результат. В этом месте я бы порадовалась за него. Хоть сейчас и нелегко

Доброго дня!
Если вы сына действительно любите... а не притворяетесь что любите...
( но судя по вашим словам - вы любите только себя - отсюда такая попытка внимания к себе... пробивание на жалость... и поиск виноватых).
Вас никто не обязан любить! Любовь дело добровольное! И ее еще надо заслужить! Значит не заслужили - факт.
А пока вы будете сами себя обманывать и других... какая вы прекрасная мать... так и будете ходить по кругу в своих собственных иллюзиях, которые вас и загнали в этот тупик.
У многих людей к сожалению... (есть неизлечимые диагнозы...) но некоторые люди проходят их с достоинством!
Не кого не обвиняют, и не от кого нечего не требуют. Принимают вызов достойно! Но для этого нужен сильный Дух!
( подумайте о духовности, сходите в церковь... может тогда чтото у вас прояснится).

Так вот если вы сына любите...
то оставьте его в покое... вы и так ему видимо нервы не слабо так расшатали в прошлом!
Пусть ваш сын наконец - начнет жить своей молодой жизнью!

И не перекручивайте все... он перед вами не виноват не в чем!
Это его полное право отказаться с вами общаться... если вы токсичная для него.
Если ему некомфортно и вредоносно с вами общаться. ( если его это губит! ).
Он все правильно сделал! И с ним все нормально!
Перестаньте его всевремя унижать и относится к нему так с таким отвращением.
(Хотя ваше право как к нему относиться!)
Но тогда не надо удивляться его защите от вас! Он защищает себя, спасает себя! Его полное право!
Он не в ответе за ваши слова, мысли и действия и отношение к нему. Это только ваша ответственность - как вы к кому относитесь!

Смотрите в глубь себя - почему такой стали? или почему вы такой была?
( возможно многое узнаете о себе нового... если хватит смелости конечно )
Вам надо ваш эгоизм усмирить... и перестать манипулировать болезнью.
Да тяжело ... да больно! Но никто не виноват в вашей болезни! Никто!
Если это осознаете вам полегчает и обид станет меньше.

Павел Леонидович резко ответил да...
( бывает у него такое )
Но как профессионал он хороший! Почитайте его ответы другим людям.
И да обижаетесь на критику... защита пошла...
эх зря... мы просто пытались до вас достучаться...
но ваше право конечно кого слушать, а кого не слушать.

"З чого почати?"
З розуміння, що " сепарація"- це не втрата любові та поваги сина до матері, а вища сходинка ваших відносин. Ну, й звісно, з вивчання цієї теми ( в інфопросторі багато інформації на цю тему). До того ж, в Вас ще дочка.

"Тепер я розумію яким чином з ним працює психолог.."
Всі психологи працюють по-різному. Те, що відбувається з Вашим сином- це закономірність процесу відокремлення від батьків, а те,що відбулось з Вами- це виключення (Ваше суб'єктивне сприйняття).

А вы уверены что умеете любить? ( только не обижайтесь... )
Может ваш сын как раз наоборот устал от вашей фанатичной любви...
И может вы не сына любите... а его внимание к себе любите... тоесть себя...
( это все говорю, не для того, чтоб вас обидеть... а для того, чтоб вы задумались... как вы в такой ситуации оказались... )
Видь явно ваша проблема с сыном началась не сегодня - и она давняя...
и многое вы и сами понимаете... только ли хотите ли признавать...
( потому что признать свои ошибки вам больно)
Возможно сын вам сейчас и пытается донести своей позицией - " что мама я устал... отпусти меня уже... хватит!"
А вы все пытаетесь его удержать... это ложный путь ...
Вам уже советовали психологи тут - смериться! А не бороться...
Не все всегда должно быть по вашему!
Нужно уметь с достоинством принимать чужой выбор! (Даже если больно и неприятно).

Ваш сын на самом деле сейчас как кармический учитель учит - учит принимать чужой выбор!
В вашей ситуации лучше всего набраться терпения. И просто отпустить ситуацию. А не бороться с ситуацией.
Дать волю Богу! Вселенной. И пройти достойно путь. И поберечь силы свои - они вам еще пригодятся.
А не тратить ее на борьбу с сыном! Вы сейчас с ним боретесь... а это тупик...
Боритесь лучше с болезнью своей - это конструктивнее. Не туда вы свой пыл направляете...

Надо наоборот отпустить и дать сыну свободу! Он свободный взрослый мужчина! Со своим личным мнением!
Учитесь принимать чужое мнение и чужой выбор - каким бы он не был.
Это закон нашего общества.

У вас позиция - "все вокруг виноваты... а вы всегда правы"
Вот на такой позиции - вы точно ситуацию не улучшите свою...

Відредаговано автором 11-08-2023 15:20:33

Немає часу на психологів бо в лікарнях живу. Тому і запитала може почитати якусь літературу...

Увы, литература не поможет.
Во-первых, есть переживания и немало. Их нужно разделать и проживать. Это можно сделать в контакте.
Во-вторых, мы травмируемся о других людей, и исцеляемся мы тоже в контакте с людьми. Не книгами.
И психотерапия это час в неделю. Уверена, даже с больницами, это реально сделать. Даже лежа под капельницей, можно говорить с психотерапевтом

Я не имею права ставить диагнозы людям. Я не психиатр. Только психиатр имеет право ставить диагнозы.
( это так для справочки)
Ну как я и говорила - вы не услышали...
Ваше право так думать...
Я понимаю, что вам тяжело... но это не значит, что в той проблеме в которой вы оказались (я про сына...)вы все делали верно... я всего лишь про это.
Сил вам и терпения!

Відредаговано автором 11-08-2023 16:08:27