Навіщо не пробачаю себе?

Доброї ночі.
В мене склалася така ситуація, що я не можу себе пробачити за зраду, хоча помилки усвідомила і урок засвоїла. Пройшли роки. Я знову і знову займаюсь самобичуванням, хоча це вже нічого не змінить в минулому, а от теперішнє і майбутнє, можливість вирости над цим досвідом в себе забираю. Можливо звинувачуванням себе намагаюсь замінити справжню відповідальність. Бо та відповідальність яку бачу в цій ситуації (сказати правду і завершити стосунки) дуже мене лякає можливими наслідками – такими як фізична розправа від чоловіка, переслідування, цькування перед дітьми, або що просто не впораюсь сама. Насправді я не знаю що може бути в такому разі. Ніхто не знає. Страшно.

Причиною зради для мене було спершу непорозуміння з чоловіком – невідомість, чи ми разом, чи ми розходимося, яку я не мала сили витримати. Як виявилося ми не розходились в той раз і наче я все не правильно зрозуміла. Були конфлікти з його матір'ю і з ним, втручання його матері в наше сімейне життя і його бездіяльність в плані відсутності будь-яких дій щоб захистити нашу сім'ю і порозумітися, відстороненість коли мені була потрібна допомога з дітьми і при цьому його відмова розірвати стосунки, були погрози забрати дітей в разі розставання, які потім сказав що це просто ляпнув не подумавши і не збирається так робити, далі багато критики з його сторони і від його матері до всього, в тому числі він назвав мене брєвном в ліжку хоча сам не дбав про те щоб в нас в стосунках було гарно і щоб я могла бути розслабленою. Тож зрада була для мене в момент відчаю і нерозуміння як бути, як ковток повітря на межі життя і смерті, і тоді думала що і так вже розлучаємося, але врешті не наважилася
+ Я виросла в середовищі де було багато насильства і зрад. Можливо це повпливало на те що я в критичній ситуації кинулась шукати втіху на стороні, не могла звернутися за підтримкою до своїх рідних чи знайти інше рішення.
А зараз ми живемо окремо від його мами, життя не погано складається. Але мені болить минуле – мої вчинки і його вчинки та бездіяльність, а також тривога що все може розкритися рано чи пізно про мою помилку. Я не можу спокійно жити, розвиватися, працювати, залишилася домогосподаркою і тримаю все в собі. Ситуації щодо його неприпустимої поведінки і щодо його мами чоловік відмовляється обговорювати і стверджує що я просто все не правильно сприймаю. Тож я відчуваю себе єдино винною у всьому, тим більше що як мінімум конкретний моральний злочин вчинила саме я. Розумію що це було не правильно.