чи те, що у мене нема друзів робить мене меншвартісною людиною?

декілька років тому я думала, що якщо покину своє маленьке містечко і переїду у велике навчатися, то всі мої проблеми зникнуть і все налагодиться у моєму житті. але все стало гірше, бо вдома у мене принаймні були рідні, а тут я одна.
всі мені казали, яка я молодець, що поїхала так далеко і я мимоволі тоді теж в це повірила. але))) всі мені казали, що тут у мене будуть справжні друзі, бо є мінімум 1 спільний інтерес - професія. але я так ні з ким і не подружилася. а ті з ким хоч трішки потоваришувала, вони перевелися з групи.
я просто навіть не зрозуміла, як всі одногрупники поділилися на групки і тими групками і сидять, спілкуються. а я одна і в такі моменти бажання поплакати мене розриває з середини. у такі моменти дуже сильно нав'язується думка, що я якась не така, що щось не правильно зі мною. і все різко втрачає сенс. типу що я тут роблю взагалі? це місце для таких як вони, а не я. знаєте, просто хочеться закритися в квартирі і нікуди не виходити.
ще одне, це мої інтереси. от мені щось подобається, потім я бачу, що комусь з знайомих теж це подобається і я починаю думати, що та штука не для мене, що типу я її недостойна.
за цей тиждень навчання я не можу спати, в грудях стискає, руки постійно трусяться. мені тут зле, на мене ніби це все тисне. у мене тривога кожен раз коли кудись треба виходити, всю трусить, живіт болить, хочеться блювати. а коли я думаю про те, що мені треба буде йти на вибіркову дисципліну, де нікого з моїх знайомих нема у мене такий стан, ніби я зараз впаду. знову ж таки, я починаю думати, що я прийду і буду найгірша в усіх сенсах, мені буде соромно, і з мене насміхатимуться. в мене нема стійкого уявлення яка я людина. ні зовні, ні всередині. коли мені спокійно, то мене все влаштовує, а коли треба спілкуватися з іншими, то я себе ненавидіти починаю.
я намагалася про це поговорити з мамою, але бачу, що їй теж сумно від того. вона лише каже, що та нормальна ти просто йди і говори з дівчатами. але я не можу говорити про те, чого я не знаю. мій максимум це формальні фрази. деколи мені здається ніби я не вмію спілкуватися, відчувати співрозмовника. бо мене тупо кожен раз всередині мутить.
що мені зробити щоб не було так тривожно майже весь час я хочу бути нормальною, почувати себе нормально. я не хочу вічно думати, що про мене подумають інші