Як розлучитися, не маючи нічого

↩ Реакція на відповідь № 371175 для Тетяна Штапова

*Ви боїтесь залишитесь одною, якщо наважитесь на розрив стосунків, чи реакції чоловіка на Ваше рішення?* — і залишиться одною, і як це мені буде, я боюся покинутості, бути нікому непотрібною, залишитися без допомоги коли буду її потребувати, і реакції, впевнена що буде всіляко вставляти мене поганою людиною і тд.
*Ви повинні будете забезпечувати тільки себе після розлучення чи ще й дітей* — і себе, і діточок. Уявлення немаю, поки що, як це можливо реалізувати.

↩ Реакція на відповідь № 371173 для Алла Володимирівна

*Розкажіть чи ви працюєте?* — працюю, але боюся що моїх доходів не вистачить на потреби (є діточки) *Чи можете себе забезпечити?* — я сумніваюся чи могла б впоратися, бо дуже багато всього, де жити, навчання дітей, харчування, усе інше. *Чи є у вас підтримка батьків?* — з батьками майже не підтримую контакт.

Дуже дякую вам всім за відповіді, за підтримку, перечитую, обмірковую

↩ Реакція на відповідь № 371197 для Павел Леонидович

Доброго вечора.

*як ВОРОГ, обов'язково вдарить по болючому коли йому це буде потрібно* — оце дуже точний опис того, як мені це відчувається, періодично.

Спало на думку, що коли я піду з цих нездорових стосунків — я не піду від деспота. Навпаки. Я залишуся з деспотом наодинці, тобто з собою. Може я Цього насправді боюся? Бо чому продовжую це стільки часу... З якогось боку я сама так погано відношусь до себе і напевно що і чоловіка запрограмувала на таке відношення до себе — хоча б тим, що допускала це, що пропускала всі тривожні дзвіночки, що сама так до себе відносилась. І вибрала не когось іншого, а саме такого, який на ось таке відношення здатен. Щоб це зло бачити в ньому, а не в собі?

Ідеї піти, чи й знайти іншого чоловіка який буде класно відноситися дуже дуже спокусливі, і мені на якусь мить від таких варіантів розвитку подій стало тепло на душі, якась надія на покращення. Але я боюся що це буде втікання від власної тіні, від якої ніколи і ні до кого не втечу.
Деспот, який завдає мені найбільшого болю — в мені, а люди навколо, як от чоловік, лише підігрують цьому.(?) Чому я реально забуваю про це і шукаю винних зовні? Чи можливо цю силу перенаправити в щось інше замість того щоб мучити себе всім цим (вічне самокопання, докоряння собі, знецінення і заганяння себе в глухі кути) ?

↩ Реакція на відповідь № 371285 для Павел Леонидович

*О, похоже у Вас стокгольмский синдром включился. Оправдание агрессора и самообвинение жертвы агрессии - "я сама виновата, что он на меня напал". Простите, но это не только дурь, но и деструктивный подход.* — в мене дійсно гойдалчинка хитнулася в сторону того, щоб шукати причини в собі, і коли я "звинувачую" себе, то мені вже чоловік з усіма його штучками не страшний. Добре це чи погано. Хочу розібратися в чому все-таки моя відповідальність.
Складно все, я починаю думати що може то я (або я також) в нашій сім'ї агресор, а не він. Тобто коли я отримую підтримку, то відбувається таке. Пошук причин в собі.

*Более того, уверен, этот подход у Вас от родителей. Вы привыкли к обвинениям с их стороны, в том, что Вы для них "плохая" - и теперь переносите на себя данный подход и в отношения с мужем.* — навіть не для них, а деколи в мене є думки, що не просто мене звинувачують, а дійсно насправді є поганою людиною.

*Кто из родителей был таким же как и муж? По нему Вы и сделали свой выбор* — мені складно провести аналогію. Чомусь зараз чоловік для мене як чужорідний. І довіри немає, і близькості емоційно, і навіть надії що щось зміниться. Якщо говорити про батьків то зараз немає ні довіри, ні близькості, ні бажання спілкуватися, на жаль, а в дитинстві якісь моменти і хороші, в тому сенсі, що ще вірила їм і сподівалась на них, а зрозуміла ненормальність того що було в дитинстві в повній мірі тільки через деякий час після того, коли перестала підтримувати зв'язок з ними.

*Без нее банально сойдете с ума - от постоянных когнитивных диссонансов, манипуляций мужа и самообмана.
Хотите этого?* — так, мені потрібна допомога. Зійти з розуму я і не хочу і не боюся. Мені шкода витратити життя в цьому ступорі, не відчути життя, не жити насправді, шкода якщо так і не подорослішаю і ніколи не дізнаюся як бути повноцінною людиною, а залишуся залежним дитям. Я хочу розібратися, хто я, пройти свій шлях. Чи в тому він щоб бути постійно залежною і при цьому весь час нити і скаржитися на чоловіка?

↩ Реакція на відповідь № 371307 для Ірина Миколенко

*К сожалению вы созависимы с мужем - эмоционально психологически прежде всего.* Так і є.

*И вам видимо, нравится его проявления агрессии - упиваетесь этим - в страстях находитесь - привыкли к этим деструктивным эмоциям еще с детства...* — мені це не подобається. Але про залежність, звичку до цього — так, розумію що це є. От зараз настав ніби нормальний період в стосунках, коли він проявляє турботу і увагу, але я очікую і знаю по попередньому досвіду, що це не означає що щось налагодилось — скоро буде знову ненормальний період, буде негатив. І я не можу насолоджуватися цим нормальним періодом, воно мені фальшиве бо знаю що далі буде те що вже було багато разів. Мені це не подобається. Мені це огидно. Я це ненавиджу.

*И пока вы будете - оправдывать частично мужа или себя - пока будете питаться этими негативными эмоциями - пока и будете в этом во всем.
( вопрос в вашей осознанности и запаса терпения)* — Оце дуже важливе Ви мені підсвітили, дякую. Я намагаюся розібратися в ситуації і виправити її, з'ясовуючи в кому причина, в ньому чи в мені, хто "винен". І таким чином я залишаюся в плоскому двовимірному світі. І не можу зробити крок вперед. Може в цьому помилка. Нащо я шукаю хто "винен", хто "поганий", я чи він? Це нічого не змінює, нічого. Я знаходжуся все-одно багато років в неприємних для мене стосунках, в яких не йде ніякий розвиток, нема щастя і гармонії. Мені погано і я собі погана, хоч як.
Чи сподіваюсь я щось змінити в цих стосунках — можливо. Чи вірю що це може вдатися — ні. Чи хочу чесно я бути в цих стосунках — ні, бажання немає. Питання чому я застрягла і не випускаю себе з цього плоского світу, з клітки, і як це змінити, як вибратися?

*От родителей тиранов смогли уйти - и Слава Богу!* — я була наївною і сподівалась що хтось мене врятує з того, чоловік, сім'я. Але тепер я все не сподіваюся що хтось мене врятує, це так не працює.

*А вот от мужа почемуто не можете - видимо чтото еще держит - и эмоциональная привязка ( возможно сексуальная)
финансовая стабильность, тоже не мало важно - и страх неизвестности - и брать все на себя - всю ответственность за свою жизнь, и жизнь ваших детей.* — є таке. І що з цим робити?

*Да но при этом - выбираете тратить время и жизнь, на вот этот весь деструктив - и стоите на месте.* — Так, але чому? Якщо мені в цьому не добре. І як звідси вибратися?

*А самое главное ваши дети - в какой обстановке живут?
Что они чувствуют?
Тот же негатив что и вы - тоже живут в страхах... если не хотите думать про себя - то подумайте хотя бы за детей!* — тут теж страхи, чи зможу я сама дати їм щось краще? Чи не зроблю якраз гірше для них? Тут, в такій сім'ї як є, вони мають те, що мають. Як знати, чи коли я таки наважусь на розлучення — зможу дати їм щось краще або хоча б не гірше? Ніхто не знає як буде далі, чи в цій сім'ї, чи в разі розірвання шлюбу. Я думаю про дітей. Але так як я думаю — не допомагає мені щось змінити. Що з цим робити?


І головне питання чомууууу я залишаюся в цих стосунках. Багато років. Було погано ще навіть коли не одружилися, коли ще зустрічалися. Якщо тому що це просто звичка, ніби залежність від негативу з дитинства, то — як це змінити?
Чому я знаючи багато років що мене це не влаштовує і не подобається і я не щаслива не можу зробити ніякі суттєві кроки до змін. Ок, я не можу робити різких рухів, піти в нікуди, це до добра не приведе. Але я знаю що не добре, і добре не буде. Чому я не накопичую ресурс щоб мати на що спертися і піти?
Я знаю що я не хочу так прожити життя, не хочу такого життя для себе, і для дітей, і навіть для чоловіка — не думаю що він в цій сім'ї щасливий теж. Що мені змінити в своїх діях, в мисленні? Як вибратися?