ще в школі хоча була відмінницею і ідеально готувалась до контрольних завжди запевняла себе, що получу погану оцінку. І тоді якщо була погана, то було не так сумно, бо я вже була готова до цього.

Вдчувала я себе так ще з раннього дитинства і по нинішній день. Кожен день я знайду через що переживати. Заспокоюсь тільки коли слухаю музику і то не завжди

Мама з татом розвелась, тому і не спілкуюсь, він ніколи і не горів бажанням. Мама може трошки і тривожна, але точно не скажу. Ну вона хотіла, щоб я була найкращою в класі ученицею і щоб я була завжди тихою і слухняною. Зараз з нею такі стосунки, що ми рідко сваримось, я хочу з нею проводити час і деколи розповідаю свої проблеми.

Я вічно без настрою. В мене є дурна звичка себе накручувати і завжди думати про поганий розвиток подій. В мене вже навіть лице в спокійному стані показує емоції суму і невдоволення.

Вони розведись коли мені було 2 роки, впринципі хотілось тата і щоб він мене любив.

Я себе підготовлюю до поганого, бо я думаю, що якщо не буду готова до такого, то будь що може мене підкосити. Я просто нічого не буду робити, буду плакати вдома, ненавидіти себе. І я думаю що якщо зроблю щось погане, то всі відвернуться від мене і я буду їм не така цікава і буду здаватись дурною.

Прошу порад як це виправити і чи реально взагалі?

І я думаю що якщо зроблю щось погане, то всі відвернуться від мене і я буду їм не така цікава і буду здаватись дурною.