Чому можуть притуплятись емоції?

Я завжди була доволі тривожною людиною: переживала за дрібниці, гостро реагувала на конфлікти, важко переживала зміни, а особливо втрати, завжди допомагала і переживала іншим людям, особливо родичам, навіть якщо мене про це не просили. Але зовсім нещодавно помітила, що дуже різко змінилась, при цьому я чітко розумію момент, коли це трапилось. В липні тата збив автомобіль, від чого він отримав тяжкі травми. Я спочатку не усвідомила, що сталось, а потім не було часу на емоції: треба було вирішувати купу справ, про те, щоб демонструвати емоції не могло бути і мови. Усе було як уві сні, усі дії робились чітко, ніби на автоматі, ніби з нашою сім'єю це було сотні разів. Бачивши як тато бореться за життя, я з усіх сил душила у собі біль та сльози і скажену злість на людину, яка з ним це зробила. Усе це жахіття почалось якраз у перший день моєї відпустки. Коли через два тижні я повернулась до роботи, то думками продовжувала бути з татом, який протягом місяця пережив ще три операції. І саме у цей час я з подивом з'ясувала, що я почала по-іншому ставитись до проблем. З того часу я не відчуваю абсолютно ніяких емоцій в тих ситуаціях, які раніше були б для мене "кінцем світу". Колега по роботі тричі за цей час в ході конфлікту намагалась вивести мене на емоції, але у неї нічого не вийшло. Єдиний емоційний сплеск, за цей час стався на похороні мого дядька, який помер два місяці тому. Він був дуже схожим на тата і мені на мить прийшла в голову думка, що в липні я мало не втратила батька. Від цієї думки стало дуже погано, почала сильно паморочитись голова. Пройшов час, але я до сьогодні можу закрити очі і чітко згадати той день, посекундно.
Я почала прохолодно ставитись до своєї роботи, хоча раніше її обожнювала. Мені не цікаво дивитись фільми, практично зникла емпатія. Як вирішити цю проблему?