Життя після абьюза

Тоді я не розуміла абсолютно, що відбувається - я не розуміла абьюзу, газлайтінгу, навіть фізичне і сексуальне насильство. Я просто намагалася все повернути, щоб сім*я не розлетілася. Все думала, що його криє і він прийде в норму. Але ставало гірше і гірше. Він говорив мені самі ужасні речі, які тільки можна, і коли я була вже доведена до істерики - він записував мою істерику на диктофон і говорив, що забере дітей тепер в мене, бо я психічка. Все закінчилося тим, що він заразив мене венеричкою, від якої у мене стався перитоніт і я чуть не померла в лікарні. Тоді мої батьки втрутилися і просто фізично прогнали його. Він своєї вини не визнає, говорить, що всі ці аналізи виписки - клевета. Викрутив ситуацію так, що я винна у тому всьому, розвалила сім*ю і вигнала його з дому.
Сьогодні 2 тижні, як я живу без нього. Адаптовую дітей, відходжу...прозріваю. Я аналізую наше життя і розумію, що я реально пережила: буллінг, газлайтинг, абьюз як фізичний, так і моральний і діти теж, сексуальне насильство...і я боялася сказати ні, боялася.
Що тепер - я боюся людей. Сьогодні зі мною грубо розмовляли поліцейські, прийшли до мене в принципі з проханням, але розмовляли так грубо, що мене почало трясти, кинуло в піт. Я боюся чоловіків, чоловічого голосу. Хоча стержень в мені сильний, я тепер добре бачу маніпуляції, маніпулятивну манеру розмови, але одразу ж гублюся. Чи можна з цим працювати? Я бачу, що я поламана в хлам, але я хочу вийти з цього.
Чому психотерапевти на сесіях не називаються речі своїми іменами? Я пів року назад проходила психотерапію, розповідала все це...І абьюз, газлайтинг, це ж видно збоку зразу. Скажіть своїм пацієнтам про це. Скажіть, дорогенька - тебе абьюзять. Я не розуміла, де реальність, я не розуміла, що це абьюз. Розумієте? Мені здавалося, що я постійно роблю все не так, я жахлива, я хвора...Роками внушені фрази абьзера стають самоідентифікацією жертви. Ми справді не бачимо реальності, не віримо, що це відбувається саме з нами. Говоріть.
Чи можу я вийти з позиції жертви, не стаючи сама абьюзером, апатом? Не одягаючи роль якусь іншу на себе? Який шлях виходу з жертви?
І чи реально це? Я хочу зцілитися, я хочу жити. Я хочу дати своїм дітям можливість на щасливе життя вже сьогодні. Я стараюся дуже. Вони вже другий тиждень бачать виспану, веселу, енергійну маму. Маму, яка не плаче...А сміється). Я ніби відживаю...

Ольга Володимирівна, дякую за відповідь. Я б хотіла знати, наскільки реально зцілити себе? Чи можна після такого жити повноцінним нормальним життям? Я емпат до костей, високочутлива, все через серце...Зараз вже трохи навчилася, та добре навчилася по-іншому. Та все ж, в ситуаціях грубої розмови - я гублюся. Як виходити з жертви? Який цей процес? Це потрібно просто поміняти роль? Чи можна ці ролі в принципі не відігравати? От у стосунках? Чи є на вашому досвіді такі реальні приклади, що у стосунках не відіграється цей трикутник з ролями: жертва, рятівник, абьюзер..? Чи це завжди так? - ми просто міняємося ролями? Я щиро і правда цього не розумію зовсім...
Я розумію, що якщо лишуся тою жертвою, то притягатиму абьюзерів постійно і всюди. Чи можливо жити поза межами того трикутника - не відігравати жодної ролі - ні в роботі, ні в стосунках, ні тим паче з дітьми? З дітьми у мене виходить. Але от з чужих людей боюся...

З психотерапевтом працювала, бо я мама дитини з особливостями і мені потрібна була підтримка. Але після зради - він почав говорити спочатку, що зради не було і я все придумала...що я зійшла з розуму і мені потрібна допомога і таблетки (бо я втратила сон). Дійшло до антидепресантів (( І я справді думала, що я зійшла з розуму...Він признався в зраді лише через 10 місяців, коли я привела йому реальні докази (довелося взламати його аккаунт і взяти дані геолокації - куди він ходив...). Тільки тоді він признався і признався, що спеціально зводив мене з розуму. І сказав, що я це нікому вже не докажу...
Психотерапія допомогла мені зі співзалежністю, я потихеньку відходила від залежності від нього. Але я не розуміла, що відбувається - що це насильство, реально. Я думала, що я його доводжу, провокую і я жахлива людина...І на психотерапії не було ні слова про абьюз, про насильство, про те, як це реально називається. Я доходжу до цього лише зараз. Коли приходжу в себе.

Анна Георгиевна, дякую дуже за ваші відповіді. Скажіть мені, а що означає брати відповідальність за своє життя? Бути відповідальною?
Я розумію це - життя без очікувань від іншого, життя, яке повністю в твоїх руках і всі рішення, всі кроки самостійні і незалежні. Вина не перекладається на іншого (він от абьюзер, а така жертва - буду страждати)). Я констатую ситуацію, це все відбувалося і відбувалося. Туди двері я свідомо закриваю, взяла на себе відповідальність і попросила допомоги, щоб виселити його, бо самостійно це не вдавалося. Я беру повністю на себе відповідальність за своє життя і життя дітей - всі рішення по їхньому здоров*ю, навчанню, розвитку приймала і приймаю я. Я шукаю роботу, намагаюся спілкуватися з людьми, виходити кудись...це непросто, але я це роблю, бо розумію, що вдома закритою я буду тонути в самокопанні. Хіба це не відповідальність за своє життя? Я зайнялася здоров*ям, здала кучу аналізів, чекаю препарати, щоб почати лікування - бути здоровою і сильною для нормального життя, для того, щоб поставити дітей на ноги. Будую свої кордони (почала з маленького - не відповідаю після 22 на месседжі, дзвінки. Я вже відпочиваю і лягаю спати). Далі планую навчитися говорити ні. Визначити, де мої межі, які іншим переходити не можна.
Чи щось я все таки неправильно роблю?
Відповідальність я не перекладаю на інших ні за своє життя, ні за життя дітей. Моя відповідальність - що я дозволила цьому всьому трапитися. Що дозволила цьому всьому так довго відбуватися, роздуплялася страшно довго. Страх - моя відповідальність. Якби я встала і пішла ще на першому викидні - цього всього не було б. Тобто, я розумію, що все це я дозволила сама. І не відчуваю токсичну вину. Відчуваю відповідальність за це.
Але як далі бути...Як навчитися не потрапляти в ту жертву. Я так розумію, треба себе зібрати з пеплу, який лишився - зрозуміти хто я, що я...Яка я...Як я хочу, як я бачу, як я люблю...Де мої межі, які переступати не можна...і не забувати про це. Це має бути настільки міцне, щоб вистачило до кінця життя) правильно?
Я не хочу більше потрапляти у таке...зараз я почну працювати, в офісі з людьми...в мене єс трах, що вони взнають, побачать мене...по жестам, по погляду, по трясці на руках - що зі мною ТАК можна...можна зараз проламати...я не скажу ні...я нічого не зможу зробити...От, де страх сидить)

Ксения Шалимова, дякую. Фактично я тестую реальність, пишучи сюди. Чому не звертаюся до свого психотерапевта...Я тоді звернулася в стані нервового зриву після річної перерви (до того ми працювали над проблемою особливого материнства), істерики фактично. Це було реально найстрашніше, що я відчувала. Запит був такий: "Я не знаю, що є правдою. Я не знаю, де реальність. Я не розумію, що відбувається. І що зі мною роблять. Мені кажуть, що я поїхала мозгами, придумала історію і псую життя всій сім*ї. І переконують в цьому криками, кулаками, залякуваннями, шантажем. І я вже не вірю собі. Я не можу зрозуміти, що відбувається". Всі події я розповідала психотерапевту. І питалася - що це? Чому людина так поступає? А ми верталися постійно до СЕБЕ - що відчуваю Я, що хочу Я, що бачу Я. Це працювало, все правильно. Але я лише зараз (це вже десь 4 місяці без терапії) я починаю розуміти, що це відвертий абьюз був. Я тоді цього не розуміла. Бачила так - що я неправильно себе веду, руйную сім*ю, драматизую і трагізую факти. Відчувала вину, бо чоловік переконував, що це із-за мене все сталося, що я його довела, що я його змусила одружуватись і родити "єтих" дітей...цього всього було забагато, щоб осягнути...кожне його зізнання - для мене було просто шокуючим...Тобто виходить так, я шукала причини в собі - що викликає в мені таку його поведінку. Абсолютно не розуміючи, що він просто дно, яке знущається і отримує від цього задоволення. І ціль - реально довести мене (він навіть на балкон вибігав, щоб глянути чи я не скинулася - казав: "Я думав, ти вже вийшла в вікно"). У разі моєї смерті - діти поїхали б до моїх батьків, а він залишився б при прекрасному житлі в центрі столиці, машині і тд...

Зараз я не драматизую, не придумую факти. А просто тверезо розумію. У мене склалося враження, що на мені можна заробити, розтягнувши терапію. Таке відчуття. І це мене пригнічувало дуже. Коли намагалася про це говорити - психотерапевт дещо ображалася, говорила, що невже я не довіряю їй, навіщо мені цей контроль у всьому. Бо я не відчувала, що мені кращає...Я відчувала СЕБЕ краще і більше, так - питалася А ЩО Я, А ЧОГО Я ХОЧУ, А ЯК Я ДУМАЮ...але не розуміла, що він зі мною робить. З розумінням, що це газлайтинг, що це шантаж, що це маніпуляція, це насильство - мені було б легше прийти в себе. Як зараз. Я обурююся, коли згадую якісь ситуації з ним - думаю: "Да Аліна, вставай і викидай його речі з балкону. Клич поліцію. Їдь до батьків. Тупо позбувайся, це психопат!!! Він тебе знищить, переступить і піде далі"...тоді ж я надіялася, що він мене любить, просто він під впливом коханки і мами...)) колись ж він мене любив, і все було райдужно і прекрасно...

Я знаю, що психотерапевт не може сказати мені: "збирай речі, тікай, міняй замки. Це кретин, він тебе вбиває!!". Я все це розумію...Але ми так детально розбирали ситуацію, і деталях я розповідала скандал, чи як він вдарив мене і за які слова...А потім на ті самі слова наступного дня він сказав: "бачиш, тепер ти нормально говориш...чому не можна було зразу так говорити"...Мені важливо було розуміти, що мною маніпулюють. Це виглядає, як газлайтинг - подумай...Послідкуй за собою...за повіденкою. Це усвідомлене спостереження за його поведінкою могло б дати мені зберегти свою цілісність. А так, я кожен його рух, слово сприймала за чисту монету - винила себе, що я довела...бо "на терапії ж я, а не він...Хто з нас псіх?!" (це його слова).


Зараз я немаю фінансів на терапію, але однозначно потребую її ( коли знайду роботу). І дуже структуровану. Чітку. Серед вас є психотерапевт, з яким я реально хотіла б провести сесії. Ви всі мені дуже допомогли зараз.