Доброго вечора Катерино! Перечитую Ваші відповіді на питання спеціалістів... І чим далі, тим більше розумію, що щось не співпадає у Ваших розповідях, не вистачає якогось дуже важливого "пазлу"... Коли дитина виростає, вона несвідомо користується, як правило, тими установками та моделями поведінки, які сформувала в дитинстві під впливом, здебільшого, своїх батьків... Якщо я правильно Вас зрозуміла, у Ваших батьків гарні між собою стосунки? Чи все ж є деякі складності? Тому, що складається така собі ідеалістична картинка ваших стосунків з батьками і між батьками... І, як це не дивно, але та ж сама ідеалізація стосунків прослідковується і на початку Ваших стосунків з коханим чоловіком "я ему доверяла во всем... У меня только работа была,в остальное время я сидела дома. Практически жила только им одним". Така собі повна "зацикленість" на ньому, аж до втрати себе як особистості "У меня очень сильно упала моя
самооценка и я зависела от его настроения". Так складається лише тоді, коли близьку людину роблять основним сенсом свого життя. А це - повна втрата справжніх життєвих орієнтирів. По факту, з розлученням, Ви залишили там, з ним, і величезну частку себе. І ніби продовжуєте жити фізично "тут і зараз", але ментально - у минулому... Хто був ініціатором розставання? Він так само один, як і Ви? Чи вже з кимось у стосунках? Ви за щось себе караєте чи, можливо, у чомусь звинувачуєте??Ответ отредактирован автором 17-10-2021 22:41:26
Ответ отредактирован автором 17-10-2021 22:42:14