Самооцінка та впевненість в собі

Здається, у мене проблеми із самооцінкою, і це стосується навчання. Я дуже невпевнена у своїх знаннях. Почну здалеку. У школі наш клас був слабким, і можна сказати, що я була найкращою за оцінками (хоча вони були звичайними, середніми). "Найкраща серед найгірших".

Коли я вступила до університету, мене наче розчавили. Розумні, цілеспрямовані дівчата — ті самі, у яких лише п\'ятірки, які встигають займатися спортом, мають купу хобі, начитані, впевнені, звикли завжди бути першими. І я одразу зрозуміла, що я – "другого сорту". Виявилося, що я зовсім не крута, а звичайна дівчина, яка ні на що не здатна.

Я намагалася прийняти себе, зрозуміти, що я – інша людина, що в мене багато хороших якостей, що я молодець, бо прагну до кращого, що у всіх свій шлях і всі з чогось починали. Але інколи мене накриває дуже сильно.

Найбільше мене хвилює те, що через це я наче загнала себе в глухий кут і не можу з нього вибратися. Стало важко готуватися до завдань, а навіть якщо готуюся, то не можу відповідати на парах. Перед семінарами я вся тремчу, у голові чітко можу уявити свою відповідь, але щойно відкриваю рот — усе плутається, голос жахливо тремтить. Після невдалої відповіді — почуття провини, сльози, що я ні на що не здатна(а ось дівчата молодці, такі розгорнуті і впевнені відповіді завжди мають), а потім відраза до себе, бо я слабка. (Хочу наголосити, що викладачі адекватні, добре викладають матеріал і проводять практичні. Не реагують гостро на помилки, а навпаки, раді пояснити)

Думаю, що треба бути сильною, що не можна плакати, а треба просто ще більше старатися. Обіцяю собі, що до наступного завдання підготуюся краще, подолаю страх. Але нічого не змінюється, і так по колу.

Я навіть думала, що, можливо, просто себе накручую. Не можу зрозуміти: я справді не така розумна і треба ще більше вчитися, чи проблема в моїй голові? Це дивно, бо на деяких парах я відповідаю без проблем, мені подобається. Але на двох дисциплінах у мене паніка.

На одній дисципліні семінари мають складний матеріал, а запитань усього п\'ять на дванадцять людей (тобто треба ще встигнути першою підняти руку), і часто буває так, що я не встигаю, а після інших мені вже нічого додати. На іншій дисципліні страх узявся нізвідки: на першій практиці я все провалила, і після цього більше туди не ходила, відкладаю "до тих пір, поки вилікуюся"

Дуже переживаю за думку інших про себе. Досить успішна в своїй кар'єрі, але завжди Невпевнена в тому що роблю і чи правильно. І коли роблять зауваження , дуже сильно сприймаю це і знецінюю свої здобутки через один два таких моменти. І потім довго треба робити щось добре , щоб вийти на якийсь адекватний рівень свого задоволення своєю роботою. Я би хотіла пропрацювати цей момент мого життя , бо життя стає через це нестерпним.

Я не могу никому рассказать о своих проблемах, если я пытаюсь что то сказать то у меня как будто язык отрезали, я буквально не согу ничего сказать, а если я все таки и говорю то начинаю плакать и мне говорят что б я перестала рыдать, и у меня начинается паническая атака после которой я падаю в обморок и смысла того что я рассказала нет, я даже не могу написать о своих проблемах у меня начинается очень сильный страх что я накидываю на человека свои маленькие проблемы, думаю что у других проблемы намного хуже моих и что я буду бесить всех своими жалобами, что я только жалуюсь, к примеру мне плохо у меня кружится голова и очень сильно тошнит, и мне мама говорит что у неё болит живот и она еще на роботу ходить и что б я не придумывала, говорю обетом подруге и она говорит что она занята и не может говорить, и я начинаю думать что я её бешу со своими проблемами и может у неё сейчас проблемы похуже моих, я не знаю что мне делать и я еле смогла сейчас все это написать, извините если я сейчас жалуюсь не на что