Затянуті стосунки, різні ціності і цілі.

Ми познайомились чотири роки тому і відразу почали жити разом. На той момент нам обом так було простіше. Коли ми познайомились - у обох були важкі періоди в житті.Проте ще в перший місяць було очевидно, що ми люди дуже різні. За чотири роки пережили багато чого разом. Вміємо разом протистояти зовнішнім проблемам. А з вирішенням внутрішніх - не справляємося.
Він подобається мені своїми людськими якостями - чесністю, відповідальністю, здоровою прагматичністю.
Він вихований на християнський цінностях, принциповий, консервативний, єдина пізня дитина в сім"ї. Тато військовий.
У мене все навпаки - я ліберальна, віруюча, але не релігійна, толерантна, старша серед чотирьох дітей, поважаю людей за їх якості та\або досягнення, а не за посаду\статус тощо. Батьки розлучені.
Наразі я "доросла" до створення сім"ї, народження дітей і до відповідальності, яка за цим лежить (те, що називають "цивільним шлюбом" сім"єю не вважаю). Коли рік тому я підняла це питання, у відповідь почула "ну давай". і все. Далі купа скандалів. На кожен елемент як процесу одруження так і сім"ї ми дивимося по-різному і для обох це питання є принциповим.
Я логічно поясню чому я вважаю саме так, він - що повино бути так просто тому що повино.
Я зробила висновок, що він просто не хоче одружуватись, тож прийняла рішення розійтися.
Його такий варіант не влаштовує. Він таки хоче створювати сім"ю, але домовлятися у нас не виходить. Він зізнається, що без скандалу мене не чує. Готовий погоджуватись на мої аргументи аби помиритись, думку не змінює і потім "дожимає" до прийняття рішення вигідного йому.
Для нього характерно дві ролі стосунків: батько-дитина, матір-дитина.
У нас багато взаємних образ, нерозуміння потивів одне одного, ревнощів, багаж у вигляді мам.
Чи може з такого вийти щаслива сім"я, при умові неламання особистості кожного з нас?