Я дуже довго спілкувалася з людиною, до якої відчувала повагу в певній мірі захват, мені хотілося бути поруч, адже у нього є те чого, як здавалося мені не вистачає. І я не помітила,наскільки сильно його слова на мене впливають. Я ставила його світогляд вище свого, його бажання вище своїх, його досвід важливіше мого. Я дозволила запевнити себе, що я ніхто. Це не були відносини, ми були швидше друзями. Все начебто починалося із взаємоповаги, але я не помітила коли спілкування переросло у виховний процес, адже за його словами усі люди мерзота і наївність, доброта і віра це слабкість, я ще дитя, яке зовсім не пристосоване до життя. (це правда звісно, проте навряд ненависть до всього живого мені допоможе). Думаю, що це через те, що в дитинстві у мене були деякі проблеми з батьком і чоловічої підтримки в моєму житті не було. Тому мені певно просто хотілося перестати все контролювати і дозволити собі бути слабкою і в його оточенні це здавалося реальним. В якийсь момент спіймала себе на тому, що це не моя поведінка, не мої слова і не мої думки, а відстояти себе не можу. Тому зробила те, що було найлегшим, просто втекла. Проте впевненості в свої діях я не відчуваю, а рівень моєї самокритики непристойно високий. Хочу знову вернути себе, але не можу, в голові його слова, що все чим я живу пусте і сама я ні на що не здатна. Знаю, що це смішно,але нічого з цим зробити не можу.
|