На моє питання чому він одразу мені про неї не розповів, він сказав, що боявся реакції, адже я не люблю дітей. Мене це образило, а саме факт,що він весь цей час мовчав та приховував цей факт.

Щодо дитинства, я рідко капризувала, тому що розуміла становище батьків. Або ж просто знала, що мені відмовлять і воліла навіть не пробувати щось просити.

Чесно не знаю саме причини моєї нелюбові до дітей, вона розвинулась з дорослішанням.

Зараз у мене більш менш нормальні стосунки з батьками,проте я помітила,що вони псуються. Мої рішення, наче малої дитини, постійно обговорюються і ставиться діагноз їх неправильності. Від рішень по навчанню до вибору партнера. Я звикла часто ділитись з батьками своїми справами, успіхами та невдачами і просити поради. Проте я схильна до обдумування різних порад та думок,і досить часто вирішую все ж зробити по своєму. Але часто це обертається звинуваченнями і фразами по типу ,,треба було,а чого ти так зробила,а я казав, а от в інших вийшло,а в тебе ні,,. Я постійно думаю навіть не про те,як вирішити проблему,а саме що скажуть батьки і в чому знову я буду винна. Навіть у ситуації з хлопцем,на рахунок якої я звернулась. Він дуже нетиповий і виділяється у натовпі, плюс ще дитина. Я більш ніж впевнена, що зі сторони батьків буде невдоволення та осуд. Ця думка мене не покидає і тягне назад. Хоч мене в ньому все влаштовує і подобається.
Щодо дитинства, я рідко капризувала, тому що розуміла становище батьків. Або ж просто знала, що мені відмовлять і воліла навіть не пробувати щось просити. Коли розповідаю мамі зараз про це вона шокована і запитує чому я так робила. Відповіді у мене немає.

Вони просто дратують мене криком і відсутністю виховання. Крім того, я максимально не розумію виділення їх у суспільстві, адже це просто маленькі люди, які згодом виростуть і будуть такі ж як всі.