Постійний смуток.

Что в вашей жизни происходит в эти последние годы, что вас возможно расстраивает?
Чем наполнена ваша жизнь?
Почему из этого состояния нужно выбраться обязательно самой, без помощи психологов?

Почему стыдно рассказать о том, что вас беспокоит?
Что в худшем варианте вы услышите от родителей?
Когда вам будет 18 лет?

Вітаю! Співчуваю Вам. Ваші емоційні стани можуть бути різними і якщо домінують важкопереносимі, то їх слід розділити чи зв’язати з певними подіями. Почуття, подія та розуміння - це три прошарки будь-якої ситуації, і саме почуття зв’язують 2 інших. Дітям це роблять батьки, вчителі, наставники, а також психологи. Спочатку дитину витримують батьки, а потім вона вчиться сама себе витримувати.
Самому важко, але частково можливо якщо слухати лекції, читати книги, але це буде в більшій мірі впливати на розуміння, а вам важливо прожити та розділити свої почуття. Це сфера почуттів та емоційного інтелекту, він розвивається на практиці через досвід спілкування.
В терапії сама головна робота - переживати своє життя. Люди шукають рішень чи розумінь, але вони не працюють якщо почуття розпирають чи давлять… Ваша задача зараз - попросити про допомогу і знайти її.
Можливо в закладі де ви навчаєтесь є психолог? І можна свою родину розвивати і казати, що ви не справляєтесь з почуттями, залучаючи їх в допомогу та вирішення цих питань.
Якщо не прийнято було щось, можна вчитись приймати!

Доброї ночі, Настя!
Бачу у вашому питанні мінімум два аспекти. Один:

в останній час, а можливо протягом декількох років постійно відчуваю смуток та меланхолію. бувають дні, коли я почуваюся більше оптимістичніше, але вони занадто рідко коли стаються. та навіть якщо і стаються, я все одно в кінці дня буду відчувати цей тягар, що тягне на якесь дно (?) і мені стає соромно за дні, коли люди бачили мене більш оптимістичною.

Стан за описом досить важкий, тому маю припущення, що це не просто "смуток" або "меланхолія", а щось серйозніше. Схоже на щось психіатричне. Тут потрібен лікар.

Хочу вибратись з цього стану самостійно...
я намагалася знайти причину цього стану, але все одно нічого не виходило

Самостійно і не вийде. Потрібна допомога фахівця. Спочатку лікаря-психіатра, бо це може бути проявом клінічної депресії або ще чогось не дуже гарного. А потім і психолога.
Другий аспект:

Моє життя мені здається нудним, все за що я берусь: нові хобі (гітара), успішність в університеті та навчанні - здається мені, що я нічого не досягну в цьому, і я постійно обираю закинути якесь діло і витягувати навчання як взагалі можу.

Подібне знецінення та зневіра у власних силах та можливих успіхах, а також виражена психологічна залежність від батьків і страх їхніх реакцій, які можуть бути непередбачуваними:

щоб піти до професійних психологів потрібно повідомити про це батьків, а в нас неприйнятно говорити про свій ментальний стан і про те що ти переживаєш зараз. Тому розмова про відвідування психолога з ними для мене є важкою, бо я не зможу знати їх реакції, а також мені соромно розповідати що мене тривожить.

говорить про наявність у Вас суто психологічних проблем - і внутрішніх, і пов'язаних з батьками, які, судячи з усього, є досить травмуючими для Вас, а відносини з ними - складними. До речі, саме виховання батьків й породило в Вас зневіру в собі та велику емоційну дистанцію з ними. Це їх внесок в Вас. На жаль негативний.
Це все потребує серйозної глибокої роботи з психологом, психотерапії.