Великий Ґетсбі (Френсіс Скотт Фіцджеральд). Коментар психолога.

» Психологічний аналіз кіно й літератури » відносини » Великий Ґетсбі

Початок роману викликає до життя наші стереотипи щодо 20-х років 20-го сторіччя в Америці. «Наші» - тобто стереотипи людей, які не могли бачити в реальності ту історичну добу. Людей, які живуть наприкінці 20-го – на початку 21-го сторіччя.

Певно, у багатьох читачів Америка 20-х років серед інших асоціацій асоціюється із джазом. Автор теж згадує про джазові мелодії, починаючи свою розповідь про події роману. Й читач починає зачаровуватися атмосферою, яка огортає його. Так, цей твір повною мірою можна назвати атмосферним. З довгим лінивим початком й насиченою інтенсивною розв’язкою.

Згодом, ближче до середини оповіді, читач розчаровується. В психотерапевтичному сенсі, тобто починає бачити реальність.

Автор наче натякає на такий майбутній перебіг подій, описуючи свої здібності слухача на початку роману. Він не називає їх психотерапевтичними. Та ми вже можемо. Адже саме ці особливості особистості оповідача дозволяли багатьом людям з його оточення відкриватися перед автором. Хоча він «зовсім не домагався аж такої довіри» (с).

Сам головний герой скромно говорить про свою «стриманість у судженнях». Яку називає «запорукою невичерпної надії» (с). Від неї один крок до безоцінного прийняття.

Завдяки цієї стриманості у судженнях відкривається перед головним героєм Великий Ґетсбі. Людина, чиїм ім’ям оповідач назве книгу. Людина, про яку інші персонажі роману переповідають одне одному різноманітні небувальщини.

Можна сказати, що й сам роман – про міфи, які ми створюємо та розповідаємо. Насамперед самим собі.

Кожен з героїв щось вигадує про реальних людей та життєві ситуації. Та потім спілкується із своїми вигадками.

Ґетсбі вигадує собі Дейзі й можливість повернутися в минуле.

Батько Ґетсбі вигадує собі хорошого хлопчика, який все правильно вчинив. Незважаючи на те, що колись завдав багато болю своїм батькам.

Автор вигадує загадкового й злочинного Ґетсбі.

Том, чоловік Дейзі, вигадує собі реальність, в якій й дружина, й коханка є його власністю. Яка не може кудись подітися. Його ж вчинки при цьому є абсолютно нормальними та правильними.

Чоловік Томової коханки вигадує собі вірну дружину та хорошого приятеля Тома.

Ніхто з них не хоче бачити реальність. Та реальність не стає іншою від того, що справжньою її бачити не бажають.

Реальність виявляється не романтичною й чутливою, а буденною, огидно приземленою й це коштує Ґетсбові життя.

Саме ім’я Ґетсбі виявляється вигадкою. Джей Ґетсбі це Джіммі Ґетц, який хлопчиком склав для себе «Розклад» та прийняв «Загальні рішення». Не просто склав та прийняв, як, певно, неодноразово робили ми в своєму житті. Він виконав свої обіцянки самому собі. У дорослому віці ще й додав інші досягнення.

Та саме в дорослому віці, коли ми бачимо його в ореолі успіху, він не є щасливим. Прояснити цей парадокс може важливе психологічне запитання: «Навіщо?». Не «чому», а «навіщо» - домагатися багатства, знаності, розкошів. Виявляється, не для того, щоб отримувати задоволення від своїх досягнень. Не для того, щоб жити, поважаючи себе, просто зараз.

Ні все заради того, щоб Дейзі зрозуміла (сама зрозуміла!), що має бути із ним. Ось тоді й буде щастя. «Ґетсбі вірив у те зелене світельце – неймовірно щасливу будучину, яка рік за роком відступає від нас, далі й далі» (с).

Зрозуміти має не справжня Дейзі, а та, яку Джей вигадав. Як відомий герой Сервантеса, він вигадує собі Прекрасну Пані. Не хоче бачити, що від Прекрасної Пані реальна Дейзі має тільки зовнішню красу.

Самоомана закінчується драматично для персонажів. Трагічно – для Джіммі Ґетца. Живими й здоровими залишаються тільки «безжурні люди». Ті, які «трощили речі й людей, а тоді втікали, ховаючись за свої гроші, а чи за свою неосяжну безжурність, а чи що то було, що скріплювало їхню спілку, - а інші нехай приберуть за ними» (с).

Закінчуючи оповідь, автор пише, що «нам, людям Заходу, чогось не вистачає» (с). Може, їм, таким, якими їх зображує автор, не вистачає самодостатності…