Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго вечора!
Насправді, немає родини, яка б в певний період життя не проходила б через кризу стосунків. Чому?
Тому що та сама закоханість, яка звела людей в шлюбі, відходить, а на її місце повинне прийти глибоке та серйозне почуття, яке нікому просто так не дається.
Стосунки самі по собі не будуються. Більш гармонічними можуть бути лише тоді, коли і у батьків стосунки були гармонічними, що на сьогоднішній день, на превеликий жаль, достатньо велика рідкість. У всіх інших випадках, те чому не навчили батьки, бо і самі не вміли щасливо жити, прийдеться надолужувати самим.
Скільки сімей, стільки і різних ситуацій.
Кожна сім'я - це дуже індивідуально
Але випадкових союзів не буває і особливо, якщо народжуються діти. Всі в парі "відзеркалюють" проблеми один одного. Тобто, егоїзм, як правило, притаманний двом. Просто чужий егоїзм побачити набагато легше, через призму болі. Тоді як чужий біль бачити дуже складно... Знову ж таки, через власний егоїзм.
От, наприклад, Ви пишете про чоловіка: "Редко проявляет внимание. Подарки для него - пустая трата. Может конечно по моей просьбе купить что то крупное. Прошу цветы - не дарит..."
А потім доповнюєте про себе: "Я вспыльчивая, могу жестко ответить..."
Насправді, є певні закони стосунків, незнання яких, не звільняє нас від їх дії. І от якраз один з них. Величина проявів тепла, ніжності та уваги чоловіка напряму залежить від того, на скільки дружина добродушна та доброзичлива і вміє проявляти турботу про близьких їй людей без усіляких очікувань... Тобто, безкорисливо.
Жінка у шість разів психо-емоційно потужніша. Тому, насправді, дуже багато залежить саме від жінки.
На мою думку, Ваші стосунки можна не лише врятувати, але і перевести на більш високий рівень.
І, насправді, нічого не значить, що чоловік не хоче іти до психолога. Як правило, до психолога звертається той, хто швидше замислюється над стосунками і прагне їх зберегти. Коли повністю пропрацьовуються деструктивні поведінкові моделі та установки у одного, починаються автоматичні потужні зміни і в іншому. Це другий закон стосунків, закон взаємопов'язаних ємностей.
Підкажіть, будь ласка, які стосунки були між Вашими батьками? Чи було тепло та взаєморозуміння між Вами та Вашими батьками?

Відредаговано автором 28-04-2025 20:02:06

Доброго ранку Dana!
Читаючи Ваше звернення, привернуло увагу багаторазове повторення слів
"физически становится плохо"
"Потому что только от одних мыслей что он спал с кем-то до меня ( хоть это было за три года до меня) и любил кого-то 7 лет, мне аж физически плохо…"
А так буває лише тоді, коли дуже глибинно, на рівні психо-соматики, "застрягає" сильна психо-емоційна травма. І, як на мене, ця травма може бути "родом з дитинства". У таких випадках проблема в тому, що дорослішаючи, ми продовжуємо "нести" травму в собі, яка "виходить" назовні лише коли ми стикаємося з певними ситуаціями чи обставинами, які стають тригерами і не дають нам спокою. Адже, саму причину травми не пам'ятаємо, бо були занадто маленькими, коли вона утворилася.
В таких випадках єдина можливість розібратися зі своїми почуттями - це робота з психологом на рівні підсвідомості. Щоб ці самі травми знайти і допомогти Вам зрозуміти саму себе та трансформувати біль у дуже важливий досвід.
Спираючись на те, що вже сказала, можу далі напсати лише свої припущення, що така "гостра", до фізичних проявів, ревність може бути пов'язана з нестачею... як це не дивно, любові та уваги когось із батьків. Бо те, що вітчим повністю замінив батька в Вашому житті, аж ніяк не дає гарантії того, що "закрита" підсвідома потреба в присутності біологічного батька в житті тої самої маленької дитини, якою Ви були на момент розлучення батьків. Адже люба дитина складається з двох "половинок" саме тих, хто дав їй життя. Тому байдужість ще не є гарантією того, що "під байдужістю" і небажанням спілкуватися з біологічним батьком, немає великої проблеми на кшталт, глибинної образи, болі розлуки, відчуття покинутості тощо. Про яку було "забуто". Бо так працює механізм самозбереження дитини, яка ще не в стані, ні проаналізувати те, що відбувається з її батьками, ні те, що вона сама відчуває: "С родным отцом нет связи с детства, он хотел наладить связь со мной, но я не захотела)
Так как не вижу смысла, у меня есть отец и так 😇"
А зважаючи на те, що перший чоловік в житті дівчинки - це її батько, в шлюбі може статися несвідомий перенос на того, за кого жінка вийшла заміж, щоб вже він почав відігравати роль певного тригера. Підсвідомість, нерідко, ідентифікує чоловіка за приналежністю до статі та рівню близькості, як, власне, батька, який з тої, чи іншої причини, не додав любові, тепла, уваги...
Власне - це певні програми, які потребують "перезавантаження".
Ваше питання - це однозначно питання індивідуальної психотерапевтичної роботи. Бо порадами на сайті не вирішуються.

Відредаговано автором 27-04-2025 10:38:06

Доброго вечора Аля.
Ви пишете "я в эти моменты чувствую себя максимально незащищенной, слабой, мне хочется чтобы муж был рядом или кто-то из очень близких людей, хочется плакать, спрятаться от всех, как будто посидеть в своей пещере..." І, як на мене, цей стан дуже схожий на стан маленької недолюбленої дитини, яка почуває себе незахищеною. Чому стан виникає лише в подорожах насамоті? Насправді, саме подорожі виштовхують нас із зони комфорту і проявляють ті внутрішні проблеми, які були глибоко в нас приховані, можливо, з самого дитинства.
Підкажіть, будь ласка, як Ви реагували в дитинстві, коли батьків не було поруч? Наприклад, коли їхали влітку кудись без батьків, або коли залишалися самі в дитячому садочку чи школі ...

Доброго вечора.
Насправди, "вийти" із співзалежних стосунків, розірвавши стосунки і глибинно не змінившись - це величезна омана. Бо стосунки ніколи не бувають випадковими і на кожному етапі життя нам дають самі найкращі варіанти з тих, які можуть у нас бути. Відповідно тим родовим програмам, які були закладені з дитинства. Бо дитина, народжуючись, вчиться саме тим поведінковим моделям, якими живуть її найзначимі рідні люди. Окрім того, є безліч дитячих установок та травм, які ми в дорослому віці, несвідомо, намагаємося реалізувати через тих, з ким найближчі. От як бажання отримати тепло та увагу, яких недоотримали від тієї ж мами. Звідси і невміння окреслювати власні кордони. Бо маленька дитина вважає батьків божествами, які завжди все знають і роблять правильно. Отже, якщо щось не так, то хто може бути у всьому винний і хто повинен догодити, щоб полюбили? Звісно, лише сама дитина. Потім все це забувається, а поведінкова модель та потреба бути "гарною дівчинкою" залишається. І переноситься на стосунки з чоловіком.
Нам лише здається, що чоловіки реагують на наші слова , тоді як вони реагують на наш внутрішній стан. А внутрішньо, зважаючи на тенденцію до співзалежності, є лише дві крайнощі: або любити до нестями і у всьому догоджати, або розривати різко стосунки. Ні те, ні інше не дасть можливості бути щасливою. Власне, Ви інтуїтивно відчуваєте, що так просто "кинути" чоловіка не можете. Бо маючи внутрішню тенденцію до "залипання", можна притягнути або аб'юзера, або самій стати аб'юзером.
Який вихід? Необхідно зробити повне "перезавантаження" на рівні підсвідомості всіх дитячих травматичних програм. Бо це не Ви "доросла" не можете окреслити кордони, а Ви - "маленька недолюблена дитина"...
І до речі, щоб стосунки почали мінятися, зовсім не обов'язково одразу двом іти у терапію. Як це не дивно, але в парі діє закон впливу один на одного і, особливо, якщо це жінка. Бо жінки у шість разів сильніші психо-емоційно за чоловіків. Якщо почнеться глибинно, на рівні рефлексів, змінюватися Ви, зміниться І Ваш чоловік.
Знаєте, я вірю, що Ваш чоловік говорить щиро і буде хоче змінити свою поведінку, але... Це не в його силах. Бо він у такий спосіб, сам того не знаючи, реагує на Вашу внутрішню неймовірну прив'язливість. Яка "давить" не лише Вас, але, в першу чергу, і його. Це інстинкт самозбереження, як це не дивно. Думаю, що підсвідомо Ви переплутали чоловіка не лише з мамою та батьком, але і дуже схильні до ідеалізацій. А чим сильніші ідеалізації, тим більші розчарування. Це аксіома життя.
Як на мене - це Ваш чоловік. Тому просто потрібно почати серйозну індивідуальну роботу. Чоловік почне змінюватися тоді, коли і Ви дуже сильно змінитеся.

А хіба хтось говорить, що приїхати додому - це ненормально? Якраз, навпаки - абсолютно нормально хотіти приїхати саме через те, що навколо все "рідне". І от це саме "рідне" і є ключовим, як це не дивно, у питанні про батька. Бо він також є рідним, незважаючи на те, що поводить себе зовсім не так, як хотілося б... І Ваша яскрава відповідь є тому лише підтвердженням. Бо нас навряд чи стурбує те, що нам не "муляє".
Це - набагато глибший рівень за просто погану поведінку. І те, що батько забув Вас привітати з днем народження - зіграло роль певного тригера, що показало, що є психо-емоційні травми і невирішені дитячі проблеми. Адже, коли між близькими людьми є взаємопорозуміння, тепло та повага, тоді забути привітати - не завдасть такого удару. Адже, насправді, це лише певна умовність, яка абсолютно не має значення, якщо в стосунках все добре.
Саме тому я і написала, про відсутність психо-емоційної сепарації.
Можна жити дуже далеко від батьків, але втекти від себе - неможливо. І до тих пір, поки травми не будуть повністю трансформовані у дуже корисний досвід, хоча і болісний, ситуація може неодноразово повторюватися, хіба що трохи в іншій формі.

Насправді, Анастасіє, не просто так задала питання щодо відпочинку в Україні. А оскільки Ви так і не відповіли на моє запитання, я лише більше стверджуюся в своєму припущенні, що приїхали Ви не випадково, а саме для того, щоб, як це не дивно, але бути ближче до батька... Єдине, цей Ваш вибір був несвідомим. Тобто, Ви і сама, швидше за все, не зрозуміли, чому відпочинок саме в Україні...
А так буває тоді, коли в глибині нас є купа невирішених питань зі своїми рідними людьми. В ці питання, найчастіше, тягнуться з самого дитинства. Як от, наприклад, от те саме очікування любові, якої Ви недоотримали, коли були маленька. Певне, коли ми дорослішаємо, нам здається, що все залишили позаду і вже можемо керувати своїми почуттями, емоціями та рефлексами... Аж от до таких моментів як у Вас стався з батьком.
Насправді, Ваше питання - це питання сепарації з батьком, яке не вирішується якимись найкращими порадами.
Чи було Ваше дитинство щасливим?

Доброго дня!
Насправді, Вам потрібно почати пропрацьовувати свої дитячі травми з психологом, однозначно.
Але, зважаючи, що Ви не маєте такої можливості, я можу сказати ще, що Вам потрібно почати займатися як спортом, так і саморозвитком
Спорт: повільний біг, фізичні вправи, плавання допоможе Вам стати внутрішньо сильнішим, загартує Вас як фізично, так і психологічно, адже, чоловіки розвиваються саме через розвиток свого тіла.
А для саморозвитку можу порадити Вам почати слухати лекції Олега Торсунова, і поцікавитися методиками Андрія Дуйко, основна філософія яких - це щасливе життя людини.
Окрім того, вони дають і певні конкретні методики щодо покращення життя людини.
Бо, як я вже писала, просте переписування на сайті Вам навряд чи допоможе, а Вам стає все гірше.
Зробіть над собою зусилля і почніть над собою працювати. Це єдиний шлях допомогти собі вийти зі стану самознищення.

Доброго вечора.
Чому чоловік саме так реагує, знає лише Ваш чоловік, а ми можемо лише припускати ті чи інші варіанти його поведінки. От, наприклад, така реакція на знецінення або образи, може бути фіксованою поведінковою моделлю, сформованою ще в дитинстві. Адже, маленька дитина не може протистояти відкрито діям дорослих. Тому, нерідко, вчиться в такий спосіб захищати себе, уникаючи конфліктів або прямого відстоювання власних інтересів... Або, наприклад, мама чоловіка могла бути надміру авторитарною, що не дало розвитися мускулінним якостям чоловіка... Версій, насправді, багато. Інша справа, чому в Вашому житті саме такий чоловік?
Підкажіть, будь ласка, а як давно поведінка чоловіка почала дратувати Вас? Можливо, були якісь події чи ситуації, які змусили Вас подивитися на чоловіка "під іншим кутом"? Який Ваш психо-емоційний стан на даний момент? Хто в Вашій сім'ї приймає основні рішення та вирішує найскладніші питання?
Чому я ставлю такі запитання?
Насправді, люди не схильні сильно змінюватися протягом свого життя. Тому припускаю, що Ваш чоловік і раніше саме так себе поводив, але... Ви цього не помічали, або не звертали на це уваги і Вас все влаштовувало...
Тобто, як на мене, причина не в чоловікові, а у Вашому теперішньому сприйнятті свого чоловіка.
Окрім того, є певні природні властивості жінки, яка схильна помічати найменші недоліки, дрібниці та нюанси у своїх чоловіках і концентруватися саме на них, не помічаючи позитивного. Чому? Бо коли жінка закохується, вона дивиться на свого обранця достатньо ідеалістично, через призму "рожевих окулярів". Тому бачить лише те, що хоче бачити. А коли закоханість минає, "окуляри знімаються" і перед нею постає ніби зовсім інша людина... І чим сильнішими була закоханість, тим більшим може бути розчарування...
Отже, щоб допомогти Вам розібратися, що відбувається, потрібно мати набагато більше інформації про Вас особисто та ваші стосунки з чоловіком.
Як давно ви живете разом?

Прекрасно, що відповіді допомогли розібратися в тому, що відбувається з сином, але...
Не хочеться Вас засмучувати, і все ж повинна написати Вам.
Якщо Ви так реагуєте, наприклад, на те, що син не вчиться, на те є якісь глибинні причини. Тобто, є якась внутрішня установка, закладена, швидше за все, дуже давно... Можливо, ще у Вашому дитинстві. А це рівень рефлексів. Тобто, впевнена, що Ви будете з усіх сил намагатися стримувати себе. Але чим сильніше
стримуватися, тим швидше можете "зірватися", коли не побачите суттєвих змін в поведінці та житті сина.
Сім'я - це єдине ціле, де діти лише "віддзеркалюють" своїх батьків, вірніше, внутрішній стан батьків і їх життєві установки.
От Ви писали, що з чоловіком рахуєте кожну калорію... Отже, швидше ша все, дуже, навіть надмірно, залежите від певних потреб свого тіла та свого здоров'я...
А син, у свою чергу, внутрішньо реагуючи на таку залежність, "дзеркалить" вас і зовсім "плює" на своє тіло і своє здоров'я.... І так у всьому. Тобто, прийняти рішення по іншому себе поводити - чудово. А от насправді, поміняти свою поведінку на рівні рефлексів без серйозної роботи з внутрішніми установками та моделями поведінки - практично неможливо. Бо ми не керуємо своїми почуттями. Згадайте, чи можете Ви себе стримувати, коли Вас щось дратує в синові?
І що буває, коли Ви пересилюєте себе, стримуючись?

Відредаговано автором 19-04-2025 18:06:23

Ну от і ще один доказ того, про що я вже писала "Недавно муж подруги отметил, что я похудела. Говорит: я знаю как эта болезнь называется...". Чим глибше внутрішня несвідома проблема, тим більш шокуючим може бути якесь зауваження чи слова оточуючих. Це як сигнальний маячок, що прийшов час зазирнути глибоко в себе.
Не буде Вашого начальника, все одно знайдеться людина, яка "зачепить за живе". Бо до тих пір поки існує якась непрожита, "застрягла" внутрішня травма, оточуючий світ буде на цю травму реагувати словами або діями оточуючих людей. А та сама травма, як на мене, пов'язана безпосередньо з Вашими батьками. Вірніше, з Вашим ставленням та сприйняттям їх та їх стосунків. Бо ніщо так сильно не "застрягає" в нас, як те, що "зачепило" нас в дитинстві...
"Тут меня бесит две вещи: безвольность мамы и издательство папы, зная как ей тяжело, как она любит все то, от чего ей бы по-хорошему отказаться..."
І Ваш високий тиск - це, швидше за все, несвідомий осуд батьків. Навіть, якщо зараз, здається, Ви вже давно про все забули або приймаєте своїх батьків такими, якими вони є... Почуття , які ми довгий час переживали з сильним емоційним забарвленням, буквально в'їдаються в нас і застрягають в минулому...
А підсвідомість все пам'ятає і реагує в теперішньому часі....ситуаціями, подіями або психо-соматикою...
Ваше питання - це не питання якоїсь просто поради, воно потребує серйозної індивідуальної роботи, щоб "перезавантажити" от ті самі "застрягли установки.

Ви пишете "Меня беспокоит, то, что я несколько недель в плохом настроении и не могу ни о чем думать кроме как об этом". Якраз про це я писала у своїй відповіді. Ви можете знати тисячу способів маніпуляції, можете вивчити напам'ять і озвучити якусь фразу, що може "зачепити" керівника "за живе", але... Це аж ніяк не допоможе Вам перестати реагувати або реагувати по іншому. Та і до тих пір, поки Ви не почне по іншому реагувати, Вас все одно хтось буде періодично "тригерити", не обов'язково начальник...
Бо те, що "зачепило за живе" - це не рівень свідомості. Це щось таке, що могло "застрягнути" дуже давно, можливо, з дитинства. І проявилося саме зараз завдяки, як це не дивно, Вашому начальнику. Тобто, Ваша підсвідомість "подає сигнали" що старі установки потрібно "перезавантажувати". Адже, все що "болить" на рівні реакцій та емоцій може почати боліти вже на рівні того ж самого тіла, як психо-соматика.
Але питання в тому, що рівень рефлексів одним бажанням себе поміняти, не міняється, потрібна робота на рівні підсвідомості, до якої самостійно дістатися практично неможливо.

Я дуже рада отримати таку відповідь, щодо особистого життя.
А от питання щодо "страх конфликта есть, тк это забирает много сил" залишається нагальним. Бо, як на мене, немає глибокого розуміння, що таке конфлікт. Адже, конфлікти бувають як конструктивні, так і деструктивні. Окрім того, велетенську роль відіграє от те саме, правильне, сприйняття конфлікту.
Як Ви думаєте, чому у Вас конфлікти забирають так багато сил? Тоді як конструктивний конфлікт, навпаки, додасть певного внутрішнього ресурсу. Адже, виведе людину з проблеми, а отже, звільнить ті сили, які були заблоковані внутрішнім негативом, що накопичувався всередині: роздратування, образа, гнів, страх тощо.
Вміння правильно конфліктувати закладається, як правило, з дитинства. А у Вас, на мою думку, навіть натяку на якийсь там конфлікт не було, бо все було розписане до дрібниць і "поставлене до виконання".
Тобто, сформовані певні дитячі установки, які можуть дуже ускладнювати життя. До речі, і в особистому житті так само. А отже, ці установки самі нікуди не дінуться, бо це рівень підсвідомості. І їх потрібно "перезавантажувати".

Прочитала Вашу відповідь
"...меня как бы выдрессировали постоянно отчитываться обо всем: имена всех друзей и подруг, где была, чтоб ни минуты опоздания и тд.."
І стало якось дуже сумно...
Зовні - дисципліна, чіткість, конкретика,правильність і раціональність.... А внутрішньо - вималювався образ маленької дівчинки, яка не має права ані на своє життя, ані на свої реальні почуття...
А тепер по порядку.
"я не считаю ведение здорового образа жизни и избегание злоупотребления сладкого - «зацикленностью» на своем весе :)" насправді так воно і було б, якщо... Якщо б печиво на столі не було для Вас спокусою і тим тригером, який викликає негативні почуття до свого керівника. А якщо просто - все, що нас дратує в тій чи іншій мірі - є ознакою певної "зацикленості" на тому, що нас дратує. І це - аксіома.
Друге. "на счет выставления границ, соглашусь отчасти. Не всегда уместно выставлять их прямо, на мой взгляд. Нужна некая гибкость и дипломатия".
На скільки я зрозуміла, весь цей час Ви проявляли от ту саму "гнучкість та дипломатію", про яку пишете... А який результат? В результаті, є роздратування, гнів, образа, які Ви намагаєтеся приховати, придавити в собі, щоб не було відкритого конфлікту, а всю агресію повертаєте всередину себе... А це, як я вже говорила, може вилитися у психо-соматичні проблеми або хвороби... " страх конфликта есть, тк это забирает много сил. Я нацелена работать, получать опыт и тд, а не выяснять отношения на бытовые темы. Если бы это был рабочий момент - другое дело". Тобто, все, що стосується Вашого психо-емоційного здоров'я та Вашої особистісної цілісності - не важливо? А важливий лише "рабочий момент"? А як щодо простого людського щастя та комфортного стану?
І ще... "потому, что конфликт уже и так есть, просто пока я спокойно и открыто говорю что мне не нравится, отодвигаю стол, но не выношу купленное лично им печенье на общую кухню"...
Насправді, конфлікт є поки що тільки в Вашій голові, а зовні ніхто ніякого конфлікту не помічає. Бо чоловіки реагують тільки на конкретні дії, а слова жінки для більшості з них - це просто "радіо", тобто, фон, на який ніхто не звертає уваги... Поговорили і забули...
І як висновок.
Після Ваших доповнень, я тільки ще більше впевнилася в своїх припущеннях, що печиво, то лише "верхівка айсбергу". А насправді, ця ситуація лише висвітила ті внутрішні проблеми, з якими потрібно розбиратися. На мою думку, Вами керує величезна кількість установок та умовностей, які були нав'язані з дитинства і які не дають Вам можливості одразу чітко виставити кордони, щоб стати самодостатньою. До речі, самодостатня людина не влаштовує конфлікти, але і не боїться себе відстоювати.
Ця ситуація не просто ситуація. Вона створена, на моє переконання, життям суто для Вас. А в таких випадках, необхідні дуже серйозні переосмислення себе і всього, що відбувається, для того, щоб ситуація змінилася кардинально на краще.
До речі, а як у Вас з особистим життям?

Доброго дня Валентино!
Як на мене, Ваша ситуація лише зовні про печиво. Тоді як насправді, стосується Вашого невміння чітко виставляти власні кордони, а ще - надмірної "зачепленості" за свою вагу.
Адже, нам тільки здається, що всі події випадкові. Насправді, оточуючий світ "дзеркалить" лише наш внутрішній стан і проявляє те, що нам побачити буває дуже складно в собі. І до тих пір, поки ми внутрішньо, на рівні установок та поведінкових моделей кардинально не змінимося, зовні також не відбудуться ніякі зміни.
От, як, наприклад, ситуація з головним керівником. Який сказав про печиво, але... Так нічого і не змінилося.
На мою думку, Ваша розповідь - це про Вашу сильну залежність від думки оточуючих. Бо от той самий страх конфлікту - це ніщо інше, як страх виявитися "поганою дівчинкою", яку ніхто не любить....
А ще, про певну невпевненість в собі та неприйняття себе цілісною. Бо коли ми так ревностно слідкуємо за своєю вагою? І коли нам так складно просто взяти коробки з печивом і переставити, наприклад, на підвіконня, або на стіл тому ж керівнику? Коли сильно переживаємо можливо, навіть несвідомо, , що із зайвими кілограмами нас не стануть любити... Почнуть ставитися до нас гірше, або... Виженуть з роботи...
Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Чи були між Вами довірливі та теплі стосунки?

Відредаговано автором 17-04-2025 18:06:26

Дякую Вам за щирість.
Ви пишете, що зазвичай такого не буває... Я правильно Вас зрозуміла, до цього інциденту стосунки чоловіка та його мами були гарними?
І ще. Як на мене,ситуація не випадкова.
І ця ситуація висвітила певні аспекти Вашого внутрішнього сприйняття та глибинного стану.
От Ви пишете "Більше того, моя мама померла з інсультом. Ми не встигли її врятувати, бо вона нікому не дзвонила, що їй зле...". Тобто, ця ситуація зі свекрухою, насправді, "тригернула" трагічні події, пов'язані з Вашою мамою. І, як на мене, висвітлила непрожите, застрягле почуття провини. Яке Ви дуже сумлінно приховуєте від себе, навіть не здогадуючись про це.
Тому Ваше втручання, чи не було певним актом спокути за певне почуття невдоволення собою та провини перед мамою?
І якщо це так, тоді існує небезпека "закопати" свої непрожиті почуття от до таких неприємних проявів як зі свекрухою і, на превеликий жаль, навіть, до рівня психо-соматичних хвороб. Адже, все, що з нами відбувається в житті, нерідко є дзеркальним проявом лише нашого несвідомого, яке потребує серйозного ставлення до себе.

Відредаговано автором 17-04-2025 17:50:49