Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго дня Катю.
Жити не маючи можливості відчувати на "повні груди" - це, дійсно, надзвичайно складно. Адже, емоції - це одна із найголовніших складових нашої психіки, які створені для того, щоб допомагати нам краще розуміти себе та оточуючий світ.
Насправді, первинні емоції— страх, гнів, смуток, інтерес і радість з'являються в перший рік життя кожної людини. Вторинні емоції, такі як - збентеження, провина та сором зазвичай проявляються до кінця другого року життя. Тобто, якщо на даний момент у Вас є труднощі у їх проявленні - це може бути, як наслідок якихось індивідуальних фізіологічних процесів, так і ознакою того, що могли утворитися психо-емоційні блоки в момент сильних больових стресів, як результат певного самозахисту нервової системи від певних емоційних перенавантажень. Адже, маленькій дитині ще дуже важко розуміти, що відбувається з нею або що робиться навколо неї.
Тому одразу виникає запитання. Які стосунки між Вашими батьками? Яким було Ваше дитинство? Чи було порозуміння, гармонія, тепло між Вами та Вашими батьками?
Для чого все це знати?
Щоб допомогти вирішити проблему, насамперед, потрібно знайти "коріння" цієї проблеми. А коли буде зрозуміло, що саме стало причиною її утворення - почати трансформацію цих проблем так, щоб Ваші почуття "заграли повними барвами"
І ще. Я не раджу Вам "...ризикувати чимось, відчувати азарт, наражати себе на небезпеку, якісь інтрижки плести з кимось...", бо це лише призведе до ще сильнішого збою Вашої емоційної сфери і може призвести не лише до психо-емоційного виснаження, але і запустити процес деградації та самознищення.

Відредаговано автором 03-04-2025 15:09:57

Доброго дня!
Насправді, Ваше бажання зрозуміти свого чоловіка і продовжити стосунки з ним - цілком природнє та правильне.
Адже, просто так стосунки не створюються. Отже, саме в цих стосунках потрібно намагатися максимально розвиватися та зростати, налагоджуючи правильно контакт один з одним.
До цього можу додати, що абсолютно у всіх стосунках рано чи пізно виникають певні труднощі та проблеми. А не лише у співзалежних парах. Тому для того, щоб в решті решт, досягнути щастя, потрібно цікавитися не лише психологією окремого чоловіка та жінки, але і в цілому, чоловічою та жіночою природою, яка дуже різна.
Насправді, більшість труднощів в парі виникає саме через те, що не має знань, як саме будуються гармонічні стосунки, і що робити, коли в стосунках
почалися проблеми.
Ви пишете, що всі психологи сказали, що ви перебуваєте у співзалежних відносинах. А Ви можете навести якийсь приклад тих непорозумінь, які відбуваються між вами зараз найчастіше?

Відредаговано автором 03-04-2025 14:48:29

Доброго дня Dia!
З того, що Ви розповідаєте про своє дитинство, можна припустити, що у Вас на рівні підсвідомості залишаються непрожиті дитячі травми. Їх неможливо побачити, чи якось до них доторкнутися. Але вони однозначно можуть впливати не лише на Ваш психо емоційний стан в дорослому житті, але і провокувати надмірну сентиментальність. Тобто, робити Вас швидкою на сльози.
Чому? Сльози на мові енергій прийнято називати "дорогою життя". Тобто, якщо всередині "застряг" непрожитий душевний біль, сльози, певною мірою, можуть допомагати цей біль полегшувати, знімати надмірну психо емоційну напругу.
Ви пишете: "Слезы вообще не мои, а чаще всего от сопереживания".
Насправді, сльози в любому випадку Ваші. Коли людина дуже багато пережила, вона стає дуже емпатійною. Тобто, стає здатною відчувати біль інших.
Коли Ви маєте когось поруч, Ви, швидше за все, контролюєте себе, певною мірою "закриваєтеся". Це може відбуватися на рівні рефлексу, як захисна реакція напрацьована з дитинства, коли Ваші почуття ігнорувалися та знецінювалися.
А коли одна - Ви розслабляєтеся і даєте собі право відчувати свій біль.... опосередковано, через біль інших людей... Тобто, у Вашому випадку, біль інших людей відіграє роль певного тригера, який допомагає "виливати" з себе глибоко прихований душевний біль з дитинства...
Я б Вам радила почати працювати з почуттями та дитячими травмами індивідуально. Бо до тих пір, поки блоки та травми будуть "жити", саме вони, а не Ваша свідомість стануть керувати всіма внутрішніми та і зовнішніми процесами.

Відредаговано автором 02-04-2025 16:24:52

Доброго ранку Марино.
А яка мета Вашого бажання знати тип темпераменту Вашої дитини? Вас щось турбує в її поведінці, що Ви ніяк не можете конкретно визначити?
Окрім того, заочно такі висновки не робляться. Щоб визначити тип темпераменту дитини, необхідно пройти ряд тестів.
Якщо я правильно зрозуміла, Вам не подобається, що донечка кусає Вас за щоку і що не сприймає Вашу строгу заборону?
І в такому випадку потрібно розбиратися набагато глибше, що спонукає дитину Вас кусати. Це може бути як віддзеркалення чогось в Вас, наприклад, певної психо-емоційної закритості. Дитина може у такий спосіб змусити Вас проявити до неї більше тепла та уваги. Певне, все це робиться несвідомо, неспеціально. Загалом, діти ніколи і нічого спеціально і "на зло" батькам не роблять. Тому, якщо Вам щось не подобається або напружує в дитині, необхідно, насамперед, розбиратися з Вами.
Якщо все так, як я зрозуміла, тоді Ваше питання потребує індивідуальної консультації.

От і чудово, що Ви вже розумієте, чого хочете. Тепер залишилося здійснити свої бажання.

Доброго вечора Поліно.
Думаю, що Ваша проблема "родом з дитинства" і може бути, безпосередньо, пов'язана із стосунками з Вашою мамою. Власне, Ви і самі це відчуваєте
"То есть: я не в состоянии пережить свои эмоции самостоятельно. Я начинаю даже с малого раздувать огромную проблему вселенского масштаба (возможно, чтобы привлечь внимание, также я очень тревожная)"
Щоб в дорослому віці людина мала можливість пережити власні емоції, у неї в дитинстві повинна була бути можливість ці самі емоції відверто та щиро виражати. Тобто, повинне бути відчуття повного прийняття та підтримки від батьків на психо-емоційному рівні. Чого у Вас, судячи з того, що Ви пишете, на превеликий жаль, не було: "в детстве, когда я плакала мама говорила: че ты ноешь? У тебя кто-то умер..." Тобто, йшло повне знецінення Ваших почуттів, а отже, відторгнення.
Окрім того, маленька дитина жити без любові та тепла рідних просто не може. І коли цього самого тепла недоотримує, намагається ці почуття якимось чином "випросити" у батьків. При чому, це відбувається абсолютно несвідомо, інстинктивно. Тому дитина може почати нити, канючити, капризувати, привертаючи до себе увагу...
Потім, коли дорослішає, себе маленьку вже не пам'ятає, але все, що було недоотримане залишається як певна базова потреба. Наприклад, потреба в емоційній підтримці так, як цього потребує дитина... І як це відбувається зараз з Вами.
То що ж робити?
Якщо хочете навчитися правильно проживати свої емоції, необхідно, у перше чергу, трансформувати дитячі травми і "перепрошити" дитячі незадоволені потреби у конструктив.
Бо коли дитина маленька, вона ані проаналізувати, ані допомогти собі ще не може. І тоді все що не вирішене іде на рівень підсвідомості, утворюючи певні рефлекси та поведінкові моделі.
Отже, саме з ними і потрібно серйозно почати працювати в психо терапії.

Відредаговано автором 01-04-2025 21:25:16

Я Вам скажу навіть більше: у цьому світі ідеальних людей не існує, від слова "зовсім". А пари формуються за принципом схожості проблем. Просто у одного ці прояви дуже помітні зовні. А у іншого - це все може бути в латентній, прихованій формі. Якщо б хтось з Вас був ідеальним, тоді і інший мав бути ідеальним.
"Але є деструктивні програми у іншої сторони конфлікту як приклад. Від мене не залежить все на 100 відсотків"
На сто відсотків ні від кого нічого залежати не може, бо ми не Боги ще поки. А от те, що чоловік та дружина - це певна взаємозв'язана система, на кшталт, поєднаних між собою ємностей - це однозначно. Коли в одну таку ємність доливати води, вода прибуде і в іншу. В ідеалі - повинні над собою та стосунками працювати обоє, але... Так практично ніколи не буває. Зазвичай, починає над собою працювати хтось один, кому більше болить. І після того, як відбулися глибинні зміни в одному, починаються зміни і в іншому навіть, якщо змінюватися він спеціально і не хотів.
У кожного в сім'ї свій об'єм відповідальності. І з кожного життя обов'язково своє спитає рано чи пізно. Але чим сильніше ми будемо хотіти змінити одне одного, а не себе, тим глибшими будуть непорозуміння та проблеми і менше шансів на щастя. Бо це дорога в нікуди.
Певне, так хочеться, щоб змінився хтось інший. І так важко почати змінювати себе і своє ставлення до всього.
Кому більше болить, Вам чи йому?

Відредаговано автором 01-04-2025 21:01:11

Те, що Ви зараз намагаєтеся максимально фокусуватися на собі, як на мене, цілком правильно. Це краще, аніж постійно перебувати у стані конфліктів. Але...
Ви пишете " в тому сенсі, що я вже нічого не прояснюю чи не виражаю свої думки, бажання вже зникло. Я від діалогів не отримувала конструктиву для себе, питання залишались не закритими..."
На мою думку, більша частина питань так і залишаються до цих пір не закритими, навіть, якщо Ви про них ніби перестали думати. Адже, знову ж такі, є підсвідомість, куди іде все, з чим ми не змогли впоратися одразу.
А незакриті питання завжди провокують почуття образи, знецінення, відторгнення тощо. Що у свою чергу, можуть формувати величезну кількість неозвучених претензій...
До чого це я все пишу?
Справа в тому, що нам лише здається, що все відбувається лише зовні, на рівні якихось ситуацій, подій, конфліктів, емоційних проявів, коли ми прямо взаємодіємо один з одним... Тоді, як насправді, всі наступні дії та реакції викликаються внутрішнім станом одне одного. Тобто, от тими самими підсвідомими непрожитими моментами, які потребують повного перезавантаження.
А якщо простіше... Вашу сім'ю можна не лише врятувати, але і зробити щасливою. І щоб так сталося, потрібно глибоко пропрацювати от ті самі непрожиті образи, страхи, гнів, ідеалізації, очікування, претензії, які накопичувалися за роки не лише вашого спільного життя, але і з моменту проживання разом з батьками.
Справа в тому, що є багато поведінкових батьківських програм, на які ми не звертаємо своєї уваги. Бо батьків дуже любимо, і знову ж таки, певним чином, ідеалізуємо. Якщо було б все так гармонічно як ми думаємо, то і стосунки в дорослому житті не були б проблемними. Це аксіома сімейного життя.
Тому є два варіанти. Перший. Заганяти непрожите ще глибше на рівень підсвідомості, провокуючи нові неприємні ситуації або ж і психо соматичні прояви.
Другий. Іти в психо терапію на пропрацювання непрожитих емоцій і почуттів та деструктивних установок і поведінкових моделей.

Я не дуже добре зрозуміла це речення
"Але коли я перестала спілкуватися на ці теми, приговор вати..." Що означає "приговор вати"? Дякую.
Ви пишете "...останні декілька місяців, я займалася більше своїм здоров'ям, і ментальним, були постійно можливо провокативні поведінки, чекалась моя реакція у негативному клбчі та включенності. Тоб то коли я вихожу з комунікації це має негативні відтінки у другої сторони..."
Як на мене, реакція чоловіка на Ваше певне відсторонення, цілком закономірна. Чому?
Так працюють наші звички, рефлекси. Чоловік звик до Вашої.певної поведінки. Тому, коли поведінка трохи змінилася, це могло викликати у нього роздратування. Адже, почали ламатися його стереотипи спілкування з Вами.
А як Ви реагували у випадках його очікувань? І щодо "провокативні поведінки" Ви маєте на увазі свою нестандартну поведінку, чи поведінку Вашого чоловіка? Дякую.
І ще. Все ж стосовно Ваших батьків.
Я все ж схиляюся до думки, що присутня внутрішня тенденція до сильної прив'язливості один до одного, яка передалася і Вам у "спадок".
І яку побачити зовні просто неможливо. Але яка дуже впливає на нашу поведінку. Що і провокує таку поведінку Вашого чоловіка

Відредаговано автором 01-04-2025 13:53:20

Доброго дня!
Насправді, дуже добре, що Ви самі усвідомили .причину того, що відбувається "Я ему предложила, что раз у него что-то получается и ищет себя, уйти с работы, я готова какое-то время поддержать...".
Насправді, жодний чоловік ніколи не стане "тягатися" з жінкою, яка хоче бути "рятівником". І причина криється не стільки в чоловічій інертності, скільки - у жіночій силі. Адже, жінки в шість разів психо-емоційно сильніші. Про що, на превеликий жаль, навіть не здогадуються. Тобто, це я до того, чому Ваші скарги, що Вам важко - аж ніяк не допомагають. Плюс, є певні особливості чоловічої природи. Для чоловіків жіночі просто скарги та розмови - це ні про що. Вони реагують лише на конкретні дії.
Але і це не головне, як це не дивно. Бо, навіть, якщо зараз Ви вже будете знати як правильно себе поводити, щоб чоловік взяв фінансову відповідальність на себе, швидше за все, нічого у Вас не вийде. Чому?
Тому що є поняття поведінкових моделей та рефлексів, які і керують кожним з нас автоматично, особливо, коли ми знаходимося у стані втоми, цейтноту, стресу і т.д. І змінити їх одним лише бажанням просто неможливо, або, принаймні, надзвичайно складно.
Тому, щоб ситуацію виправити, потрібно шукати "коріння" того, що змусило Вас стати рятувальником.
Які стосунки між Вашими батьками? Хто з них, зазвичай, тягнув на собі більшу частину проблем, у тому числі, фінансових? Як батьки ставилися до Вас в дитинстві? Чи було між Вами тепло та порозуміння?

"...не один год, вела разговоры, инициативу я брала всегда в 100 процентах случаев. Что говорит, о том, что я прилагала усилия..."
Так, Ви дійсно доклали багато зусиль. Але питання в тому, чи ці зусилля принесли Вам, бодай, якісь результати?
Якщо не принесли, отже, щось Ви робили абсолютно неправильно.
І перше, що могло бути не так, як на мене - це те, що "..инициативу я брала всегда в 100 процентах случаев...". Тобто, завжди " Я сама". А коли "Я сама", в таких випадках чоловік ніколи нічого сам робити не стане. І, до речі, те що він займається маніпуляціями, це також може бути як результат віддзеркалення "я сама".
До речі, а хто з Ваших батьків більш ініціативний і зазвичай, бере "більше на себе"?

Сім'я - це єдине ціле, де чоловік і дружина тісно взаємопов'язані і віддзеркалюють один одного. Тому якщо кардинальні зміни відбудуться з Вами, зміниться і Ваш чоловік.
Це закон стосунків.

Це рівень підсвідомості. Тобто, рівень рефлексів. Якщо, наприклад, Ви звикли спершу довго стримувати своє роздратування та образи, а потім коли накипіло, зриватися, потрібно спершу зрозуміти, звідки установка довго мовчати і терпіти... І тільки після цього, на рівні все тієї ж підсвідомості, ці поведінкові моделі, міняти на більш конструктивні. А до цього, ніякі практичні дії не допоможуть. Чому? Бо поки Ви у стані спокою, Ви ще будете пам'ятати як себе потрібно правильно поводити. Але як тільки Вас щось трошки виб'є " з колії", Ви зірветеся знову і знову, бо все почнете говорити і робити автоматично.
Якщо Ви пишете, що у Ваших батьків були гарні стосунки, тоді, швидше за все, у Вас з дитинства могло бути сформоване ідеалізоване сприйняття сім'ї та чоловіка. Все, що ми ідеалізуємо - повинне бути зруйнованим. Бо що таке ідеалізація? Це надання якихось рис та якостей людині, яких у неї ніколи не було і бути не може. А отже, страшні розчарування і , як наслідок - купа образ та претензій...
Це все я написала приблизно. Бо ніякі відповіді на питання не дадуть повного бачення того, що є насправді.
Але у чому я впевнена на 99 %, так це в тому, до Вашу сім'ю і ваші стосунки можна врятувати.

Доброго вечора.
На мою думку, Ви з самого початку стосунків перебуваєте у співзалежних відносинах. Просто, коли чоловік та жінка починають жити спільним життям, ще є багато закоханості і воно якось і не дуже помітно. А з часом, закоханість тане, накопичуються проблеми, претензії, образи... І все тільки ускладнюється.
Що робити?
Думаю, Ви абсолютно праві, що не поспішаєте розлучатися. Адже, якщо вже є схильність до співзалежнлсті, вона нікуди не зникне навіть якщо підете від чоловіка. А от змінити стосунки на краще - цілком можливо. Просто потрібно розуміти, за якими законами, загалом, створюються та існують стосунки.
Судячи з того, що Ви пишете, Ваш чоловік відіграє роль латентного аб'юзера. А отже, Ви періодично перебуваєте в ролі "жертви". Хоча і намагаєтеся на рівні розмов та конфліктів якось цій самій ролі опиратися... Але, на превеликий жаль, безуспішно... Бо існує поняття "поведінкових моделей" та установок, які закладаються, як правило, ще з дитинства. І потім, знову ж таки, несвідомо, керують нами.
Які стосунки були між Вашими батьками?
Чи було між ними та Вами тепло та порозуміння?

Доброго вечора Juli!
Думаю, що Ваш внутрішній стан лише частково спровокований звичкою жити самітно. А більша частка - це от ті самі внутрішні установки та блоки, що утворилися ще з дитинства.
Ось одна з них "Я всегда была послушной и примерной единственной дочкой у родителей"
Образ "гарної дівчинки", яка не має жодного права на помилку чи невдачу. А отже, полишена усілякої можливості, закохуватися, розчаровуватися, помилятися, і навіть, страждати від кохання. А отже, просто жити. Бо повинна бути прикладом для всіх. А отже, і чоловіки мають бути також лише ідеальними. Але ж таких в природі просто не існує!
А далі, ще більше. "Когда я училась в институте, меня мама очень контролировала и не было возможности построить отношений, хотя мне мальчик очень нравился"
Як на мене, саме це перше нереалізоване кохання могло стати найпотужнішим бар'єром, утворити найсильніший блок, що став нездоланною перепоною на шляху до жіночого щастя та створення своєї сім'ї.
Чому? Тому що саме перше кохання визначає як буде складатися в подальшому особисте життя людини. Бо перше кохання найчистіше. Воно наповнене неймовірно потужною енергією, яке допомагає людини розвиватися і ставати сильнішою. У Вашому випадку, та сама енергія кохання, як на мене, не була реалізованою, вона ніби замерзла, застигла і заморозила всі Ваші почуття та бажання щодо стосунків та сім'ї. Адже, стосунки та сім'я потребують неаби яких внутрішніх сил.
" Потом я вернулась с учёбы домой и пошла работать и так же отвергала мужчин..." Здавалося б, уже доросла і вже ніхто не може контролювати Ваше життя, але... З одного боку, "Включився" той самий внутрішній категорично-жорсткий контролер, що був нав'язаний батьківськими правилами поведінки ще з дитинства і "закрив" одразу всі натяки на будь які стосунки. А з іншого - блок від першого нереалізованого, "замерзлого" кохання. І плачевний результат...
Певне, Вам вирішувати, чи так і жити далі своє життя без сім'ї та дітей.
Але, на мою думку, все можна кардинально змінити. І потрібно починати з трансформації всіх тих нав'язаних батьками поведінкових моделей, на кшталт, "гарної слухняної дівчинки", що не має жодного права на помилку чи недосконалість.
Вас потрібно "розморозити" зсередини.