Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

А хіба хтось говорить, що приїхати додому - це ненормально? Якраз, навпаки - абсолютно нормально хотіти приїхати саме через те, що навколо все "рідне". І от це саме "рідне" і є ключовим, як це не дивно, у питанні про батька. Бо він також є рідним, незважаючи на те, що поводить себе зовсім не так, як хотілося б... І Ваша яскрава відповідь є тому лише підтвердженням. Бо нас навряд чи стурбує те, що нам не "муляє".
Це - набагато глибший рівень за просто погану поведінку. І те, що батько забув Вас привітати з днем народження - зіграло роль певного тригера, що показало, що є психо-емоційні травми і невирішені дитячі проблеми. Адже, коли між близькими людьми є взаємопорозуміння, тепло та повага, тоді забути привітати - не завдасть такого удару. Адже, насправді, це лише певна умовність, яка абсолютно не має значення, якщо в стосунках все добре.
Саме тому я і написала, про відсутність психо-емоційної сепарації.
Можна жити дуже далеко від батьків, але втекти від себе - неможливо. І до тих пір, поки травми не будуть повністю трансформовані у дуже корисний досвід, хоча і болісний, ситуація може неодноразово повторюватися, хіба що трохи в іншій формі.

Насправді, Анастасіє, не просто так задала питання щодо відпочинку в Україні. А оскільки Ви так і не відповіли на моє запитання, я лише більше стверджуюся в своєму припущенні, що приїхали Ви не випадково, а саме для того, щоб, як це не дивно, але бути ближче до батька... Єдине, цей Ваш вибір був несвідомим. Тобто, Ви і сама, швидше за все, не зрозуміли, чому відпочинок саме в Україні...
А так буває тоді, коли в глибині нас є купа невирішених питань зі своїми рідними людьми. В ці питання, найчастіше, тягнуться з самого дитинства. Як от, наприклад, от те саме очікування любові, якої Ви недоотримали, коли були маленька. Певне, коли ми дорослішаємо, нам здається, що все залишили позаду і вже можемо керувати своїми почуттями, емоціями та рефлексами... Аж от до таких моментів як у Вас стався з батьком.
Насправді, Ваше питання - це питання сепарації з батьком, яке не вирішується якимись найкращими порадами.
Чи було Ваше дитинство щасливим?

Доброго дня!
Насправді, Вам потрібно почати пропрацьовувати свої дитячі травми з психологом, однозначно.
Але, зважаючи, що Ви не маєте такої можливості, я можу сказати ще, що Вам потрібно почати займатися як спортом, так і саморозвитком
Спорт: повільний біг, фізичні вправи, плавання допоможе Вам стати внутрішньо сильнішим, загартує Вас як фізично, так і психологічно, адже, чоловіки розвиваються саме через розвиток свого тіла.
А для саморозвитку можу порадити Вам почати слухати лекції Олега Торсунова, і поцікавитися методиками Андрія Дуйко, основна філософія яких - це щасливе життя людини.
Окрім того, вони дають і певні конкретні методики щодо покращення життя людини.
Бо, як я вже писала, просте переписування на сайті Вам навряд чи допоможе, а Вам стає все гірше.
Зробіть над собою зусилля і почніть над собою працювати. Це єдиний шлях допомогти собі вийти зі стану самознищення.

Доброго вечора.
Чому чоловік саме так реагує, знає лише Ваш чоловік, а ми можемо лише припускати ті чи інші варіанти його поведінки. От, наприклад, така реакція на знецінення або образи, може бути фіксованою поведінковою моделлю, сформованою ще в дитинстві. Адже, маленька дитина не може протистояти відкрито діям дорослих. Тому, нерідко, вчиться в такий спосіб захищати себе, уникаючи конфліктів або прямого відстоювання власних інтересів... Або, наприклад, мама чоловіка могла бути надміру авторитарною, що не дало розвитися мускулінним якостям чоловіка... Версій, насправді, багато. Інша справа, чому в Вашому житті саме такий чоловік?
Підкажіть, будь ласка, а як давно поведінка чоловіка почала дратувати Вас? Можливо, були якісь події чи ситуації, які змусили Вас подивитися на чоловіка "під іншим кутом"? Який Ваш психо-емоційний стан на даний момент? Хто в Вашій сім'ї приймає основні рішення та вирішує найскладніші питання?
Чому я ставлю такі запитання?
Насправді, люди не схильні сильно змінюватися протягом свого життя. Тому припускаю, що Ваш чоловік і раніше саме так себе поводив, але... Ви цього не помічали, або не звертали на це уваги і Вас все влаштовувало...
Тобто, як на мене, причина не в чоловікові, а у Вашому теперішньому сприйнятті свого чоловіка.
Окрім того, є певні природні властивості жінки, яка схильна помічати найменші недоліки, дрібниці та нюанси у своїх чоловіках і концентруватися саме на них, не помічаючи позитивного. Чому? Бо коли жінка закохується, вона дивиться на свого обранця достатньо ідеалістично, через призму "рожевих окулярів". Тому бачить лише те, що хоче бачити. А коли закоханість минає, "окуляри знімаються" і перед нею постає ніби зовсім інша людина... І чим сильнішими була закоханість, тим більшим може бути розчарування...
Отже, щоб допомогти Вам розібратися, що відбувається, потрібно мати набагато більше інформації про Вас особисто та ваші стосунки з чоловіком.
Як давно ви живете разом?

Прекрасно, що відповіді допомогли розібратися в тому, що відбувається з сином, але...
Не хочеться Вас засмучувати, і все ж повинна написати Вам.
Якщо Ви так реагуєте, наприклад, на те, що син не вчиться, на те є якісь глибинні причини. Тобто, є якась внутрішня установка, закладена, швидше за все, дуже давно... Можливо, ще у Вашому дитинстві. А це рівень рефлексів. Тобто, впевнена, що Ви будете з усіх сил намагатися стримувати себе. Але чим сильніше
стримуватися, тим швидше можете "зірватися", коли не побачите суттєвих змін в поведінці та житті сина.
Сім'я - це єдине ціле, де діти лише "віддзеркалюють" своїх батьків, вірніше, внутрішній стан батьків і їх життєві установки.
От Ви писали, що з чоловіком рахуєте кожну калорію... Отже, швидше ша все, дуже, навіть надмірно, залежите від певних потреб свого тіла та свого здоров'я...
А син, у свою чергу, внутрішньо реагуючи на таку залежність, "дзеркалить" вас і зовсім "плює" на своє тіло і своє здоров'я.... І так у всьому. Тобто, прийняти рішення по іншому себе поводити - чудово. А от насправді, поміняти свою поведінку на рівні рефлексів без серйозної роботи з внутрішніми установками та моделями поведінки - практично неможливо. Бо ми не керуємо своїми почуттями. Згадайте, чи можете Ви себе стримувати, коли Вас щось дратує в синові?
І що буває, коли Ви пересилюєте себе, стримуючись?

Відредаговано автором 19-04-2025 18:06:23

Ну от і ще один доказ того, про що я вже писала "Недавно муж подруги отметил, что я похудела. Говорит: я знаю как эта болезнь называется...". Чим глибше внутрішня несвідома проблема, тим більш шокуючим може бути якесь зауваження чи слова оточуючих. Це як сигнальний маячок, що прийшов час зазирнути глибоко в себе.
Не буде Вашого начальника, все одно знайдеться людина, яка "зачепить за живе". Бо до тих пір поки існує якась непрожита, "застрягла" внутрішня травма, оточуючий світ буде на цю травму реагувати словами або діями оточуючих людей. А та сама травма, як на мене, пов'язана безпосередньо з Вашими батьками. Вірніше, з Вашим ставленням та сприйняттям їх та їх стосунків. Бо ніщо так сильно не "застрягає" в нас, як те, що "зачепило" нас в дитинстві...
"Тут меня бесит две вещи: безвольность мамы и издательство папы, зная как ей тяжело, как она любит все то, от чего ей бы по-хорошему отказаться..."
І Ваш високий тиск - це, швидше за все, несвідомий осуд батьків. Навіть, якщо зараз, здається, Ви вже давно про все забули або приймаєте своїх батьків такими, якими вони є... Почуття , які ми довгий час переживали з сильним емоційним забарвленням, буквально в'їдаються в нас і застрягають в минулому...
А підсвідомість все пам'ятає і реагує в теперішньому часі....ситуаціями, подіями або психо-соматикою...
Ваше питання - це не питання якоїсь просто поради, воно потребує серйозної індивідуальної роботи, щоб "перезавантажити" от ті самі "застрягли установки.

Ви пишете "Меня беспокоит, то, что я несколько недель в плохом настроении и не могу ни о чем думать кроме как об этом". Якраз про це я писала у своїй відповіді. Ви можете знати тисячу способів маніпуляції, можете вивчити напам'ять і озвучити якусь фразу, що може "зачепити" керівника "за живе", але... Це аж ніяк не допоможе Вам перестати реагувати або реагувати по іншому. Та і до тих пір, поки Ви не почне по іншому реагувати, Вас все одно хтось буде періодично "тригерити", не обов'язково начальник...
Бо те, що "зачепило за живе" - це не рівень свідомості. Це щось таке, що могло "застрягнути" дуже давно, можливо, з дитинства. І проявилося саме зараз завдяки, як це не дивно, Вашому начальнику. Тобто, Ваша підсвідомість "подає сигнали" що старі установки потрібно "перезавантажувати". Адже, все що "болить" на рівні реакцій та емоцій може почати боліти вже на рівні того ж самого тіла, як психо-соматика.
Але питання в тому, що рівень рефлексів одним бажанням себе поміняти, не міняється, потрібна робота на рівні підсвідомості, до якої самостійно дістатися практично неможливо.

Я дуже рада отримати таку відповідь, щодо особистого життя.
А от питання щодо "страх конфликта есть, тк это забирает много сил" залишається нагальним. Бо, як на мене, немає глибокого розуміння, що таке конфлікт. Адже, конфлікти бувають як конструктивні, так і деструктивні. Окрім того, велетенську роль відіграє от те саме, правильне, сприйняття конфлікту.
Як Ви думаєте, чому у Вас конфлікти забирають так багато сил? Тоді як конструктивний конфлікт, навпаки, додасть певного внутрішнього ресурсу. Адже, виведе людину з проблеми, а отже, звільнить ті сили, які були заблоковані внутрішнім негативом, що накопичувався всередині: роздратування, образа, гнів, страх тощо.
Вміння правильно конфліктувати закладається, як правило, з дитинства. А у Вас, на мою думку, навіть натяку на якийсь там конфлікт не було, бо все було розписане до дрібниць і "поставлене до виконання".
Тобто, сформовані певні дитячі установки, які можуть дуже ускладнювати життя. До речі, і в особистому житті так само. А отже, ці установки самі нікуди не дінуться, бо це рівень підсвідомості. І їх потрібно "перезавантажувати".

Прочитала Вашу відповідь
"...меня как бы выдрессировали постоянно отчитываться обо всем: имена всех друзей и подруг, где была, чтоб ни минуты опоздания и тд.."
І стало якось дуже сумно...
Зовні - дисципліна, чіткість, конкретика,правильність і раціональність.... А внутрішньо - вималювався образ маленької дівчинки, яка не має права ані на своє життя, ані на свої реальні почуття...
А тепер по порядку.
"я не считаю ведение здорового образа жизни и избегание злоупотребления сладкого - «зацикленностью» на своем весе :)" насправді так воно і було б, якщо... Якщо б печиво на столі не було для Вас спокусою і тим тригером, який викликає негативні почуття до свого керівника. А якщо просто - все, що нас дратує в тій чи іншій мірі - є ознакою певної "зацикленості" на тому, що нас дратує. І це - аксіома.
Друге. "на счет выставления границ, соглашусь отчасти. Не всегда уместно выставлять их прямо, на мой взгляд. Нужна некая гибкость и дипломатия".
На скільки я зрозуміла, весь цей час Ви проявляли от ту саму "гнучкість та дипломатію", про яку пишете... А який результат? В результаті, є роздратування, гнів, образа, які Ви намагаєтеся приховати, придавити в собі, щоб не було відкритого конфлікту, а всю агресію повертаєте всередину себе... А це, як я вже говорила, може вилитися у психо-соматичні проблеми або хвороби... " страх конфликта есть, тк это забирает много сил. Я нацелена работать, получать опыт и тд, а не выяснять отношения на бытовые темы. Если бы это был рабочий момент - другое дело". Тобто, все, що стосується Вашого психо-емоційного здоров'я та Вашої особистісної цілісності - не важливо? А важливий лише "рабочий момент"? А як щодо простого людського щастя та комфортного стану?
І ще... "потому, что конфликт уже и так есть, просто пока я спокойно и открыто говорю что мне не нравится, отодвигаю стол, но не выношу купленное лично им печенье на общую кухню"...
Насправді, конфлікт є поки що тільки в Вашій голові, а зовні ніхто ніякого конфлікту не помічає. Бо чоловіки реагують тільки на конкретні дії, а слова жінки для більшості з них - це просто "радіо", тобто, фон, на який ніхто не звертає уваги... Поговорили і забули...
І як висновок.
Після Ваших доповнень, я тільки ще більше впевнилася в своїх припущеннях, що печиво, то лише "верхівка айсбергу". А насправді, ця ситуація лише висвітила ті внутрішні проблеми, з якими потрібно розбиратися. На мою думку, Вами керує величезна кількість установок та умовностей, які були нав'язані з дитинства і які не дають Вам можливості одразу чітко виставити кордони, щоб стати самодостатньою. До речі, самодостатня людина не влаштовує конфлікти, але і не боїться себе відстоювати.
Ця ситуація не просто ситуація. Вона створена, на моє переконання, життям суто для Вас. А в таких випадках, необхідні дуже серйозні переосмислення себе і всього, що відбувається, для того, щоб ситуація змінилася кардинально на краще.
До речі, а як у Вас з особистим життям?

Доброго дня Валентино!
Як на мене, Ваша ситуація лише зовні про печиво. Тоді як насправді, стосується Вашого невміння чітко виставляти власні кордони, а ще - надмірної "зачепленості" за свою вагу.
Адже, нам тільки здається, що всі події випадкові. Насправді, оточуючий світ "дзеркалить" лише наш внутрішній стан і проявляє те, що нам побачити буває дуже складно в собі. І до тих пір, поки ми внутрішньо, на рівні установок та поведінкових моделей кардинально не змінимося, зовні також не відбудуться ніякі зміни.
От, як, наприклад, ситуація з головним керівником. Який сказав про печиво, але... Так нічого і не змінилося.
На мою думку, Ваша розповідь - це про Вашу сильну залежність від думки оточуючих. Бо от той самий страх конфлікту - це ніщо інше, як страх виявитися "поганою дівчинкою", яку ніхто не любить....
А ще, про певну невпевненість в собі та неприйняття себе цілісною. Бо коли ми так ревностно слідкуємо за своєю вагою? І коли нам так складно просто взяти коробки з печивом і переставити, наприклад, на підвіконня, або на стіл тому ж керівнику? Коли сильно переживаємо можливо, навіть несвідомо, , що із зайвими кілограмами нас не стануть любити... Почнуть ставитися до нас гірше, або... Виженуть з роботи...
Як до Вас ставилися батьки в дитинстві? Чи були між Вами довірливі та теплі стосунки?

Відредаговано автором 17-04-2025 18:06:26

Дякую Вам за щирість.
Ви пишете, що зазвичай такого не буває... Я правильно Вас зрозуміла, до цього інциденту стосунки чоловіка та його мами були гарними?
І ще. Як на мене,ситуація не випадкова.
І ця ситуація висвітила певні аспекти Вашого внутрішнього сприйняття та глибинного стану.
От Ви пишете "Більше того, моя мама померла з інсультом. Ми не встигли її врятувати, бо вона нікому не дзвонила, що їй зле...". Тобто, ця ситуація зі свекрухою, насправді, "тригернула" трагічні події, пов'язані з Вашою мамою. І, як на мене, висвітлила непрожите, застрягле почуття провини. Яке Ви дуже сумлінно приховуєте від себе, навіть не здогадуючись про це.
Тому Ваше втручання, чи не було певним актом спокути за певне почуття невдоволення собою та провини перед мамою?
І якщо це так, тоді існує небезпека "закопати" свої непрожиті почуття от до таких неприємних проявів як зі свекрухою і, на превеликий жаль, навіть, до рівня психо-соматичних хвороб. Адже, все, що з нами відбувається в житті, нерідко є дзеркальним проявом лише нашого несвідомого, яке потребує серйозного ставлення до себе.

Відредаговано автором 17-04-2025 17:50:49

Я не просто так поставила своє запитання. Адже є свідомість, яка керується дуже обмеженим досвідом і складає, приблизно 5-7% всіх наших дій та рішень. А є підсвідомість, яка вміщує в себе не лише наш власний генетичний досвід, тобто, досвід нашого роду, але і несе в собі інформацію про весь досвід людства і складає 95 - 97 % наших.дій та реакцій. Саме тому, бажання чоловіка одружитися та разом прожити життя з певною жінкою, нерідко,
напряму пов'язане з несвідомим бажанням мати від неї дітей. Чому? Тому, що на підсвідомому рівні небажання жінки мати дітей від чоловіка може "зчитуватися" ним, як небажання створювати саме з ним родину.
Тому слова "И с парнем это обсуждала тоже. Приняла решение в первую очередь я. А он просто поддержал, ибо он такого же мнения (по поводу того что ещё рано)". Як на мене, можуть бути ключовими, бо "Прийняла решение в первую очередь я...".
Чому ключовими? Справа в тому, що жінка у шість разів психо-емоційно сильніша за чоловіка і т якщо вона сама і остаточно приймає рішення, чоловіку залишається або з нею погодитися (бо йому чомусь саме така відповідь зручна), або ж з нею розійтися.
Отже, чому хлопець може не поспішати робити пропозицію одружитися?А для чого йому це робити, якщо він і так має те, що хоче з Вами, і без усіляких обов'язків? Це перше. А друге. Якщо він не поспішає одружуватися, - власне, можна і припустити, чому йому байдуже, чи народите Ви від нього дитину, чи
ні... І як така операція по позбавленню дитину може в майбутньому вплинути на дітородну функцію жінки, у тому числі...
Певне, це лише мої припущення, але які грунтуються на аксіомах стосунків чоловіка та жінки і, загалом, створення сім'ї. Це закони природи.
Саме тому я і написала в самому першому коментарі, що вважаю Ваше питання набагато складнішим та серйознішим аніж намагання лише позбавитися фобії.
Насправді, питання може іти цілком про все Ваше подальше життя і як воно складеться для Вас: чи буде по справжньому щасливим.
І, як на мене, Ви десь глибоко в душі здогадуєтеся про це. Інакше не написали б слова, що можливо колись Вам захочеться мати дитину....
Тому цілком обгрунтовано вважаю, що Ваше питання - це питання індивідуальної роботи, а не переписувань на сайті з психологами.

Відредаговано автором 17-04-2025 13:49:25

Доброго ранку Юліє.
Насправді, Все звернення - це не стільки про стосунки чоловіка та його матері, скільки про Вас та Ваші внутрішні установки і поведінкові моделі. Адже, як Ви правильно пишете, "Навіщо я туди лізу??? В їхні стосунки...матері й сина..."?
Але з іншого боку, якщо саме Ви опинилися в такій ситуації, отже, для чогось Вам ця ситуація, для чогось потрібна....
Певне, дружина - це серце та совість сім'ї, а отже, і чоловіка. Тому цілком зрозуміло, що Ви діяли "по совісті", але при цьому, швидше за все, не врахували безліч моментів, які і викликали саму таку ситуацію. Адже, є якась дуже суттєва причина, що Ваш чоловік навіть ліки купувати своїй мамі не хоче.
Я можу припустити, що мама не вперше намагається вплинути на свого сина, маніпулюючи своїм станом здоров'я. Це як у притчі про хлопчика та вовків. Який весь час кричав про них, коли їх не було... А як, загалом, складаються їх стосунки? Бо, навряд чи це перша ситуація, коли чоловік так себе права по відношенню до мами...
І ще. Ви завжди "перехоплюєте" ініціативу, коли чоловік "пробуксовує"?

одного боку...але з іншого....хто, як не я, чоловіка направить у правильне русло...заспокоїть...допоможе....він навіть не хотів їхати до неї везти ліки без мене...

Доброго ранку.
Депресія - це стан зупинки, нерозуміння куди рухатися далі, як жити, чим жити, для чого жити... Тобто, такий стан, коли людина опинилася в глухому куті, з якого сама вибратися не в змозі...
бо обмаль знань, як влаштоване, насправді, це життя, і якими діями можна себе з цього стану зупинки вивести.
Депресія може бути викликана як важкими, травматичними подіями, які повністю руйнують звичний уклад життя, так і певними прив'язаностями, ідеалізаціями, у тому числі, і неправильно сформованим світоглядом. Який може обмежуватися лише побутовими справами, що не дає відчуття перспективи і щастя від розуміння, куди рухатися.
Як давно Ви перебуваєте в такому стані?
Які події чи ситуації могли цей стан спровокувати?

Доброго вечора!
Ви пишете, що такий стан речей триває вже більше двох років. "Це триває майже два роки, як почав робити..."
Тобто, якщо я правильно Вас зрозуміла, два роки тому було все по іншому?
А як було два роки тому? Що тоді відбувалося? Які події чи ситуації були, що могли б так вплинути на сина?
Далі, Ви пишете: "Дуже я тяжко це переживала, і наполягаю зараз на вищий освіті, він каже що вступить, але бачу по ньому, що бажання вчитися нема".
Тобто, якщо я правильно зрозуміла, у Вас є певна установка, що син обов'язково повинен мати Вищу освіту? Власне, а для чого? Що це дасть саме Вам? Адже, це Ви, а не син дуже тяжко переживаєте відсутність ВО. Тоді, як син цілком може реалізувати себе та себе забезпечити всім необхідним без ВО "Що маємо: вчитися не хоче, але працює! Гроші всі витрачає на шкідливу їжу, комп'ютерні ігри. Живе з батьками, але у власному світі...".
Що таке комп'ютерні ігри? Це певна залежність, несвідома втеча від реального життя... Що таке шкідлива їжа і небажання займатися своїм здоров'ям? Це механізм самознищення... А як Ви думаєте, людина почне "тікати" від реального життя і руйнувати своє здоров'я, якщо почуватиметься спокійно, захищено та щасливо?
Певне, зрозуміле Ваше хвилювання і бажання лише добра своїй дитині, але...
Дайте відповідь собі: Ваша критика, примус і постійні нарікання дають якийсь позитивний результат? І що, насправді, відбувається з Вами та Вашим сином? Ваш син не хоче мати ВО, але цього хочете Ви. То чиї мрії та бажання Ви намагаєтеся втілити через свого сина? Звідки така потужна установка про обов'язкове ВО? У Вас є вища освіта? Як Ваші батьки ставилися до ВО?
Як Ви думаєте, як почуває себе син під постійним тиском та наріканнями з боку батьків? Вам не спадало на думку, що ігри та руйнація власного здоров'я - ніщо інше, як певний пасивний протест, опір Вашому постійному психо-емоційному тиску на нього? Адже, по іншому син опиратися Вашій нав'язливій поведінці просто не в щмозі. І чи не тому він живе поруч з Вами, але у власному світі, що замість розуміння, тепла, підтримки, отримує лише постійну критику, невдоволення та претензії приправлені примусом?

Відредаговано автором 16-04-2025 20:12:33