Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Я правильно зрозуміла, ці слова стосуються Вашого чоловіка?
"...сьогдні я знову взнала дещо нове, ми завтра йдемо на виставку, а я не можу щоб не вколоти його своїми образами"
От ті самі колкості - це ніщо інше, як непрожитий біль, образи та нездійсненні претензії. А так буває лише тоді, коли немає прийняття ситуації, як такою, що вже сталася. Тобто, Ви весь час знаходитеся у боротьбі з собою та зі своїм життям. А це - боротьба з "вітряними вітряками".
Спитайте у себе, а яку глибинну потребу Ви у такий, м'яко кажучи, знущальний спосіб, задовольняєте у себе? "Я застрягла в свому стражданні і не хочу з нього вилазити, мені нічого нецікаво..."
Як на мене, дуже схоже на позицію маленької дитини, дівчинки, яка у такий спосіб хоче привернути до себе увагу і отримати от ту саму, недоотриману любов з дитинства... Це з одного боку.
А з іншого - величезний егоїзм по відношенню до своїх дітей. Невже Ви думаєте, що Ваші страждання не відбиваються на Ваших дітях, яким і так не легко з народження? Адже, їм так само як і Вам в дитинстві, потрібно багато любові... А Ви застрягли лише на собі та своїх переживаннях.
То, можливо, вже потрібно щось почати робити з собою?

Доброго ранку Лоро!
Страх темряви пов'язаний з нашими глибинними інстинктами, які заклалися ще з часів первісної людини. Коли людина жила в постійній боротьбі за виживання. Окрім того, темрява посилює всі ті підсвідомі тривоги та містичні стрази, на які вдень ми не звертаємо уваги. Бо можемо контролювати оточуючий простір за допомогою зору.
Насправді, страх темряви - це страх втрати контролю. А в таких випадках потрібне глибинне пропрацювання проблеми на рівні підсвідомості. Тому які б методики Вам не порадили, вони просто не спрацюють. Бо це ще і питання сформованості правильного світогляду. Тобто, знань про те, як насправді, влаштоване наше життя і над світ вцілому.
Якщо дійсно втомилися так жити, я Вам раджу пропрацювати цей страх індивідуально.

Доброго ранку!
Повністю згодна з колегою.
Окрім того, Ви можете найняти юриста, який почне розбиратися із заборгованістю Вам і "виб'є" з держави Ваші так важко зароблені гроші. Адже, як тільки Ви підете у СЗЧ, Ви втратите будь яку можливість мати право на відстоювання своїх законних прав і станете людиною поза законом.
А щодо "васалів"... Завжди є причина і наслідки. Для того, щоб Україна не потрапляла в такі неоднозначні ситуації, кожний українець повинен навчитися бачити логічно-наслідкові зв'язки між попередніми діями та їх наслідками. Як мінімум, нести відповідальність тоді, коли під час чергових виборів є ще можливість прийняти правильне рішення. І така можливість скоро обов'язково знову у нас з'явиться, бо будуть чергові вибори. Отже, і можна буде все змінити. Певне, якщо українці навчаться робити правильні висновки.

Доброго ранку!
Ви пишете, що живе е з чоловіком у цивільному шлюбі вже шість років...Але ж шість років це достатньо, щоб розібратися чи хочете ви жити разом. Тоді одразу виникає питання, а чому досі не в шлюбі офіційному?
Бо, як на мене, Ваш чоловік не сприймає Вас як свою дружину.
І причин цього декілька.
Перша. Природні властивості чоловіка та жінки. Насправді "штамп в паспорті" потрібен чоловіку, а не жінці, щоб вважати себе вже одруженим. Бо жінка і так виконує свої обов'язки як дружина.
Друга. Ви занадто прив'язливі в стосунках. А отже, психо-емоційно залежні. Тому не маєте сил та, судячи з усього, і не вмієте правильно з чоловіком себе поводити. Ви або принижено мовчите, бо боїтеся його втратити, або зриваєтеся і починаєте докоряти, висуваючи претензії та ображаючи його. І при тому, що він Вас та Ваших дітей любить, періодично "сідає Вам на голову" і не сприймає Вас серйозно.
Що робити? Розбиратися, звідки така прив'язливість та внутрішня залежність. І чому не знаєте, як правильно поводити себе з чоловіком, щоб він почав рахуватися з Вами. Бо в тому, що у чоловіка є друзі, нічого поганого немає. Проблема є лише в тому, що він поводить себе як холостяк, а не одружений чоловік.
Тому, щоб спробувати допомогти Вам, у мене є декілька питань до Вас.
Чи були теплими та щасливими стосунки між Вашими батьками? І як вони ставилися до Вас в дитинстві?

Дуже сумно, насправді...
Знаєте, ніхто не знає як би себе повів в такій ситуації, в якій Ви опинилися...
Самі по собі, хворі діти - це вже величезне випробовування та відповідальність. І, певне, одна жінка не "потягне". Бо хтось повинен бути з дітьми, а хтось повинен забезпечувати родину матеріально.
Для чого я це все пишу? Принаймні, щоб Ви врешті решт зрозуміли, що зробили все правильно, Ви повернули батька своїм дітям. Який зобов'язаний про них дбати. Адже, сім'я - це не лише моменти радості та насолоди, це відповідальність за тих, хто живе з тобою поруч. І це - абсолютно справедливо.
Окрім того, те, що Ви все аналізуєте - на мою думку, чудово. Отже, у Вас є здатність до самоаналізу, самоусвідомлення і рефлексії. А це саме те, що потрібно для швидкого руху вперед, для саморозвитку. Просто до цього необхідно мати певні знання про те, як будуються гармонічні стосунки, влаштоване наше життя і цей світ, вцілому. Бо поки Ви ніби замкнені всередині себе, а отже, живете на межі життєвої енергії. Але ж жінка, дружина, мама - це саме та серцевина родини, сім'ї, яка має бути джерелом любові, тепла, радості яка живить всіх рідних людей. І щоб так сталося, повинна сама стати наповненою... Бо у іншому випадку, із джерела енергії може перетворитися на того, хто сам цю саму енергію несвідомо намагається витягнути з тих, хто поруч...
І це не вигадка, і не дрібнички... На цьому будуються будь які стосунки, а тим паче, сімейні.
Тоді як невдоволення собою, постійні претензії до себе і самокопання - можуть призвести лише ще до сильнішого виснаження не тільки Вас, але і Ваших дітей. Які якраз потребують величезного запасу маминих сил...
До речі, з аутизмом можна не лише жити, а жити повноцінно та щасливо. І цьому є приклади в сучасних реаліях.
Але спершу, Вам потрібно привести себе до ладу і перестати займатися самознищенням. Бо знищивши в собі всі внутрішні ресурси, Ви несвідомо переключитися на своїх дітей та чоловіка, забираючи і у них всі сили.
А як мені здається, навряд чи це Вас втішить...

Це дуже добре, що Ви почали згадувати і розповідати те, що "приховали" давно в собі. Бо підліткові травми, так само як і дитячі, керують нами в дорослому віці, хоча ми про це навіть не здогадуємося. І дуже впливають на життя.
А під час терапії не потрібно нічого підлаштовувати та згадувати спеціально. Просто потрібно починати з того, що найсильніше зараз "болить". Працювати з тим почуттями та емоціями, які Вам найсильніше дошкуляють. Тоді все "підтягнеться" само собою. Адже, все в нашому житті взаємопов'язане. І Ви дуже здивуєтеся на скільки цей зв'язок глибокий і яке має "глибоке коріння". До речі, як на мене, і Ваше схуднення також має психо-соматичні причину. Ви ніби "з'їдаєте" себе зсередини. Але як тільки травми трансформуються у корисний досвід на рівні підсвідомості і Ви почнете реагувати на все по іншому, не тільки Ваша зовнішність покращиться, але і ваші стосунки з чоловіком. Це аксіома глибинної роботи з травмами, найперше, дитячими.
Найбільша небезпека заключається в тому, що навіть розуміючи причину проблем, дуже важко щось змінити. Бо нами керує наша підсвідомість. А вона наших думок "не слухається", а потребує серйозної роботи на рівні рефлексів.
Адже, страхи самотності, невпевненість, прив'язливість - це саме ті почуття, які були пережиті саме в дитинстві. І залишилися до цих пір. Що і призвело до такої ситуації в житті.
Але... Ситуації і створюються життям для того, щоб ми по справжньому змінилися і стали щасливими.

Відредаговано автором 03-05-2025 22:08:06

Як Ви вже впевнилися, "галочки" та будь які поради без з'ясування базової причини, Вам не допоможуть.
Наполегливість та цілеспрямованість - прекрасні якості, але... Тоді, коли знайдено шлях вирішення проблеми.
У інших випадках - це лише витрачання своїх сил та часу - ресурсів "в нікуди".

Доброго дня!
Колеги написали багато корисного, тому щоб не повторюватися, спробую зосередитися на головному.
Ви пишете "Думаю я залишусь зовсім одна з дітьми, мама ніби підтримує мене, але не думаю що вона хоче щоб я жила в неї, вона каже : шо якщо ти вирішила залишитись з ним , то будь з ним делікатніша. Я кажу мам не знаю чи зможу те витримати"
В такому стані, в якому Ви зараз знаходитеся, витримати все, що відбувається, навряд чи, загалом, хтось зможе. І Ви або стане ще більше і частіше зриватися, або "заженете" свої страхи та біль на рівень психо-соматики. Що може призвести до ще більших проблем і, навіть, хвороб.
А це не вихід, однозначно в любому випадку, а тим паче, якщо Ви хочете зберегти сім'ю. І я цілком підтримую Вас у цьому прагненні! Чому? Тому що така проблема розлученням не вирішується.
Чоловік та жінка "відзеркалюють" одне одного. Тому немає жодних випадкових стосунків, тим паче, якщо народжуються діти. Отже, проблема стосується вас двох.
Певне, зрада - це найгірше, що може статися в стосунках. Бо руйнується довіра до людини, яку відновити дуже складно... І це, однозначно, дуже поганий вчинок. Але..
коли всім всього достатньо в стосунках, навряд чи хтось почне шукати собі "пригод на стороні". А судячи з того, що Ви вже написали, складається чітке враження, що Ви дуже схильні до "залипання" на близькій людині, дуже прив'язливі. Це як надзвичайно тісні, постійні липкі обійми, з яких хочеться миттєво вискочити.
І чим сильніше "обійми", чим сильніша ревність, страх залишитися одній, страх самотності та непотрібності, тим більша ймовірність, що швидше відбудеться зрада, як втеча із стосунків, в яких не вистачає "повітря".
То що ж робити? Як зберегти сім'ю і впоратися зі своїм болем та страхами?
Перше. Зрозуміти, звідки у Вас така величезна прив'язливість? Як правило, так буває, якщо в дитинстві не було теплих стосунків із значимим дорослими. Дитина без любові жити не може. Дорослішаючи, забувається біль дитинства, а от потребу в теплі, увазі, турботі залишається і переноситься на тих, хто поруч, наприклад, на чоловіка. Звідси, до речі, і страх втратити людину, як джерело любові.
Друге. Необхідно навчитися бути не самостійною, а самодостатньою. Це коли ми щасливі навіть, якщо чоловіка поруч немає. А це можливе лише за умови пропрацювання всіх образ, страхів, ревнощів, всіх психо-емоційних травм, у тому числі, дитячих, як це не дивно.
Третє. "Знайти себе", бо в стосунках Ви себе повністю втратили. А отже, стали зовсім нецікавою для чоловіка. Уявіть собі, що Ви з чоловіком помінялися місцями. І це не Ви, а він постійно висуває Вам претензії, завжди ревнує до всіх і всього, зазирає із страхом у очі, аби Ви його не кинули, а потім закочує Вам істерики та скандали.
Я впевнена, що ваші стосунки можна не лише врятувати, але і зробити щасливими.
Чи були стосунки з Вашими батьками теплими та довірливими в дитинстві?

Відредаговано автором 03-05-2025 11:35:21

Доброго дня!
Насправді, інтереси самі по собі не з'являються. Адже, тісно пов'язані, загалом, із тим, на скільки людина усвідомлює сенс життя і має правильно сформований світогляд.
А це те, що, закладається з дитинства, на рівні підсвідомості і саме тому створюється уявлення, що у когось просто так є якісь інтереси, а у когось просто так їх немає.
Окрім того, є поняття психо-енергетичних блоків. Які так само, візуально відслідкувати неможливо. Але які перекривають потік тої самої енергії, життєвої сили, яка так потрібна щоб реалізуватися в житті. Саме тому, нерідко, нестача внутрішніх сил може виглядати як нерозуміння, чого хочеться в житті, куди рухатися, чим займатися. Бо створюється ефект замкнутого простору, де немає "вікон та дверей".
Я б Вам порадила пропрацювати ці моменти індивідуально.

Доброго дня Алло!
Коли Ви говорили, що сам Бог послав Вам Ваших сусідів, насправді, були не так вже і неправі. Адже, у цьому світі випадковостей просто не буває.
Бо саме ці сусіди, особливо, сусідка, через свої слова та вчинки, почали поступово проявляти в Вас саме ті проблеми, про які Ви навіть і не здогадувалися. Бо, як на мене, сформувалися вони дуже давно, у Вашому дитинстві. Тому саме ця сусідка стала тим тригером, який ці всі проблеми почала "витягувати" назовні, навіть цього не усвідомлюючи.
Ви пишете "Відчула себе поганою, нікчемною сестрою, донькою, а тут - ще й мамою". Але ж, якщо ми з дитинства почували себе впевнено та цілісно, нас ніхто і ні за яких обставин не зможе змусити почувати себе нікчемою. Бо так ми влаштовані, що наше сприйняття себе та оточуючого світу, формується від народження завдяки значимим для нас дорослим, а саме, батькам. І це саме сприйняття закладається всередині нас у вигляді певних установок та поведінкових моделей.
Чи не тому Ви спершу розгублено подякували сусідці, що з дитинства не було сформоване чітке уявлення про власні кордони?
Окрім того, Ви пишете "Мене це дратує, я не хочу бути слабкою, такою - як була моя покійна мама...". А що це може означати? Що є внутрішній, швидше ша все, латентний (непроявлений) осуд маминої поведінки. А в таких випадках, чим довше таке сприйняття мами "сидить" в середині і чим сильніше є прагнення "не бути такою...", тим більше вірогідність, що саме так і будете реагувати за певних обставин. Реагувати, як мама. Чому? Дитина складається з двох "половинок": тата і мами. І якщо є неприйняття чогось в комусь із батьків, буде і неприйняття якоїсь частини себе. А це призводить лише до того, що ми станемо потрапляти в такі ситуації, за яких почнемо поводитися так само. І ніяке розуміння того, що відбувається, не допоможе. Бо це рівень рефлексів, який поміняти лише одним своїм бажанням стати іншою, на превеликий даль, не спрацьовує.
Отже, ситуації з сусідкою, цілком закономірні. Бо це саме життя Вам створило такі умови, ша яких Вам потрібно почати дуже серйозно розбиратися з тим, що відбувалося в дитинстві.
І ще. На скільки я зрозуміла, у Вас є сестра? А які у Вас з нею стосунки?

Мені ця жінка говорила слова, які я не чула від мами (що я красива, розумна...) я іноді питала в неї поради...Нас гукають на свята, як роблять батьки! Вибирають найкращі шматочки...це так приємно і мило. У чоловіка -- не стало тата. А цей сусід - його копія характером!

Доброго вечора!
Перечитала весь діалог з психологами...
І, знаєте, у мене склалося враження, що дитина, насправді, лише висвітлила певну проблему, яка була і раніше.
Як на мене, дуже схоже, що Ви перебуваєте в певній психо-емоційний залежності від свекрухи, якій "...Ну ми завжди раді якщо вона приїде, за декілька годин повідомила, що приїде, свекруха завжди привозить щось нам з продуктів, допомагає, вона жінка теж напориста, непростий характер..."
А люба психо-емоційна ( і не тільки) залежність, так чи інакше, викликає періодично стан внутрішнього невдоволення, яке можна несвідомо "давити" в собі. І тоді діти через свою поведінку цей самий стан невдоволення можуть транслювати на об'єкт того самого невдоволення. У Вашому випадку, свекруху. Адже, діти та батьки - це єдине ціле на рівні рефлексів. Чи не тому Ви так стурбовані ситуацією, яка сталася, що відчуваєте дискомфорт в собі, пов'язаний саме з Вашими почуттями до свекрухи?
Діти - "дзеркало" сім'ї та сімейних стосунків і вік, насправді, не дуже вже і має, в таких випадках, значення.
Думаю, що Ваше питання набагато глибше того, що донечка попросила бабусю піти ...

Доброго вечора!
Насправді, немає родини, яка б в певний період життя не проходила б через кризу стосунків. Чому?
Тому що та сама закоханість, яка звела людей в шлюбі, відходить, а на її місце повинне прийти глибоке та серйозне почуття, яке нікому просто так не дається.
Стосунки самі по собі не будуються. Більш гармонічними можуть бути лише тоді, коли і у батьків стосунки були гармонічними, що на сьогоднішній день, на превеликий жаль, достатньо велика рідкість. У всіх інших випадках, те чому не навчили батьки, бо і самі не вміли щасливо жити, прийдеться надолужувати самим.
Скільки сімей, стільки і різних ситуацій.
Кожна сім'я - це дуже індивідуально
Але випадкових союзів не буває і особливо, якщо народжуються діти. Всі в парі "відзеркалюють" проблеми один одного. Тобто, егоїзм, як правило, притаманний двом. Просто чужий егоїзм побачити набагато легше, через призму болі. Тоді як чужий біль бачити дуже складно... Знову ж таки, через власний егоїзм.
От, наприклад, Ви пишете про чоловіка: "Редко проявляет внимание. Подарки для него - пустая трата. Может конечно по моей просьбе купить что то крупное. Прошу цветы - не дарит..."
А потім доповнюєте про себе: "Я вспыльчивая, могу жестко ответить..."
Насправді, є певні закони стосунків, незнання яких, не звільняє нас від їх дії. І от якраз один з них. Величина проявів тепла, ніжності та уваги чоловіка напряму залежить від того, на скільки дружина добродушна та доброзичлива і вміє проявляти турботу про близьких їй людей без усіляких очікувань... Тобто, безкорисливо.
Жінка у шість разів психо-емоційно потужніша. Тому, насправді, дуже багато залежить саме від жінки.
На мою думку, Ваші стосунки можна не лише врятувати, але і перевести на більш високий рівень.
І, насправді, нічого не значить, що чоловік не хоче іти до психолога. Як правило, до психолога звертається той, хто швидше замислюється над стосунками і прагне їх зберегти. Коли повністю пропрацьовуються деструктивні поведінкові моделі та установки у одного, починаються автоматичні потужні зміни і в іншому. Це другий закон стосунків, закон взаємопов'язаних ємностей.
Підкажіть, будь ласка, які стосунки були між Вашими батьками? Чи було тепло та взаєморозуміння між Вами та Вашими батьками?

Відредаговано автором 28-04-2025 20:02:06

Доброго ранку Dana!
Читаючи Ваше звернення, привернуло увагу багаторазове повторення слів
"физически становится плохо"
"Потому что только от одних мыслей что он спал с кем-то до меня ( хоть это было за три года до меня) и любил кого-то 7 лет, мне аж физически плохо…"
А так буває лише тоді, коли дуже глибинно, на рівні психо-соматики, "застрягає" сильна психо-емоційна травма. І, як на мене, ця травма може бути "родом з дитинства". У таких випадках проблема в тому, що дорослішаючи, ми продовжуємо "нести" травму в собі, яка "виходить" назовні лише коли ми стикаємося з певними ситуаціями чи обставинами, які стають тригерами і не дають нам спокою. Адже, саму причину травми не пам'ятаємо, бо були занадто маленькими, коли вона утворилася.
В таких випадках єдина можливість розібратися зі своїми почуттями - це робота з психологом на рівні підсвідомості. Щоб ці самі травми знайти і допомогти Вам зрозуміти саму себе та трансформувати біль у дуже важливий досвід.
Спираючись на те, що вже сказала, можу далі напсати лише свої припущення, що така "гостра", до фізичних проявів, ревність може бути пов'язана з нестачею... як це не дивно, любові та уваги когось із батьків. Бо те, що вітчим повністю замінив батька в Вашому житті, аж ніяк не дає гарантії того, що "закрита" підсвідома потреба в присутності біологічного батька в житті тої самої маленької дитини, якою Ви були на момент розлучення батьків. Адже люба дитина складається з двох "половинок" саме тих, хто дав їй життя. Тому байдужість ще не є гарантією того, що "під байдужістю" і небажанням спілкуватися з біологічним батьком, немає великої проблеми на кшталт, глибинної образи, болі розлуки, відчуття покинутості тощо. Про яку було "забуто". Бо так працює механізм самозбереження дитини, яка ще не в стані, ні проаналізувати те, що відбувається з її батьками, ні те, що вона сама відчуває: "С родным отцом нет связи с детства, он хотел наладить связь со мной, но я не захотела)
Так как не вижу смысла, у меня есть отец и так 😇"
А зважаючи на те, що перший чоловік в житті дівчинки - це її батько, в шлюбі може статися несвідомий перенос на того, за кого жінка вийшла заміж, щоб вже він почав відігравати роль певного тригера. Підсвідомість, нерідко, ідентифікує чоловіка за приналежністю до статі та рівню близькості, як, власне, батька, який з тої, чи іншої причини, не додав любові, тепла, уваги...
Власне - це певні програми, які потребують "перезавантаження".
Ваше питання - це однозначно питання індивідуальної психотерапевтичної роботи. Бо порадами на сайті не вирішуються.

Відредаговано автором 27-04-2025 10:38:06

Доброго вечора Аля.
Ви пишете "я в эти моменты чувствую себя максимально незащищенной, слабой, мне хочется чтобы муж был рядом или кто-то из очень близких людей, хочется плакать, спрятаться от всех, как будто посидеть в своей пещере..." І, як на мене, цей стан дуже схожий на стан маленької недолюбленої дитини, яка почуває себе незахищеною. Чому стан виникає лише в подорожах насамоті? Насправді, саме подорожі виштовхують нас із зони комфорту і проявляють ті внутрішні проблеми, які були глибоко в нас приховані, можливо, з самого дитинства.
Підкажіть, будь ласка, як Ви реагували в дитинстві, коли батьків не було поруч? Наприклад, коли їхали влітку кудись без батьків, або коли залишалися самі в дитячому садочку чи школі ...

Доброго вечора.
Насправди, "вийти" із співзалежних стосунків, розірвавши стосунки і глибинно не змінившись - це величезна омана. Бо стосунки ніколи не бувають випадковими і на кожному етапі життя нам дають самі найкращі варіанти з тих, які можуть у нас бути. Відповідно тим родовим програмам, які були закладені з дитинства. Бо дитина, народжуючись, вчиться саме тим поведінковим моделям, якими живуть її найзначимі рідні люди. Окрім того, є безліч дитячих установок та травм, які ми в дорослому віці, несвідомо, намагаємося реалізувати через тих, з ким найближчі. От як бажання отримати тепло та увагу, яких недоотримали від тієї ж мами. Звідси і невміння окреслювати власні кордони. Бо маленька дитина вважає батьків божествами, які завжди все знають і роблять правильно. Отже, якщо щось не так, то хто може бути у всьому винний і хто повинен догодити, щоб полюбили? Звісно, лише сама дитина. Потім все це забувається, а поведінкова модель та потреба бути "гарною дівчинкою" залишається. І переноситься на стосунки з чоловіком.
Нам лише здається, що чоловіки реагують на наші слова , тоді як вони реагують на наш внутрішній стан. А внутрішньо, зважаючи на тенденцію до співзалежності, є лише дві крайнощі: або любити до нестями і у всьому догоджати, або розривати різко стосунки. Ні те, ні інше не дасть можливості бути щасливою. Власне, Ви інтуїтивно відчуваєте, що так просто "кинути" чоловіка не можете. Бо маючи внутрішню тенденцію до "залипання", можна притягнути або аб'юзера, або самій стати аб'юзером.
Який вихід? Необхідно зробити повне "перезавантаження" на рівні підсвідомості всіх дитячих травматичних програм. Бо це не Ви "доросла" не можете окреслити кордони, а Ви - "маленька недолюблена дитина"...
І до речі, щоб стосунки почали мінятися, зовсім не обов'язково одразу двом іти у терапію. Як це не дивно, але в парі діє закон впливу один на одного і, особливо, якщо це жінка. Бо жінки у шість разів сильніші психо-емоційно за чоловіків. Якщо почнеться глибинно, на рівні рефлексів, змінюватися Ви, зміниться І Ваш чоловік.
Знаєте, я вірю, що Ваш чоловік говорить щиро і буде хоче змінити свою поведінку, але... Це не в його силах. Бо він у такий спосіб, сам того не знаючи, реагує на Вашу внутрішню неймовірну прив'язливість. Яка "давить" не лише Вас, але, в першу чергу, і його. Це інстинкт самозбереження, як це не дивно. Думаю, що підсвідомо Ви переплутали чоловіка не лише з мамою та батьком, але і дуже схильні до ідеалізацій. А чим сильніші ідеалізації, тим більші розчарування. Це аксіома життя.
Як на мене - це Ваш чоловік. Тому просто потрібно почати серйозну індивідуальну роботу. Чоловік почне змінюватися тоді, коли і Ви дуже сильно змінитеся.