Психологиня Алла Григорівна Веленко Київ метро Університет

Доброго вечора!
Зрада - це дійсно маленька смерть. Адже, після неї ніхто таким, як був раніше, вже не залишається.
І те, що Ви до цих пір ніяк не можете оговтатися, цілком закономірно.
Ви пишете "Раніше і все робив і сили були і мотивація,а зараз як тюлень на льоді))..."
Була мотивація...
Як на мене, саме ці слова можуть дати розуміння того, що у Вас ні на що не має сил. Чому? Тому що було зруйноване те, заради чого Ви жили і все робили.
Тобто, заради стосунків і сім'ї.
Насправді, такі важкі потрясіння не бувають просто так. Вони діють завжди як певний катарсис, який змушує зробити повну переоцінку всього, чим жили раніше. Особливо, якщо були певні сильні ідеалізації, які призводять до схильності сильно прив'язуватися до предмету своїх ідеалізацій. У Вашому випадку - це кохання до дружини і родина. А це вже питання цілісного світогляду. До речі, а які стосунки між Вашими батьками?
Ви зараз, швидше за все, перебуваєте в депресивному стані. А такий стан - це зупинка, тупік, відсутність розуміння як і заради чого далі жити. Окрім того, на мою думку, залишилася глибока душевна травма від зради. А такі травми самі по собі не зникають. Мало того, якщо ми на них намагаємося не звертати уваги. От як у Вас - жити заради дітей. Такі травми можуть іти на рівень підсвідомості і повністю перекривати всі життєві сили. Єдиний шлях - це обов'язкова робота з цими самими травмами і трансформація їх у конструктивний життєвий досвід.
Окрім того, потрібні не якісь маленькі поправки до життя, а серйозне переосмислення всіх абсолютно сенсів.
Лише в такому випадку, зрозумівши що таке, насправді, життя і для чого воно дається людині, Ви не просто зможете рухатися далі, але і станете по справжньому щасливим. При цьому, зберігши ту ж саму свою сім'ю.
Ваше питання - це запит на індивідуальну роботу.

Відредаговано автором 03-04-2025 18:35:34

Доброго вечора!
Насправді, знайти компроміс у стосунках з мамою неможливо, як би Ви не намагалися це зробити.
Чому?
Тому, що люба дитина, яка народжується, створена ніби з двох половинок: тата та мами. І ці дві половинки залишаються на несвідомому рівні навіть тоді, коли дитина дорослішає. І якщо намагатися якусь з цих половинок викреслити зі свого життя, насправді, прийдеться викреслити і половину себе, однозначно. Власне, що Ви і відчуваєте сама, просто не можете правильно собі це пояснити: "В тоже время я когда думаю об этом, то пугаюсь этой мысли, ведь это жёстоко, отказаться от одинокой матери, без очевидной для нее причины..."
То що ж тоді робити, якщо з дитинства накопичилася величезна кількість дитячих травм? Коли одна лише згадка про минуле, викликає невимовний біль...
Від себе втекти неможливо - це аксіома. Окрім того, наша підсвідомість створена таким чином, що чим сильніше ми від чогось намагаємося втекти, тим швидше воно нас стане наздоганяти у вигляді нових і нових проблем, невоаштованого особистого життя, проявлятися у важких снах і навіть, перейти на рівень психо-соматичних захворювань.
Те, що Ви "Повзрослев я стала прорабатывать в себе много моментов... " вже говорить про Вас як людину зрілу, що усвідомлює ті проблеми, над якими варто працювати і викликає повагу до Вас. Але те, що "... общение с моей мамой меня будто откидывает назад. Я опять начинаю тревожиться... " говорить про те, що основні моменти в стосунках з мамою, залишаються непропрацьованими. На мою думку, у Вас так і не відбулася психо-емоційна сепарація з мамою. А в таких випадках, навіть переїхавши на інший континент втікаючи від минулого та мами, Ви все одно емоційно будете до неї прив'язані. А отже, так ніколи і не зможете стати по справжньому щасливою. Бо "незакриті" з дитинства моменти будуть мучити Вас. До речі, саме відсутність сепарації з мамою дає їй можливість "мама постоянно манипулирует, что вот она одна, мне нет дела до нее, что я мало уделяю ей времени...". Це вид співзалежності, де дуже багато претензій, страхів та агресії і, практично, дуже мало любові.
Коли дитина маленька, вона дуже потребує любові батьків, і коли її, любові, з якоїсь причини недоотримує, починає вважати себе винною в цьому.
І саме це почуття "я не така", " я щось зробила неправильно, я погана" може породити хибне почуття провини "...я попросту эгоистка и просто подлый человек..", що намертво прив'язує до матері або батька. І тоді утворюється петля, яка як зашморг затягується навколо життя і не дає дихати. Насправді, Ви ніяка не егоїстка і зовсім не підла людина. Просто Ви хочете бути щасливою. І це абсолютно нормально для кожної людини.
Але у таких випадках, як Ваш, просто не спілкуватися - не вихід. І Ви це дуже гостро відчуваєте. Ви сприймаєте маму через свій дитячий непрожитий біль. Саме тому ваші стосунки з мамою такі хворобливі.
Але як тільки всі дитячі травми будуть "перепрошиті" на рівні підсвідомості у дуже корисний конструктивний досвід, Ви навіть не зчуєтеся, як одразу знайдеться найкращий варіант як для Вас, так і для Вашої мами. І Ви зможете жити щасливо.

Відредаговано автором 03-04-2025 18:15:00

Насправді, дуже шкода, що так все відбувалося у Вашому дитинстві. І як на мене, перша психологічна травма могла бути пов'язана з батьком. Бо саме батько - це перший чоловік у житті кожної жінки. І це єдина людина, яка може з дитинства дати відчуття захищеності та впевненості у собі. Окрім того, судячи з того, як мама та бабуся ставилися до Вас як до маленької донечки, у них у самих почуття могли бути заблоковані також, з їх дитинства. А якщо вони були емоційно черствими, навчити Вас правильно емоційно реагувати на різні життєві ситуації вони просто не могли.
В любому випадку, стало цілком зрозумілим, що Ваша емоційна нечутливість, швидше за все, є все ж таки результатом утворених в дитинстві блоків. Так завжди діє психіка дитини, яка намагається її захисти від болю, з яким маленька ще впоратися не може.
Що робити в таких ситуаціях?
Необхідна психотерапевтична робота з дитячими травмами. Адже, до тих пір, поки вони не будуть повністю прожиті та трансформовані у конструктивний досвід на рівні підсвідомості вже з позиції дорослої людини, Ваші почуття будуть залишатися повністю пригальмованими. Що не дасть Вам можливості не лише "дихати на повні груди", але і бути по справжньому щасливою. Адже, саме почуття та емоції - це те мірило, яке дозволяє нам правильно оцінювати все, що відбувається з нами та навколо нас. А отже, і правильно з усіма взаємодіяти.
У Вашому випадку просто поговорити та отримати якісь поради, на превеликий жаль, не допоможе. Необхідна робота з травмами, навіть з тими, про які Ви вже не пам'ятаєте. Вони, як правило, проявляються в ході медитативних або арт-практик, коли психіка людини знаходиться в розслабленому стані. І саме тоді відбувається їх повна трансформація, що дає одразу неймовірне відчуття полегшення, щастя та внутрішньої легкості і свободи.
Я б Вам радила індивідуальну роботу

Відредаговано автором 03-04-2025 17:41:39

Доброго дня Катю.
Жити не маючи можливості відчувати на "повні груди" - це, дійсно, надзвичайно складно. Адже, емоції - це одна із найголовніших складових нашої психіки, які створені для того, щоб допомагати нам краще розуміти себе та оточуючий світ.
Насправді, первинні емоції— страх, гнів, смуток, інтерес і радість з'являються в перший рік життя кожної людини. Вторинні емоції, такі як - збентеження, провина та сором зазвичай проявляються до кінця другого року життя. Тобто, якщо на даний момент у Вас є труднощі у їх проявленні - це може бути, як наслідок якихось індивідуальних фізіологічних процесів, так і ознакою того, що могли утворитися психо-емоційні блоки в момент сильних больових стресів, як результат певного самозахисту нервової системи від певних емоційних перенавантажень. Адже, маленькій дитині ще дуже важко розуміти, що відбувається з нею або що робиться навколо неї.
Тому одразу виникає запитання. Які стосунки між Вашими батьками? Яким було Ваше дитинство? Чи було порозуміння, гармонія, тепло між Вами та Вашими батьками?
Для чого все це знати?
Щоб допомогти вирішити проблему, насамперед, потрібно знайти "коріння" цієї проблеми. А коли буде зрозуміло, що саме стало причиною її утворення - почати трансформацію цих проблем так, щоб Ваші почуття "заграли повними барвами"
І ще. Я не раджу Вам "...ризикувати чимось, відчувати азарт, наражати себе на небезпеку, якісь інтрижки плести з кимось...", бо це лише призведе до ще сильнішого збою Вашої емоційної сфери і може призвести не лише до психо-емоційного виснаження, але і запустити процес деградації та самознищення.

Відредаговано автором 03-04-2025 15:09:57

Доброго дня!
Насправді, Ваше бажання зрозуміти свого чоловіка і продовжити стосунки з ним - цілком природнє та правильне.
Адже, просто так стосунки не створюються. Отже, саме в цих стосунках потрібно намагатися максимально розвиватися та зростати, налагоджуючи правильно контакт один з одним.
До цього можу додати, що абсолютно у всіх стосунках рано чи пізно виникають певні труднощі та проблеми. А не лише у співзалежних парах. Тому для того, щоб в решті решт, досягнути щастя, потрібно цікавитися не лише психологією окремого чоловіка та жінки, але і в цілому, чоловічою та жіночою природою, яка дуже різна.
Насправді, більшість труднощів в парі виникає саме через те, що не має знань, як саме будуються гармонічні стосунки, і що робити, коли в стосунках
почалися проблеми.
Ви пишете, що всі психологи сказали, що ви перебуваєте у співзалежних відносинах. А Ви можете навести якийсь приклад тих непорозумінь, які відбуваються між вами зараз найчастіше?

Відредаговано автором 03-04-2025 14:48:29

Доброго дня Dia!
З того, що Ви розповідаєте про своє дитинство, можна припустити, що у Вас на рівні підсвідомості залишаються непрожиті дитячі травми. Їх неможливо побачити, чи якось до них доторкнутися. Але вони однозначно можуть впливати не лише на Ваш психо емоційний стан в дорослому житті, але і провокувати надмірну сентиментальність. Тобто, робити Вас швидкою на сльози.
Чому? Сльози на мові енергій прийнято називати "дорогою життя". Тобто, якщо всередині "застряг" непрожитий душевний біль, сльози, певною мірою, можуть допомагати цей біль полегшувати, знімати надмірну психо емоційну напругу.
Ви пишете: "Слезы вообще не мои, а чаще всего от сопереживания".
Насправді, сльози в любому випадку Ваші. Коли людина дуже багато пережила, вона стає дуже емпатійною. Тобто, стає здатною відчувати біль інших.
Коли Ви маєте когось поруч, Ви, швидше за все, контролюєте себе, певною мірою "закриваєтеся". Це може відбуватися на рівні рефлексу, як захисна реакція напрацьована з дитинства, коли Ваші почуття ігнорувалися та знецінювалися.
А коли одна - Ви розслабляєтеся і даєте собі право відчувати свій біль.... опосередковано, через біль інших людей... Тобто, у Вашому випадку, біль інших людей відіграє роль певного тригера, який допомагає "виливати" з себе глибоко прихований душевний біль з дитинства...
Я б Вам радила почати працювати з почуттями та дитячими травмами індивідуально. Бо до тих пір, поки блоки та травми будуть "жити", саме вони, а не Ваша свідомість стануть керувати всіма внутрішніми та і зовнішніми процесами.

Відредаговано автором 02-04-2025 16:24:52

Доброго ранку Марино.
А яка мета Вашого бажання знати тип темпераменту Вашої дитини? Вас щось турбує в її поведінці, що Ви ніяк не можете конкретно визначити?
Окрім того, заочно такі висновки не робляться. Щоб визначити тип темпераменту дитини, необхідно пройти ряд тестів.
Якщо я правильно зрозуміла, Вам не подобається, що донечка кусає Вас за щоку і що не сприймає Вашу строгу заборону?
І в такому випадку потрібно розбиратися набагато глибше, що спонукає дитину Вас кусати. Це може бути як віддзеркалення чогось в Вас, наприклад, певної психо-емоційної закритості. Дитина може у такий спосіб змусити Вас проявити до неї більше тепла та уваги. Певне, все це робиться несвідомо, неспеціально. Загалом, діти ніколи і нічого спеціально і "на зло" батькам не роблять. Тому, якщо Вам щось не подобається або напружує в дитині, необхідно, насамперед, розбиратися з Вами.
Якщо все так, як я зрозуміла, тоді Ваше питання потребує індивідуальної консультації.

От і чудово, що Ви вже розумієте, чого хочете. Тепер залишилося здійснити свої бажання.

Доброго вечора Поліно.
Думаю, що Ваша проблема "родом з дитинства" і може бути, безпосередньо, пов'язана із стосунками з Вашою мамою. Власне, Ви і самі це відчуваєте
"То есть: я не в состоянии пережить свои эмоции самостоятельно. Я начинаю даже с малого раздувать огромную проблему вселенского масштаба (возможно, чтобы привлечь внимание, также я очень тревожная)"
Щоб в дорослому віці людина мала можливість пережити власні емоції, у неї в дитинстві повинна була бути можливість ці самі емоції відверто та щиро виражати. Тобто, повинне бути відчуття повного прийняття та підтримки від батьків на психо-емоційному рівні. Чого у Вас, судячи з того, що Ви пишете, на превеликий жаль, не було: "в детстве, когда я плакала мама говорила: че ты ноешь? У тебя кто-то умер..." Тобто, йшло повне знецінення Ваших почуттів, а отже, відторгнення.
Окрім того, маленька дитина жити без любові та тепла рідних просто не може. І коли цього самого тепла недоотримує, намагається ці почуття якимось чином "випросити" у батьків. При чому, це відбувається абсолютно несвідомо, інстинктивно. Тому дитина може почати нити, канючити, капризувати, привертаючи до себе увагу...
Потім, коли дорослішає, себе маленьку вже не пам'ятає, але все, що було недоотримане залишається як певна базова потреба. Наприклад, потреба в емоційній підтримці так, як цього потребує дитина... І як це відбувається зараз з Вами.
То що ж робити?
Якщо хочете навчитися правильно проживати свої емоції, необхідно, у перше чергу, трансформувати дитячі травми і "перепрошити" дитячі незадоволені потреби у конструктив.
Бо коли дитина маленька, вона ані проаналізувати, ані допомогти собі ще не може. І тоді все що не вирішене іде на рівень підсвідомості, утворюючи певні рефлекси та поведінкові моделі.
Отже, саме з ними і потрібно серйозно почати працювати в психо терапії.

Відредаговано автором 01-04-2025 21:25:16

Я Вам скажу навіть більше: у цьому світі ідеальних людей не існує, від слова "зовсім". А пари формуються за принципом схожості проблем. Просто у одного ці прояви дуже помітні зовні. А у іншого - це все може бути в латентній, прихованій формі. Якщо б хтось з Вас був ідеальним, тоді і інший мав бути ідеальним.
"Але є деструктивні програми у іншої сторони конфлікту як приклад. Від мене не залежить все на 100 відсотків"
На сто відсотків ні від кого нічого залежати не може, бо ми не Боги ще поки. А от те, що чоловік та дружина - це певна взаємозв'язана система, на кшталт, поєднаних між собою ємностей - це однозначно. Коли в одну таку ємність доливати води, вода прибуде і в іншу. В ідеалі - повинні над собою та стосунками працювати обоє, але... Так практично ніколи не буває. Зазвичай, починає над собою працювати хтось один, кому більше болить. І після того, як відбулися глибинні зміни в одному, починаються зміни і в іншому навіть, якщо змінюватися він спеціально і не хотів.
У кожного в сім'ї свій об'єм відповідальності. І з кожного життя обов'язково своє спитає рано чи пізно. Але чим сильніше ми будемо хотіти змінити одне одного, а не себе, тим глибшими будуть непорозуміння та проблеми і менше шансів на щастя. Бо це дорога в нікуди.
Певне, так хочеться, щоб змінився хтось інший. І так важко почати змінювати себе і своє ставлення до всього.
Кому більше болить, Вам чи йому?

Відредаговано автором 01-04-2025 21:01:11

Те, що Ви зараз намагаєтеся максимально фокусуватися на собі, як на мене, цілком правильно. Це краще, аніж постійно перебувати у стані конфліктів. Але...
Ви пишете " в тому сенсі, що я вже нічого не прояснюю чи не виражаю свої думки, бажання вже зникло. Я від діалогів не отримувала конструктиву для себе, питання залишались не закритими..."
На мою думку, більша частина питань так і залишаються до цих пір не закритими, навіть, якщо Ви про них ніби перестали думати. Адже, знову ж такі, є підсвідомість, куди іде все, з чим ми не змогли впоратися одразу.
А незакриті питання завжди провокують почуття образи, знецінення, відторгнення тощо. Що у свою чергу, можуть формувати величезну кількість неозвучених претензій...
До чого це я все пишу?
Справа в тому, що нам лише здається, що все відбувається лише зовні, на рівні якихось ситуацій, подій, конфліктів, емоційних проявів, коли ми прямо взаємодіємо один з одним... Тоді, як насправді, всі наступні дії та реакції викликаються внутрішнім станом одне одного. Тобто, от тими самими підсвідомими непрожитими моментами, які потребують повного перезавантаження.
А якщо простіше... Вашу сім'ю можна не лише врятувати, але і зробити щасливою. І щоб так сталося, потрібно глибоко пропрацювати от ті самі непрожиті образи, страхи, гнів, ідеалізації, очікування, претензії, які накопичувалися за роки не лише вашого спільного життя, але і з моменту проживання разом з батьками.
Справа в тому, що є багато поведінкових батьківських програм, на які ми не звертаємо своєї уваги. Бо батьків дуже любимо, і знову ж таки, певним чином, ідеалізуємо. Якщо було б все так гармонічно як ми думаємо, то і стосунки в дорослому житті не були б проблемними. Це аксіома сімейного життя.
Тому є два варіанти. Перший. Заганяти непрожите ще глибше на рівень підсвідомості, провокуючи нові неприємні ситуації або ж і психо соматичні прояви.
Другий. Іти в психо терапію на пропрацювання непрожитих емоцій і почуттів та деструктивних установок і поведінкових моделей.

Я не дуже добре зрозуміла це речення
"Але коли я перестала спілкуватися на ці теми, приговор вати..." Що означає "приговор вати"? Дякую.
Ви пишете "...останні декілька місяців, я займалася більше своїм здоров'ям, і ментальним, були постійно можливо провокативні поведінки, чекалась моя реакція у негативному клбчі та включенності. Тоб то коли я вихожу з комунікації це має негативні відтінки у другої сторони..."
Як на мене, реакція чоловіка на Ваше певне відсторонення, цілком закономірна. Чому?
Так працюють наші звички, рефлекси. Чоловік звик до Вашої.певної поведінки. Тому, коли поведінка трохи змінилася, це могло викликати у нього роздратування. Адже, почали ламатися його стереотипи спілкування з Вами.
А як Ви реагували у випадках його очікувань? І щодо "провокативні поведінки" Ви маєте на увазі свою нестандартну поведінку, чи поведінку Вашого чоловіка? Дякую.
І ще. Все ж стосовно Ваших батьків.
Я все ж схиляюся до думки, що присутня внутрішня тенденція до сильної прив'язливості один до одного, яка передалася і Вам у "спадок".
І яку побачити зовні просто неможливо. Але яка дуже впливає на нашу поведінку. Що і провокує таку поведінку Вашого чоловіка

Відредаговано автором 01-04-2025 13:53:20

Доброго дня!
Насправді, дуже добре, що Ви самі усвідомили .причину того, що відбувається "Я ему предложила, что раз у него что-то получается и ищет себя, уйти с работы, я готова какое-то время поддержать...".
Насправді, жодний чоловік ніколи не стане "тягатися" з жінкою, яка хоче бути "рятівником". І причина криється не стільки в чоловічій інертності, скільки - у жіночій силі. Адже, жінки в шість разів психо-емоційно сильніші. Про що, на превеликий жаль, навіть не здогадуються. Тобто, це я до того, чому Ваші скарги, що Вам важко - аж ніяк не допомагають. Плюс, є певні особливості чоловічої природи. Для чоловіків жіночі просто скарги та розмови - це ні про що. Вони реагують лише на конкретні дії.
Але і це не головне, як це не дивно. Бо, навіть, якщо зараз Ви вже будете знати як правильно себе поводити, щоб чоловік взяв фінансову відповідальність на себе, швидше за все, нічого у Вас не вийде. Чому?
Тому що є поняття поведінкових моделей та рефлексів, які і керують кожним з нас автоматично, особливо, коли ми знаходимося у стані втоми, цейтноту, стресу і т.д. І змінити їх одним лише бажанням просто неможливо, або, принаймні, надзвичайно складно.
Тому, щоб ситуацію виправити, потрібно шукати "коріння" того, що змусило Вас стати рятувальником.
Які стосунки між Вашими батьками? Хто з них, зазвичай, тягнув на собі більшу частину проблем, у тому числі, фінансових? Як батьки ставилися до Вас в дитинстві? Чи було між Вами тепло та порозуміння?

"...не один год, вела разговоры, инициативу я брала всегда в 100 процентах случаев. Что говорит, о том, что я прилагала усилия..."
Так, Ви дійсно доклали багато зусиль. Але питання в тому, чи ці зусилля принесли Вам, бодай, якісь результати?
Якщо не принесли, отже, щось Ви робили абсолютно неправильно.
І перше, що могло бути не так, як на мене - це те, що "..инициативу я брала всегда в 100 процентах случаев...". Тобто, завжди " Я сама". А коли "Я сама", в таких випадках чоловік ніколи нічого сам робити не стане. І, до речі, те що він займається маніпуляціями, це також може бути як результат віддзеркалення "я сама".
До речі, а хто з Ваших батьків більш ініціативний і зазвичай, бере "більше на себе"?

Сім'я - це єдине ціле, де чоловік і дружина тісно взаємопов'язані і віддзеркалюють один одного. Тому якщо кардинальні зміни відбудуться з Вами, зміниться і Ваш чоловік.
Це закон стосунків.