Война

Чоловік з першого дня на війні, був кілька ротацій на передовій, зараз знову там. І якщо раніше, я тримала себе в руках, то зараз, здається не витримую. Дуже погано сплю, плачу без приводу, розмови зі знайомими на мирні теми викликають тільки агресію. Новина про хлопців з Івано-Франківська взагалі вибила мене із стану рівноваги. Не розумію, чому кращі хлопці гинуть, а ці покидьки і далі спокійно живуть. Історія про смерть кожного знайомого розриває душу. Кожна розмова з чоловіком, ніби спіритичний сеанс з пеклом і усвідомленням, що я ніяк не можу на те вплинути. Дуже складно працювати, роблю купу помилок в діловому листуванні, не можу зосередитись.
Сімейний лікар сказав, що мій стан є нормою, "треба просто(!?) заспокоїтись, думати про хороше" і виписав новопасит. Ні перша порада, ні новопасит мені не допоміг. Що можна зробити, щоб покращити свій психологічний стан. Є відчуття, що я біжу по лісу, що горить

Мені страшно, не хочу без нього і не зможу, я ненавиджу цей світ. Як взагалі знайти сили йти далі? Здається я не зможу дивитися на стіни квартири....А що роботи коли донька буде плакати і нервувати за нього? Як заспокоїти її, коли самій вити охота? Як змусити себе сподіватися, що все буде добре? Як знайти сил дивитися, як він їде і не боятися, що це остання мить, коли його бачиш?Чому в мене не має сил це зупинити? Як тепер спати, не знаючи, як він? А як не плакати, поки він ще вдома, аби не засмучувати його? Я не хочу, аби все було так. Чому все так погано постійно?

Я переїхала в іншу країну , все добре гарно ставляться , але я ніяк не можу відкритись людям . З початку війни не маю друзів з хлопцем не можемо зїхатись разом мама не хоче аби жили разом . Тай кожна спроба поговорити йде просто нідочого . Сумую дуже за домівкою ніяк не можу просто відпустити . Так звісно як колись повернуся додому але ч дуже закрилася в собі і не можу реалізовуватися якісь робити справа я просто втомилася психологічно і не знаю як це все перебороти