На початку осені після цілодобового дощу може наставати сонячний ранок. Так й «Аутсайдер» після кінгівських жахів «по вінця» закінчується - ніяково казати, - впевненістю героя в тому, що тепер все буде добре.
Аутсайдер, чужинець, істота з фольклорних страшилок, - із ним, попри загадковість його природи, все зрозуміло. Він хоче вижити, живиться болем та моральними стражданнями своїх жертв, на десерт насолоджується їхнім смутком. Банальний набір чергового «бабая».
Та що змушує людей, що вважають себе нормальними, порядними та дружніми, поводитися як моральні канібали?
В одну мить зненавидіти людину, яку знали та поважали багато років. Перекинути ненависть на її сім’ю.
Так, злочин, що було скоєно в місті, є жахливим. Та провина підозрюваного ще не є доведеною. Що там каже презумпція невинності? Хто ж її чує, коли говорить «людський чинник». От і звинувачення й арешт відбуваються в найпублічніший спосіб. Представники закону відмахуються від сумнівів, що час від часу в них з’являються. Представники ЗМІ – ну що про них говорити. Сусіди та знайомі, які спочатку не вірять звинуваченню, починають «згадувати», що щось таке помічали. Найстрашнішим (поки що) є те, що герой розуміє – ця історія для нього та його сім’ї ніколи не скінчиться. Після виправдання залишаться статті, відео, зіпсована репутація. В пам’яті – образи, розриви стосунків та погрози. В розмові із адвокатом Террі запитує, чи вірить він в те, що люди змінять свою думку. Психолог, напевно, продовжив би: «І що ж їм потім робити із собою?»
Та, виявляється, що основний парадокс не бреше. Що Едгар По та взагалі напрямок американської готики змальовували більшою мірою метафори. «Але якщо прибрати всі метафори, що лишиться? -…, - Незбагненне» (с).
Що, якщо ти дійсно хочеш зупинити зло, то настає час замислитися – «скільки ще він нехтуватиме аномаліями, що постійно спливають у цій справі, називаючи їх несуттєвими?» (с).
Та зло, яке вчинив ти сам, вже не зупиниш. Залишається повертатися до початку із думками: «А що було б, якби вчинив інакше?» Доводити справу до кінця та розуміти, що у відліку жертв «бабай» відстає від людей із приголомшливим рахунком.
«Ніхто й ніколи не відбере у нього власного обличчя», - впевнений головний герой у фіналі книги.
Після прочитання книги полегшення читача переплітається із відчуттям незавершеності. Воно є характерним для творів Стівена Кінга. Щодо «Аутсайдера» - можливо тому, що нам не вистачає того, щоб персонаж узяв відповідальність за своє подальше життя на себе. Тобто впевненості персонажа у тому, що саме він більше не дозволить нікому відібрати власне обличчя.
