Активна пізня дорослість-5. Радити чи співчувати
Для багатьох з нас є знайомою ситуація, коли людина розповідає про свою проблему та запитує, що їй робити. На всі наші щирі поради відповідає відмовою. Мовляв, ти правильно говориш, але в моєму випадку так вчинити неможливо. Або - не з моїм характером, не з моїм здоров’ям, не з моїми родичами. Як кажуть, грає в гру «Так, але…»
Ситуація нерівноцінного спілкування повторюється. Зазвичай вона відбувається із знайомою людиною. Й ми вже звично дратуємось, або вигадуємо привиди, щоб втекти від співрозмовника. Адже коли наші спроби допомогти раз за разом відкидають, стає дуже неприємно.
Чи можна навчитись давати такі поради, які задовольнятимуть нашого співрозмовника? Чи існує правильна поведінка для розмови із тим, хто скаржиться? Та як самим не стати такими співрозмовниками, від яких тікають?
Для того, щоб відповісти на ці запитання, потрібно розібратися в тому, чого насправді можуть хотіти співрозмовники. Здавалося б, все ясно, один хоче отримати допомогу, інший – допомогти.
Може, справа в тому, що наші уявлення про вигляд допомоги не співпадають?
Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.
Запитання: «Що мені робити?», - не завжди має на увазі те, про що запитує. Воно може бути риторичним, як скрик. Людина не запитує, які дії вона має вчинити. Або мала вчинити в минулому, замість тих, які привели її до теперішнього стану.
Таким чином співрозмовник повідомляє, як йому зараз. Що він переживає, як страждає. В такому випадку настанови про те, що треба було щось зробити по-іншому, тільки ятрять рани. Адже вже зроблено й зараз переживаються наслідки.
Поради щодо майбутніх дій відкидаються з тієї ж причини – людині погано просто зараз. Їй не до майбутнього.
Менше за все така людина потребує вказівок, що їй робити. А потребує – співчуття. Тобто визнання реальності її переживань. Та права на переживання.
Ми в нашій культурі поки не маємо досвіду ставлення до співчуття як до чогось конкретного. На рівні з наочними проявами допомоги - порадою: «Роби – один, роби – два, роби – три!», - чи фізичною дією. Звісно, визнаємо, що співчуття є дуже важливим, але: «На хліб не намастиш». Тобто граємо в ту ж саму гру «Так, але…» Тому, співчуваючи співрозмовнику, не кажемо про це, а починаємо радити. Натомість поради чи вказівки на те, що треба було зробити по-іншому, сприймаються як відштовхування. Замість допомоги завдають ще більшого болю.
Поради можуть бути дуже корисними. Тоді, коли їх надають «за адресою».
Как преодолеть состояние апатии Это состояние ума можно преодолеть простым психологическим упражнением. Выйти из состояния апатии поможет погружение в состояние «внутренней пустоты»
#5 Злість: інструкція. Сила напору. Саме гніваючись, ми відчуваємо, як тіло напружується, чинить опір, може навіть стискаються зуби і кулаки. Вектор руху нашого тіла - до ситуації, до людини. Ми голосніше і різкіше говоримо, більше жестикулюємо. Саме злість нас активізує і рухає назуст
запитати психолога онлайнВ інших випадках оптимальною відповіддю на скарги буде співчуття. За реакцією співрозмовника ми побачимо, чи потрібно рухатися далі. Можливо, людина потребує саме перепочинку в нашому теплі. Най би якою дуже-дуже дорослою вона є.
Далі буде
Опубликовано 2019-11-01 в 17:15:38
Опубліковано на сайті 01-11-2019