Наш дім (Our home: The Astral City, 2010) (Шику Шав'єр, Вагнер де Ассіс). Коментар психолога.

» Психологічний аналіз кіно й літератури » смерть, вмирання » Наш дім (Our home: The Astral City, 2010)

Подивилась фільм по книзі Шику Шав'єра «Наш Дім». Ну, що скажу – якщо так виглядає «кращий світ», який чекає нас після смерті, то я відмовляюсь помирати. Краще вже мучитись тут, аніж потрапити в місцину, схожу на тоталітарну Італію часів Муссоліні в її підсолодженому, припудреному вигляді. Я не дивуюсь, чому саме такою є філософія фільму, адже, власне, сама країна-виробник стрічки свого часу зазнала більш ніж двадцятирічної військової диктатури. Тому я розумію, які культурні моделі могли панувати в головах творців «Нашого Дому». Додам, що я не вивчала окремо творчості самого Шику Шав'єра. Зате тепер знаю, якого дослідника обходити стороною. Також я не хочу думати про те, що мій син після смерті міг потрапити у місце, яке описує цей невідомий мені Шику. Краще вже забуття і тотальне Ніщо, аніж такі сумнівні «задоволення».  

Побут і атмосфера фільму відносять нас до найгірших традицій тоталітарного суспільства. Назвемо прикмети, які вирізняють  «потойбічне місто», що дрейфує в космосі серед зірок і є прихистком для померлих душ.  

Отже, що ми бачимо очима головного героя лікаря Андре Луїса? Поряд із квітучими лугами, мальовничими озерами, величними спорудами та, здавалося б, безтурботним життям мешканців, ми помічаємо, що не все так «райдужно» у цьому «королівстві». У людини тут практично немає вибору. За неї вирішують «високопоставлені» «патриції», які викликають у нас виразну алюзію на видатні фігури Риму. Ці верховні вельможі наділені достатньою долею помпезності та цинізму, щоб розповідати «простим смертним» про їхні гріхи, засуджувати, повчати та піддавати останніх «духовним» випробуванням. Зауважимо, що дрейфуюче місто-мільйонник має 72 міністерства! А абсурд щоденного життя мешканців зводиться до того, що людина навіть не може натиснути клавішу комп’ютера без персонального дозволу профільного міністра. Здається, більш жорсткого постапокаліпичного стьобу в кінематографі я ще не зустрічала (можливо, він переплюнув навіть «1984» за Оруеллом). Ти маєш працювати за будь-яку ціну, навіть якщо ти пацієнт госпіталю. Інакше «патриції» не дозволять тобі побачитися з рідними, які залишилися на Землі. Але тут тебе чекає інша біда – ледве ти трохи зіп'явся з лікарняного ліжка, щоб допомогти таким же хворим, як ти, як тебе тут же викидають з лікарні, і ти залишаєшся без даху над головою. Бо якщо в тебе є сила працювати, то ти вже не хворий! І от іде цей збентежений, розгублений доктор Андре, якого тут ніхто ні в що не ставить, іде і роздивляється місцеві будиночки і задає питання - як можна такий будиночок придбати? А ніяк, кажуть йому. Житло тут не можна купити. Ба, тут взагалі нічого не можна купити. Така валюта, як гроші, тут не ходить. Певні блага тут можна лише «заслужити». Сюрпрайз! Виходить, що праця тут не винагороджується, а є всього-навсього лише емоційною категорією! А це значить, що для того, щоб жити достойно, ти маєш комусь сподобатись. Ти повинен «заслужити» достойне життя. А якщо ні, то вже вибачай.  

Дізнатися в будь-кого бодай щось про тутешні порядки надзвичайно складно. Всі ходять з втаємниченими обличчями, не відповідають навіть на прості запитання, а найкращим способом заткнути рот тут придумали своєрідне «лікування»… набрати в рот води і не ковтати її! І поки простак вірить своєму лікарю і тримає в роті воду, персонал лікарні підсміюється і благополучно уникає розмов із особливо допитливими пацієнтами.  

Ці та інші моменти фільму були настільки тяжкими для мене і настільки суперечили моїй внутрішній філософії вільної людини, що продовжувати дивитися його було вкрай складно. Однак, я опанувала себе і змусила додивитись це «творіння» до кінця - з тією лише метою, щоб написати згодом рецензію та подумати про те, чим нас «годують». Коли я говорю «нас», то маю на увазі аудиторію, яку може привабити заявлена у фільмі тема. І я точно знаю, що фільм підуть дивитися згорьовані родичі, які втратили близьких. Ймовірно також, що його спробують осмислити невиліковні хворі. Не виключаю, що цією історією захоплюватимуться релігійно налаштовані глядачі. Адже християнська ідея первинного гріха звучить у стрічці особливо виразно. Я би сказала, це мейнстрім усієї шав'єрівської притчі. Ти грішний навіть тоді, коли ще нічого не зробив. Ось як доктор Андре Луїс, головний герой. Чим не грішник? Лікував людей у своєму земному житті, був достойним громадянином, зразковим сім’янином, не сторонився благодійності. Що не так з доктором? Але ж ні! Грішний! – саме так вирішили у потойбіччі. Грішний, бо «віддавався насолодам цього світу». Тобто, я так розумію, їв і пив - і в цьому був увесь його гріх. В цьому місці фільму я відсунула від себе хрусткий курячий окорок, який уминала за переглядом. Але потім вирішила, ще все одно вже запізно, і підсунула окорок назад. Рішення віддатись у полон власного гріха перемогло. Жартую, звісно. Ми всього лише люди, і насолоджуватись їжею, питвом чи іншими моментами буття – це так природно і так по-людськи. А от наш бідний доктор упродовж усього фільму спокутував свої земні насолоди, як міг. Врешті, йому це вдалося, адже він одначе був привидом – а привиди, як відомо, не їдять (лол). Зате скільки маніпулятивних атак він зазнав від «керувальників» усіляких місцевих міністерств і департаментів! То був справжній газлайтинг, як зараз говорять. Весь фільм головному герою доводили, що своє земне життя він жив «не так». Однак, ніхто при цьому не говорив, як треба. Тому бідний доктор ходив-бродив містом, чілявся до всіх з питаннями і вів щоденник, аж поки вельможі той щоденник не знайшли, не сіли в купку і не провели нараду, зачитуючи вголос та смакуючи найбільш емоційні шматки записів доктора. Очевидно, записи їх якимось чином вразили, і доктор получив «вольную» - йому дозволили у вигляді привида навідуватись до рідних, за якими Андре дуже сумував.  

Яка мораль цієї слізно-душедробильної історії? Для мне це фільм-настанова про те, як втратити контакт зі своїми потребами, як перестати себе поважати та відмовитись від персональної свободи, як дати себе заплутати та повірити в те, що ти «не о'кей». Думаю, це найкраще кінематографічне втілення вологих мрій всіх диктаторів, де панує тотальний контроль, дармова праця, заборона на приватність, брак інформації та промивання мізків, де немає верховенства права, а є лише «панська милість», де все, що відбувається, вкрай суб'єктивовано. Де людина дійсно перестає бути людиною, а стає всього-навсього «привидом». В прямому і переносному сенсі.  

Мені одній здається, що поки що ніхто не «вирахував» за лубочно-прилизаними картинками «Нашого Дому» ці жорстокі істини? Чи ви теж це бачите?