…Реалізм – це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько… (Євген Волобуєв-старший). Коментар психолога.

» Психологічний аналіз кіно й літератури » відносини » …Реалізм – це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько…

В передмові до цієї книги дочка відомого українського художника Євгена Волобуєва-старшого,  Наталя Волобуєва, пише, що деякі сторінки, можливо, будуть зрозумілими тільки для художників. Та здебільшого книга є про зв’язок творчості митця та його особистості.

На протязі усіх спогадів, записок, ескізів, листування та навіть доносів читач має змогу вглядітися у світ іншої людини. Іншої – в глибокому сенсі. Людини, яка має мислення, що різко відрізняється від мислення «звичайних» людей. Яка бачить зв’язки та відчуває асоціації за іншими законами.

Неспішне читання допомагає роздивитися, з чого сплітається тканина світу художника. Вглядання у світ іншої людини не терпить поспіху.

В період навчання герой повністю занурений у розвиток дару переносити на полотно те, що відчувається й бачиться внутрішнім зором. Як він пише в листі до майбутньої дружини, «потрібно обов’язково бачити образ вже готовий на полотні та його писати…А якщо немає образу в голові, то його й на полотні немає, як близько не підходь до натури» (с). Певно, такий підхід буде незвичним для тих, в кого немає мислення художника.  Хто вважають, що малювання з натури – це точне перенесення на полотно того, що перед тобою. Психолог тут може сказати, мовляв яка гарна метафора щодо творення свого життя! Спочатку дійсно потрібно «бачити  образ вже готовий». Потім втілювати.

Під час такою спрямованості, яка охоплює всю особистість, прояви навколишнього життя, що не стосуються предмета спрямованості, стають на заваді. Дратують, «весь час щось висить над головою. Не потребую я ніяких розваг. Хотілося б писати, нікому не показувати,  ні з ким не сперечатися» (с).

Контактувати з людиною, яка знаходиться у подібному стані важко. Вона не потребує контакту на конвенціональному й навіть на інтимному рівні. Формат контакту, який вона може допустити, це контакт суто на її умовах. Продовжувати  й переривати який дозволяє тільки вона.

Так, творець прекрасних картин, сповнених ніжності та інтересу до людей може бути нестерпним, часом образливим в побуті, для своїх близьких.

Тому, хто пов’язує своє життя з художником, задля самозбереження добре б усвідомлювати, що перша любов для такої людини не ти, а його справа. Ображатися, вимагати більше уваги або планувати «переробити» немає сенсу. Рішення бути чи не бути разом краще приймати «на березі».

Діти, дружина та сам Євген Волобуєв визнавали, що в його «рейтингу кохання» на першому місці стоїть живопис. Все (та всі) інше на другому й далі.

Потужний та своєрідний талант Волобуєва-старшого  помічали ще замолоду. Його судження – безапеляційні та не завжди безпомилкові, - мали дуже велику вагу для його оточення. Колись він сказав сестрі своєї дружини (всі троє вчилися разом та орендували одну майстерню), що з неї не вийде живописця. Художниця десь півроку не працювала. Вона стала писати,тільки коли зняла окрему майстерню.  Це була всесвітньо відома сьогодні Тетяна Яблонська.

Дружина художника, Олена Яблонська, не писала двадцять п’ять років. Як пише укладачка книги, Наталя Волобуєва, її мати двадцять п’ять років дивилася на все очима чоловіка. Тільки після чверті сторіччя художниця змогла впоратися із впливом особистості Волобуєва-старшого  та взятися за пензлі.

Живучі в Радянському Союзі в першу половину двадцятого сторіччя герой примудряється залишатися аполітичним. Його цікавить тільки живопис. Неможливість малювати  переживається справжньою мукою. Служба в армії, війна, полон  та табір військовополонених для художника є подвійним стресом. Від обмежень, неприродних для творчої людини, та від неможливості писати. Таким чином переживає Євген Волобуєв армійську реальність: «…Як непомітно занурюєшся в це життя. Перестаєш думати. Перестаєш мріяти. Тупієш, все стає байдуже. Я помічаю це. Поступово все виб’ють з голови.

Й тільки вирвавшись звідси можна оцінити вільне життя, прийти до нормального стану. Таке враження, що вивертають тут суглоби, гнуть на всі боки, хочуть зробити щось на кшталт минулих вуличних акробатів.

Як все тут потворно, болісно, неприродно» (с).

Коли є заради чого жити, людина може вижити й зберегти себе. На власному досвіді це довів Віктор Франкл, переживши концтабір в час тієї ж війни, що на ній воював Євген Волобуєв-старший.

Внутрішній стрижень художника – жага живопису, - не дає зламатися. В листах до дружини  (з якою не бачився п’ять років, зо дня реєстрації шлюбу (!)) він планує майбутнє хороше сімейне життя. Однією фразою, як точним мазком пензля, «змальовує» цілий підручник сімейного життя. «Мені здається, що люди бувають нещасливими тому що уявляють життя не реально, а як би їм хотілося б, щоб воно було» (с).

Аполітичність та зануреність у мистецтво рятують художника від впливу пропаганди. Та не можуть врятувати від зіткнення із результатом успішної маніпуляції (яка в пропаганді використовується). Після виставки творів, яка відбулася 1968 року (1968, не в 37-му, не в 53-му!), до ЦК комуністичної партії України надходять листи з обуренням. Мовляв, де на картинах художника, які зображують колгоспну працю, співучі красиві дівчата на полях?! Стара, втомлена важкою працею жінка – це наклеп на радянську дійсність! «До чого же кличуть «шедеври» Волобуєва?» (с)

Для авторів писати не до організаторів виставки, навіть не в Спілку художників, а в партійні органи – норма. Автори щиро вірять, що картинка, тиражована фільмами про колгоспну працю, є правдою. Сформовано «плакатне» сприйняття живопису великим загалом. Тільки конкретний призов, тільки конкретна ситуація.  Запитання в листі-доносі «до чого кличуть» є неусвідомлюваною підміною понять. Тому що ця фраза має сенс, коли мова йде про мистецтво плакату, не про все мистецтво. В даному випадку перед нами бачення художника. Коли залишається «сама сутність переживань» (с).

 Наприкінці життя, підбиваючи підсумки, Євген Волобуєв-старший зізнається, що «завжди жертвував усім» (с). Заради можливості писати. Тому що до живопису тягнула сила, яку неможливо подолати.

Художник шкодує, що замало уваги приділяв дружині та дітям, що багато чого цікавого пройшло повз нього, навіть кохання.  Та, коли б судилося знов жити, прожив би так само. Від рівня здібностей це не залежить. «Головним є те, що інакше я жити не можу» (с).