Добрий день. Я не знаю, як правильно назвати свій стан, бо ніхто мені ніколи не ставив діагнозів. Це продовжується вже роки три. Спочатку пам'ятаю десь в 13-14 років я дуже багато плакала вечорами. Сиділа на підлозі або на ліжку і ридала без упину по півгодини. Могла посеред дня зайти у кімнату і хнюпати... Це нікуди не зникло, але стало рідше з часом. Ближче до 15 років я все частіше відмовлялася від будь-яких соціальних взаємодій, типу піти погуляти, та й інші ніби втратили інтерес до мене. Я помітила, що стала лежати постійно, іноді навіть без світла, просто ховалася під ковдру і проводила так 3 або 4 години. Я мовби не відчуваю голоду. Поїла? Добре. Не поїла? Теж добре. Коли мені дорікають, кажуть, що я лінива і сама не можу приготувати собі їсти, я лише думаю про те, а навіщо мені так старатися? Чи не легше зробити якийсь простий бутерброд тільки заради того, щоб шлунок не бунтував... І все.
Мені завжди здається, що усі зусилля, які я могла б прикладати до свого зовнішнього вигляду або здоров'я, це просто марна трата енергії... Я підтримую себе у нормальному стані, але для мене не є пріоритетом постійно мити голову чи робити манікюр. Мені ніби глибоко байдуже, хоча бувають моменти, коли я трохи загоняюся стосовно цього. Я не займаюсь спортом, бо не відчуваю ніякої мотивації, і мені страшно відвідувати спортзал...
Я не можу навіть уявити себе на роботі у майбутньому. Для мене це як величезний тягар, і хоча у мене є якісь амбіції, я чи то лінива, чи то невмотивована... Навіть важно думати про обов'язки, про те, що потрібно буде заробляти, рухатися, робити щось для життя...
Я не можу знайти спокою і радощів у відпустках, у якихось святах, все мені здається без сенсу. І глибоко у душі я розумію, що з таким підходом я нікому особливо й не потрібна. До мене не тягнуться люди (що не дивно), я типу сірої миші у колективі, хоча й відмінниця...
Я намагалася знайти собі хобі, але втрачала бажання займатися будь чим вже через пару днів. Я кидаю все на половині і докоряю собі за це. Але нічого не можу зробити. Я просто не можу змусити себе стати на шлях кращого розвитку подій...
І моє питання у тому, чи можливо взагалі вийти з цього стану самостійно? Чи єдиний вихід – допомога від спеціаліста?
|