Життєва криза очима психолога. - Титаренко Т.М.

5. Психологічна підтримка, допомога, реабілітація

Повсякденна психологічна травматизація

Життя постійно пропонує людині несподіванки, до яких вона має бути готовою, інакше пристосування до мінливих зовнішніх обставин утруднюється, порушується і вже не вистачає сил для плідної діяльності, нормального існування. Прикрі життєві обставини ніби навмисно виникають, щоб вчасно загартувати людину, готуючи її до справжніх проблем, до життєвих криз.

Стресових ситуацій, як відомо, не минає кожна людина, якщо насмілюється виявляти щонайменшу нестереотипну активність, робити нові кроки вперед. Повсякденна психологічна травматизація є неминучим явищем, і головне — це передусім ставлення до несприятливих життєвих обставин, різноманітних стрес-факторів.

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.

Як впливають шкідливі зовнішні подразники на особистість? І взагалі, які чинники вважати однозначно шкідливими? Для когось холод є дуже несприятливим фактором, а хтось значно гірше реагує на спеку, хтось може зранку розлютитись з приводу штовханини у транспорті, а інший після неприємної сімейної сцени взагалі не помічає трамвайних негараздів.

Індивідуальні відмінності у реагуванні на ті чи ті фактори дуже великі. Численні дослідження людської сумісності (і в сім’ї, і на підводному човні, і у тривалих експедиціях) свідчать не лише про розмаїття психотравмуючих факторів, але й про можливості пристосування одне до одного, зняття зайвої напруги, зменшення інтенсивності негативних реакцій, неприємних емоційних станів.

Психологічний простір людини, яка позбавлена чи майже позбавлена психотравмуючих обставин на певному етапі свого життя, є передовсім жорстко структурованим, упорядкованим. Люди, які створюють цей простір, дотримуються заданих стереотипів поведінки, підкоряються раз і назавжди встановленим нормам, виконують одні й ті ж традиційні обряди, ведуть розмірене, спокійне життя. Кордони між “своїми” і “чужими”, “нашими” і “ненашими” чітко позначено. Відповідальність за те, що відбувається, не індивідуальна, а радше групова, колективна.

Буденний життєвий світ завжди залишається впізнаванним, має високу міру постійності, стабільності. Він не дуже відкритий і тому не дуже мінливий. Адже саме у мінливості, у новизні на людину чатують різні неприємні несподіванки.

У кожної особистості час від часу актуалізується потреба буденності, тобто потреба відчувати надійний фундамент, стійку опору в житті, мати звичну, давно знайому світобудову, почувати себе господарем у власній оселі, домівці, яка суттєво не відрізняється від домівок оточуючих. Заради безпеки, спокою, передбачуваного майбутнього вона здатна відмовитись від своєрідності, ні на кого несхожості. Краще бути такою, як інші, ніж страждати від несподіваних травмуючих обставин, які підстежують на кожному кроці, щойно ти зважишся на самостійне рішення.

Намагаючись зберегти усталений світопорядок, люди традиційно здійснюють ті чи ті магічні обряди. Наші предки знали заклинання, потрібні для того, щоб скоріше настав молодий місяць, щоб “виманити” дощ із річки, щоб був приплід свійських тварин і птахів. І сьогодні багато хто стукає по дереву, плює тричі через ліве плече, щоби не наврочити, уберегтися від неприємностей.

Спостерігаючи природні явища, людина намагається передбачити майбутнє, гадати про ймовірність того чи того повороту подій, намацувати взаємозв’язки між явищами, шукати причинно-наслідкові залежності. Чар-зілля й обереги, відворотні та приворотні дання, ворожіння і шаманство є невід’ємними рисами буденної життєдіяльності.

Розмірене, упорядковане життя, сплетене зі схожих один на одного вчинків буденності, неминуче руйнується, час від часу обов’язково переривається. Людина намагається втекти з полону зарегламентованості та законослухняності. Серйозний чоловік, який цілий рік остерігався вчинити будь-який переступ, раптом ураз тратить розсудливість і занурюється в пияцтво, удається в мандри, шукає легких сексуальних розваг. Чому? Йому конче потрібно змінити жорсткі норми, порушити їх. Саме в цьому він убачає свободу.

Один із шляхів утечі від буденності — це шлях до кризи, зовні інколи зовсім невмотивована відмова від благополучного, монотонного задоволення простих тілесних потреб, від ситої самовпевненості обивателя. Людина занурюється у страждання від власної недосконалості, у розпач від безсенсовності життя, марності зусиль.

Як висловлюється К’єркегор, іноді існування саме допомагає людині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папужачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши надію, виривається із застійної рівноваги та спокою. “Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач” (1993).

Психологічна травматизація може бути і перетвореною, засвоєною соціальною травматизацією. Ясно, що екологічні проблеми, економічна криза, зростання інфляції не можуть не позначатися на емоційному стані більшості людей. Але головне тут — визначити валентність шкідливого фактора, його суб’єктивну значущість.

Загальна соціальна ситуація також створює свої масштаби реагування на травмуючі обставини. Відомо, що під час війни кількість хворих різко скорочується, хоча умови, зрозуміло, значно погіршуються. Це те саме явище, яке спостерігалося з далекої давнини, коли рани швидше загоювались у переможців.

Як ми реагуємо на стрес-фактори

Що це за травмуючі обставини, які виникають кожного дня? Почнемо зі стресових ситуацій не лише тому, що вони постійно впливають на кожну людину, а й тому, що саме вони, накопичуючись, спроквола готують майбутні кризові переживання.

Стрес є складовою частиною життя, у помірних дозах він надає життю смак і аромат, як зазначав першовідкривач цього явища — канадський вчений Г.Сельє (1982). Стрес є природним побічним продуктом будь-якої діяльності, оскільки відбиває нагальну потребу людини в адаптації, пристосуванні до мінливих умов життя. Це завжди напруга захисних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів організму, що виникає задля енергетичного забезпечення рішення нових завдань.

Ще у 3О-ті роки Сельє, коли був студентом, помітив, що різні люди у чомусь дуже схоже відповідають на різні несподіванки: скажімо, переживаючи тривогу, вони відчувають, як прискорено починає битися серце, стає важко дихати. Ендокринна система захищається проти порушення гомеостазу, виробляючи надактивний адреналін, від якого люди й потерпають, який провокує безсоння й головний біль, виразку шлунка і інфаркт міокарда.

Стрес є загальним адаптаційним синдромом і переживається як емоційний стан, що виникає в умовах ризику, необхідності швидко і самостійно приймати рішення, умить реагувати на загрози і сюрпризи. Крім специфічної відповіді організму на кожний подразник (на холод — температурні рецептори, на звуки — слухові), на всі подразники разом організм відповідає ще й неспецифічно — стресовою реакцією.

Умовно можна визначити стрес корисний і стрес шкідливий. Корисний стрес називають евстресом. Цей стрес супроводжується позитивними емоційними переживаннями, пов’язаними з несподіваними приємними звістками, закоханістю, нагородами, перемогами тощо. Шкідливий стрес має назву дистресу і супроводжується негативними емоційними станами. Він знижує стійкість людини до несприятливих факторів, виснажує її, є підгрунтям захворювань, що мають назву психосоматозів.

У психології існує таке поняття, як біографічний стрес, яке позначає сумарний ефект всіх стрес-факторів, що впливають на людину протягом певного періоду життя, наприклад року. Післядія і евстресу, і дистресу накопичується, і врешті-решт зовсім незначна подія може стати останньою краплею перед зривом, виникненням захворювання або кризовим дебютом у іншій формі. Досліджуючи це явище, Т.Холмс з колегами сконструював діагностичну шкалу — “анкету життєвих цінностей”, припустивши і довівши залежність між загальною кількістю стресів, що їх людина переживає за рік, та ймовірністю тяжкого захворювання (Шутценбергер А., 1990).

Психосоматози — це психічно обумовлені соматичні захворювання, у патогенезі яких провідну роль відіграють психічні фактори: конфлікти, страждання, незадоволеність собою, горе. Стресор викликає у людини афективну напругу, афект стає мостом між тілом і психікою. Якщо цей афект спробувати штучно загальмувати, тобто блокувати моторні і вегетативні прояви, активізується нейроендокринна система і відбуваються зміни судин, внутрішніх органів. Спочатку ці зміни мають функціональний характер, але при численних повтореннях афекту можуть стати незворотними, органічними. Серед найтиповіших психосоматозів — кардіологічні, про які йдеться у цій книжці.

Індивідуальні реакції на стрес-фактори можуть бути дуже своєрідними. Сельє визначив два протилежних типи реагування на стрес-фактори, два полюси континууму, на якому знайдеться місце для кожної індивідуальності. Для першої групи стрес-факторами є надмірні подразники (шум, галас, поспіх), для другої, навпаки, брак подразників (монотонія, нестача контактів, відсутність вимог). Першу групу називають “черепахами”, другу — “скаковими конями”.

Р.Лазарус наполягає на необхідності врахування індивідуальних відмінностей у мотиваційних та когнітивних змінних, що опосередковують відношення стресора та реакції. Стресовий процес пропонується структурувати таким чином:

• причинний зовнішній або внутрішній агент, що має назву стресора або навантаження;
оцінка, яка дозволяє на рівні свідомості або на рівні
• фізіологічної системи розрізняти шкідливе і сприятливе;
• процеси подолання, які використовує організм або особистість для того, щоб справлятися зі стресом;
• складний патерн ефектів як загальна реакція на стрес.

Пізнавальні фактори здійснюють опосередкований вплив на емоції, у тому числі й на стресові реакції. За Лазарус, існує 15 головних емоцій, 9 з яких — негативні, що є результатом порушення цілком визначених умов життя і передбачає втрати і загрози. Емоція у даному контексті може бути визначена як відповідь на значення, що формується під час сприймання втрат і надбань особистості у взаємодії між нею і середовищем.

Оцінювання опосередковує взаємодію вимог, обмежень та ресурсів середовища, з одного боку, та ієрархію цілей, потреб і вірувань особистості, з іншого. Оцінювання інтегрує ці два набори змінних, вказуючи на значущість того, що відбувається, для благополуччя особистості.

Серед різновидів стресу можна назвати, по-перше, загрозу, тобто вплив, який невідворотно, неминуче відбуватиметься, по-друге, втрату, тобто вплив, який вже відбувся, і по-третє, виклик, результат впливу складних вимог, які неможливо подолати, використовуючи ресурси опанування.

Стрес має три послідовні стадії: стадію тривоги, чи аварійну, стадію опору та стадію виснаження, знемоги.

На першій стадії людина реагує на стресори появою головного болю, лихоманки, втоми. Вона втрачає апетит, відчуває “загнаність”, ломоту у м’язах. Якщо вчасно усвідомити причину нездужання, прослідкувати його витоки (такі як зміна характеру їжі, недосипання, утрата особистої безпеки, почуття любові тощо), переходу до другої стадії можна запобігти.

Друга стадія загального адаптаційного синдрому принципово відрізняється від першої тим, що всі хворобливі симптоми зникають, хоча дія стресора не закінчується. Ця стадія дуже небезпечна саме тому, що людина вважає себе здоровою і втрачає можливість самоконтролю ситуації, у той час коли загроза її стану не зменшується, а зростає.

Третя стадія має назву знемоги. Резерви адаптації на цій стадії вже цілком вичерпано, і більшість симптомів, які з’являлися на першій стадії, виникають знов у гострішій формі.

Стрес як емоційна адаптивна реакція є загалом конструктивним засобом реагування на нові умови. Він захищає і сприяє пристосуванню до всього незвичного. Проте якщо емоційна активність у формі стресу занадто інтенсивна або пролонгована, вона стає дезадаптивною і хворобливою, загрожуючи навіть смертю. Так людський організм може бути зруйновано власними системами захисту.

Важливо навчитися реагувати на будь-яку ситуацію не лише емоційно, але й когнітивно, раціонально оцінюючи іі можливі наслідки, передбачаючи можливості її виникнення і розгортання. Якщо стресових ситуацій не дуже багато, якщо вони не занадто інтенсивні, вчасне реагування на них стає своєрідною гімнастикою, психічним загартуванням.

Фрустрація як сходинка на шляху до кризи

Фрустрацією називають більш стійке, ніж при стресі, негативне переживання, яке виникає у відповідь на перешкоду, затримку, бар’єр, що заважає досягненню мети. Далеко не кожна перешкода викликає фрустраційну реакцію. Для переживання цього досить неприємного стану тимчасової дезорганізації і свідомості, і діяльності потрібно, щоб була дуже сильна мотивація. Людина повинна конче домагатися свого бажання, не уявляти собі можливості відмови від нього. І, по-друге, бар’єр повинен з’явитися раптово, цілком несподівано, коли мети вже майже досягнуто.

Як ми переживаємо стан фрустрації? Якщо стрес — це перш за все напруження, то фрустрація дає про себе знати спочатку у формі занепокоєння, потім обурення, роздратування, ворожості, запеклості, люті. На кого спрямовані ці агресивні прояви? Деякі люди бачать причину невдачі у собі і починають себе активно звинувачувати, карати. У інших агресія спрямована на оточення; вони можуть кидати стільці, грюкати дверима, бити кулаком по столу чи починають шукати винних серед близьких. Хто потрапив на очі, той і отримує звинувачення, загрози, лайки.

Інший варіант поведінки людини, що переживає фрустрацію, — це стан апатії, коли зростає байдужість до всього, що зовсім недавно хвилювало. Втрачається зацікавленість найулюбленішою діяльністю. Людина на деякий час стає пасивною, млявою, загальмованою.

Для деяких людей при переживанні фрустрації найхарактернішими стають стереотипні дії, що постійно повторюються. Така поведінка нагадує інстинктивні програми тварин, які відтворюються, незважаючи на сприятливі або несприятливі зовнішні умови, суто автоматично.

Коли ми переживаємо фрустрацію, ми втрачаємо, як слушно зауважує Ф.Ю.Василюк, волю і надію, і повернення до нормального психічного стану потребує від нас чималих зусиль (Василюк Ф.Ю.,1984). Саме фрустраційні ситуації сприяють тренуванню терпіння, розвитку наполегливості, стриманості, цілеспрямованості.

Поведінку фрустрованої людини називають катастрофічною, тому що вона на певний час стає людиною без цілі і поводиться так, що не полегшує, не розв’язує ситуацію, а, навпаки, збільшує напругу й роздратування, рухаючись в один й той самий глухий кут.

Які перешкоди на шляху до бажаної мети провокують виникнення фрустрації? Бар’єрів існує багато: і матеріальних, і фізичних, і біологічних, і соціально-психологічних. Матеріальні бар’єри — це, наприклад, відсутність коштів на квиток або стіни фортеці. До біологічних бар’єрів можна віднести раптове захворювання, яке змушує різко змінити плани.

Серед психологічних бар’єрів слід назвати страх, невпевненість у собі, які найчастіше зупиняють людину у відповідальний момент. Буває, людина усвідомлює, що вона боїться осуду, посмішок з боку оточуючих, і подолати такий страх дуже важко.

Не менш значущою є фрустрація потреби у захисті, особистій безпеці. Дуже тяжко переживається й ситуація незадоволення потреби у повазі, любові. Такі потреби особистості, як потреба у безпеці, бажання, щоб тебе розуміли, підтримували, приймали, недарма вважаються базовими, і їх незадоволення викликає тривалі і глибокі фрустраційні стани.

Хронічний внутрішній конфлікт

Кожна людина має власну міру суперечливості, яка не заважає внутрішньому розвиткові. Ми постійно переглядаємо свої смаки, погляди, звички, і ревізія особистісних цінностей передбачає свідомий вибір.

Як влучно помітив Конфуцій, не змінюються лише наймудріші та найдурніші.

Внутрішні конфлікти бувають спровоковані непорозуміннями з батьками, товаришами, найдорожчою людиною. Буває й навпаки, коли нереалізовані бажання викликають стан внутрішнього розладу, збентеженості, незадоволеності рисами свого характеру, що обов’язково відбивається на взаєминах. Людина стає дратівливою, вередує, дозволяє собі уїдливі зауваження або замикається у собі, дивиться з-під лоба, не хоче приділити уваги друзям.

Деякі не можуть жити без конфліктних переживань, вони нудьгують, втрачають бадьорість, енергійність. Інші погано почувають себе у стані навіть невеликої внутрішньої неузгодженості і тому навчаються якомога довше не помічати суперечностей, не реагувати на провокуючі фактори. Для них характерно відкладати вирішення невідкладних проблем, забувати про них, заховуючи їх у власне несвідоме.

Як казав Ф.М.Достоєвський, “свідомість завжди страждання”. Жити, не страждаючи, не змінюючись, не відмовляючись від чогось зайвого, віджилого — це існувати автоматично, не розвиваючись, не рухаючись вперед.

Конфлікт є зіткненням мотивів, бажань, прагнень, уявлень про себе — теперішнього, минулого і майбутнього.

Які конфлікти ми переживаємо? Буває конфлікт неприйняття ролі, коли людина повинна вирішити, чи зберегти звичну роль, чи бути вірною собі. Досить розповсюдженим є також конфлікт, пов’язаний із суперечливими ролями. Інколи нам доводиться виходити з конфлікту, першоджерелом якого є ототожнення себе з роллю, злиття з нею.

Важко, коли одна й та ж людина викликає у нас водночас агресивність і прихильність, зацікавленість і нетерпимість. Цей внутрішній конфлікт потребує тривалого пошуку віддалених причин амбівалентного, суперечливого ставлення, яке досить часто є ставленням до близької, дорогої людини.

Неможливо прагнути чогось одного, тому що одні й ті ж за змістом дії або їхні наслідки завжди мають різний особистісний смисл: позитивний по відношенню до одного мотиву і негативний по відношенню до іншого. Це так званий конфліктний смисл дії. Я роблю крок у напрямку до свого прагнення, але цей же крок віддаляє мене від важливої життєвої мети. Незалежно від напрямку вибору, що його особа робить у конфліктній ситуації, смисл її “Я” залишається суперечливим.

“Отже, множинність діяльностей призводить до множинності смислів “Я”, перетинання діяльностей — до вчинків, вчинки — до конфліктних смислів “Я”, конфліктний смисл “Я” запускає подальшу роботу самосвідомості” (Столин В.В.,1983, с.1О9).

Конфліктний смисл є деякою мірою ставленням до себе, він визначає рівень суб’єктності, міру участі у власному вчинку. Саме наявність конфліктного смислу активізує процес самопізнання, емоційних переживань з приводу себе, свого життя, своїх рішень.

Згідно з теорією когнітивного дисонансу Л.Фестінгера, людина завжди намагається шукати внутрішньої узгодженості, узгодженості суперечливих знань, постав, думок, послаблення, консонансу будь-яких суперечностей.

Яким чином можна зменшити напруженість від внутрішнього конфлікту? Дехто спрямовує свої зусилля на реалізацію ідеального “Я”, намагається підвищити самоповагу, отримати власне схвалення. Дехто обирає пасивність, бездіяльність, відвертаючись таким чином від реальності і утримуючи те ставлення до себе, яке раніше задовольняло. Інколи вистачає особливих внутрішніх дій, що відбуваються в емоційній та когнітивній сферах та спрямовані на збереження несуперечливого образу “Я”.

А інколи потрібен все ж таки вчинок, щоб побачити себе іншими, реальнішими очима і запобігти зростанню внутрішньої напруженості. Каяття, муки сумління певною мірою конструктивніші, ніж тривалий самообман. Для цього потрібна неабияка мужність, це потребує внутрішніх сил, яких не завжди вистачає.

Конфліктами, що потребують розв’язання, за певних умов можуть стати деякі розповсюджені правила поведінки, норми, ідеали. Конфліктогенними, наприклад, стають сімейні очікування для особистості, прагнення якої не відповідають бажанням батьків.

Інколи індивідуальні особливості людини, риси її характеру стають внутрішніми перешкодами на шляху до злагоди із самою собою. Почуття власної гідності як риса характеру у певних обставинах стає непомірним самолюбством, погордою, яку християнство недарма вважає одним з найтяжчих гріхів.

Особливою темою є невротичні конфлікти, які не сприяють, а заважають внутрішньому зростанню. Невротик ніби навмисно загострює свої проблеми, в’язне у них, не дає собі змоги знайти конструктивний вихід зі скрутного становища. Як каже К.Хорні, яка багато років присвятила психологічній допомозі невротичній особистості, “невротик сам стоїть у себе на шляху” (Хорні К.,1993, с.19).

Якщо стрес є реакцією насамперед організму, а фрустрація — відповіддю на ситуацію суб’єкта діяльності, то конфлікт переживає передусім персона з її субособистостями, ролями, відношеннями, планами та мріями.

Внутрішня гармонія, якої всі ми так прагнемо, передбачає конфліктні переживання, боротьбу світла і темряви в душі людини. Конфліктні переживання потрібні для пошуку себе; саме вони надають необхідного поштовху, наділяють нас енергією, що сприяє саморухові, саморозвитку.

Тетяна Михайлівна Титаренко, - доктор психологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач лабораторії Інституту соціальної та політичної психології АПН України