Життєва криза очима психолога - Титаренко Т.М.

1.Кризовий стан - норма і відхилення

Чи можливий безкризовий розвиток
Як людина переживає кризу
Типи кризових ситуацій


2. Особистість на життєвому шляху
Час життя і психологічний вік людини
Яким може бути життєвий шлях
Що таке справжня подія
Я - володар свого майбутнього
Кризи, без яких не обійтися

 3. Буденність та її несподіванки
Повсякденна психологічна травматизація
Як ми реагуємо на стрес-фактори
Фрустрація як сходинка на шляху до кризи
Хронічний внутрішній конфлікт

4. Свобода ставлення до скрутних обставин
Від чого залежить опанування
Типи ставлення до кризової ситуації
Стадії кризи та можливості індивідуального контролю
Tехніки життя у складних умовах

 5. Психологічна підтримка, допомога, реабілітація
Кому і як надавати допомогу
Від чого залежить інтенсивність психотерапевтичного втручання
Що таке хороший консультант


криза

1. Кризовий стан - норма і відхилення

Особистість — соціальне обличчя людини, “Я” для інших, реальна динамічна сутність кожного з нас. Особистість має диспозицію поводитися певним чином у певних обставинах. Ситуації, які пропонує їй життя, — це нерідко саме ті ситуації, в які вона активно прагне потрапити, щоб засвоїти щось важливе, зробити наступний крок на шляху саморозвитку, самотворення.

Здорова, зріла особистість є функціонально автономною, її поведінка усвідомлено вмотивована. Вона вміє дивитися на себе очима оточуючих, здатна до теплих, щирих взаємин, поважає різні цінності та установки, що їх мають оточуючі. Зріла особистість вміє регулювати власні негативні емоційні стани, вона терпляче ставиться до тих недоліків, яких ще не може позбутися. У неї є нормальне почуття реальності: вона бачить речі такими, якими вони насправді є, а не такими, якими вона хотіла би їх бачити. Особистість не є лише “ансамблем суспільних відносин”, принаймні як об’єкт психологічного дослідження. Вона радше виступає “хазяїном” власних психічних функцій, найвищою інстанцією, що інтегрує життя людини як таке. Особистість є цілісністю, яка вміє самовизначатися, має неабиякий потенціал саморозвитку і діє свідомо та цілеспрямовано (Джеймс У.,Олпорт Г.,Штерн В).

Ми звикли стверджувати, що людина особистістю не народжується, що її становлення передбачає певні соціальні умови, відсутність яких повністю блокує цей процес. Але наголошуючи на цьому, ми дещо абстрагуємося від ролі самої людини у власному творінні. Ролі, яку важко перебільшити, з якою неможливо не рахуватись.

Однією з істотних складових особистості є “Я” для інших, рольова підструктура, чи так звана персона, соціальне обличчя людини. І саме формування цієї підструктури особистості традиційно розглядається як розвиток особистості в цілому, її соціалізація.

Персона відповідає за регулятивні механізми психічної активності, поведінки, взаємодії з оточенням, від неї залежить якість адаптації. І соціальні очікування є тим життєдайним середовищем, яке сприяє актуалізації, дозріванню, становленню саме цієї складової особистості. Але чи виникає ця рольова складова у першу чергу?

читайте также:

Кризис личности И тут Бах…и все меняется, и мы не знаем, что с этим делать и как дальше жить…. Во время кризиса происходит переоценка себя, наше мнение о себе начинает колебаться, наша ценностная система претерпевает изменения.

Как спасти семью? Даже самые теплые отношения рано или поздно проходят стадию кризиса. На этом этапе тот, без кого жизнь невыносима становится чужим и не таким. Чувства, которые раньше ...

Крім персони, особистість як складна система має й декілька інших підструктур. Почавши з найповерхневішої, відразу позначимо найглибиннішу, яку різні автори називають сутністю, душею, самістю, єством. Мається на увазі той найпотаємніший і найістотніший центр, те ядро особистості, яке інтегрує все психічне життя, всі аспекти індивідуальності. Це місце, в якому сконцентровано, заархівовано весь потенціал особистісного зростання, всю енергію самотворення.

Ідеться про цілком позитивну реальність, фундамент особистості, що стимулює динаміку життя завдяки найістотнішому прагненню існувати, бути. Саме в цьому прагненні слід шукати головні мотиваційні ресурси, що забезпечують особистісне зростання. Єство — це місце, де знаходяться особистісна ідентичність, корені всіх позитивних рис, якостей, здібностей, обдаровань.

На початку життя, коли ще не існує розгалужених і потужних психологічних захистів, коли компенсаторних та гіперкомпенсаторних механізмів ще не сформовано, коли немає у нашому арсеналі всієї тієї безлічі масок, що їх доросла людина так спритно змінює, маленька дитина заворожує своєю невимушеністю, автентичністю, достотністю, живучи у злагоді з власним єством. Згодом, на жаль, для переважної більшості з нас усе змінюється, і ми виявляємось спроможними чути голос нашого єства, скеровувати відповідно до нього наші вчинки дуже рідко, у якихось примежових, екзистенціальних ситуаціях.

Щодня ж ми просто існуємо, функціонуємо, щось продукуємо, не без успіху засвоюючи нові й нові ролі, обростаючи звичками, обов’язками, боргами. Інколи лише страшне горе, втрата найдорожчої людини або власний раптовий діагноз, який звучить як вирок, умить змінюють все навколо, висвітлюючи найголовніші життєві цінності, найзаповітніші мрії, справжні бажання. І тоді те, навколо чого вирувало життя, стає нікому не потрібною метушнею, а те, про що нібито й ніколи не думалося, постає у всій своїй величі як справжній сенс існування.

Особистість не може жити не розвиваючись. Розвиток, як відомо, є головним способом її існування впродовж життєвого шляху (Ананьєв Б.Г.,1977; Костюк Г.С., 1988; Рубінштейн С.Л, 1973). Цьому розвиткові притаманні специфічні закони, що характеризують внутрішню логіку його становлення. Особистість у розвитку — це поступово глибша індивідуалізація, дедалі виразніша своєрідність, відособленість від зовнішніх впливів, які мало-по-малу втрачають першочергову значущість.

Розвиваючись, особистість постійно будує і перебудовує свій життєвий світ. Вона створює його, структуруючи зовнішню дійсність відповідно до внутрішньої. Саме особистість з її планами та установками, ненаситними потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, в якому людина бачить зовнішній світ, орієнтується у ньому, пристосовується до життя.

Життєвий світ можна розглядати як певну концептуальну модель багатовимірного відображення реальності, яка описує об’єктивну дійсність за допомогою різних перцептивних, вербальних, міфологічних, символічних мов. Образи, символи, знаки надають світові особливої форми, індивідуальної “упаковки”. Це пряма і зворотна проекції внутрішнього і зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Не кожне перетворення, видозміну можна вважати розвитком, тобто поступом у прогресивному напрямі. Життєвий світ будується у процесі саморозгортання особистості, наростання суб’єктності як показника її зрілості. Складна взаємодія біологічних, психологічних і соціальних детермінант розвитку, їхні відносна автономність і взаємовплив задають траєкторію життєвого шляху, його періодизацію.

Кількість чинників, які детермінують процес розвитку, збільшується, проте це не обмежує зростання суб’єктності, внутрішньої свободи, позаяк зовнішні детермінанти дедалі більше опосередковуються специфікою внутрішньої структури, перетворюються, індивідуалізуються, втрачають універсально-безликий характер.

Молодість, яка є етапом створення власної сім'ї, стає часом процесів самокатегорізації, коли уявлення про те, що значить бути жінкою або чоловіком, як по-чоловічому відповідати за своїх рідних, по-жіночому повсякденно турбуватися про них, створювати середовище надійності і безпеки формує нові статеві стереотипи.

Хода життєвим шляхом відбувається не рівномірно-поступово, а хвилеподібно, аритмічно, то прискорюючись, то вповільнюючись; процеси диференціації та інтеграції чергуються. Нові, зріліші структури позбавляються зайвих елементів, синкретичної багатоманітності. З роками все стає простішим, чіткішим, врівноваженішим.

Особистісне зростання є активним процесом становлення, у якому людина бере на себе відповідальність за своє життя, свій життєвий шлях. Усі ми постійно відчуваємо на собі вплив якихось потреб, прагнень, планів, мрій, амбіцій, що генеруються ізсередини нашого єства. На різних вікових етапах усі ми відчуваємо, як змінюється наше життя завдяки сприятливим або, навпаки, руйнівним зовнішним обставинам. Але й найтяжчі умови, про які пише В.Франкл, пригадуючи свій досвід перебування в концтаборі, не є вирішальними, “...особистість ув’язненого зумовлюється власними внутрішніми рішеннями, а не виключно впливом умов табору... кожна людина може навіть у подібних умовах вирішувати, якою вона стане психологічно і духовно” (1997, с.215-216).

Чому особистість розвивається? Що стимулює її прагнення до ускладнення, гармонізації, вдосконалення? Головною рушійною силою розвитку, за Ш.Бюлер, є вроджене прагнення людини до самоздійснення, яке водночас є і процесом, і результатом життєвого шляху. Як вважає К.Г.Юнг, активність особисто- сті — це результат загальної психічної енергії, що підкорюється двом головним динамічним закономірностям — прогресії та регресії. Прогресія здійснює пристосування до умов зовнішнього життя особистості, а регресія допомагає пристосуванню до внутрішнього життя. Обидва процеси взаємопов’язані і однаковою мірою необхідні, оскільки людина не може адекватно реагувати на зовнішні чинники, якщо вона не перебуває у співзвучності з самою собою.

До теорій самодетермінації особистісного розвитку можна віднести і гуманістично зорієнтовані концепції А.Маслоу, К.Роджерса, Р.Мея, А.Роше та ін. Глибинні потреби в істині, добрі, красі, любові, обдаровання, найзначущі потенції людини створюють її глибинне сутнісне ядро. Ця сутність первинно безконфліктна, несуперечлива, має величезний енергетичний потенціал самопрояву, самовизначення. Зовнішні умови можуть бути лише більш-менш несприятливими або, навпаки, полегшуючими цей процес сутнісного самозростання.

Потенціал особистісного саморозвитку одвічно закладено в кожній людині. Навіть найнесприятливіші умови життя не спроможні остаточно зупинити, істотним чином загальмувати цей переможний рух уперед. У людини завжди є вибір, який здатний змінити смисложиттєві орієнтації. Це вибір траєкторії життєвого шляху, подальшого напряму самостворення. Саме вибір квантує час життя людини, позначаючи його головні віхи.

Власне в акті особистісного вибору й експлікується, виявляється суб’єктність як така. Якщо людина уникає вибору, не робить його вчасно, вона потрапляє у кризову життєву ситуацію, яка все одно примушує її опинитись перед цим самим вибором, але вже у максимально загостреній, екстремальній формі. Криза вимагає розгорнутого, аргументованого, усвідомленого розв’язання задачі на смисл, яке у буденності відбувається найчастіше згорнуто, неструктуровано.

Самодетермінацію особистісного розвитку не можуть не гальмувати всілякі відхилення, дитячі травми, невротичні непродуктивні захисти, кризові ситуації. Як організм людини має запрограмовану природою енергію зберігатися, розвиватися, долаючи ті чи ті перешкоди, так і особистість прагне виявити, реалізувати всі свої потенції, максимально гармонізуючи свою структуру, а відтак і життєвий світ.


Чи можливий безкризовий розвиток

Уявімо собі, що хтось із наших знайомих або навіть ми самі живемо спокійно, рухаємось вперед життєвим шляхом поступово, нікуди не поспішаючи, нічого не руйнуючи в собі та навколо себе. Щаслива доля створила такі собі казкові життєві умови, і роки минають за роками, а ми крокуємо і крокуємо вперед. Ніяких штормів, розчарувань, ніяких помилок, хибних виборів, зрад, горя, втрат, ніяких страждань, депресій, самозвинувачень. Нам незнайоме болюче почуття провини, ми ніколи не відчуваємо, що життя не має аніякого сенсу.

Таке може хиба що наснитися. Так просто не розвивається навіть організм. А особистість — це набагато складніша система, яка має чимало різних компонентів, що впливають одне на одного. До того ж швидкість розвитку кожного елемента особистісної структури дуже своєрідна. У чомусь ми залишаємось інфантилами, а в чомусь значно випереджаємо інших. Становлення людини залежить від такої кількості різних — і внутрішніх, і зовнішніх — умов, що вигадати маленький штучний елізіум, у якому можна було би змоделювати ідеально гармонійний розвиток, — це абсолютна утопія.

Якби розвиток особистості був лише кількісним накопичуванням певних змін, за такого розуміння не було би місця для якісно нових рівнів, для новоутворень. У той же час кожний віковий етап, як відомо, характеризується появою специфічних новоутворень, які свідчать про долання певної віхи у процесі дорослішання.

Але драматизувати людське життя, шукати у ньому передусім нерозв’язувані проблеми, тяжкі обставини, небезпечні випробування також було би помилково. Розвиток — це не лише переривчатість, стрибкоподібність, руйнації життєвого світу та нові його реконструкції. Якби так насправді було, втрачалась би спадкоємність, єдина ієрархія, в якій вищі щаблі розвиваються на грунті нижчих. Метаморфози метаморфозами, але особистість на будь-якому віковому етапі все ж лишається впізнаваною.

Як відомо, розвиток особистості поєднує у собі гармонійні і дисгармонійні фази, кризи різної глибини і складності, що породжують як позитивні, так і негативні новоутворення. Розвиток є результатом цілої системи змін: прогресивних і регресивних, кількісних і якісних, зворотних і незворотних, стабільних і нестійких, спрямованих і стохастичних. Процес розвитку ніби пробивається, прокладає собі шлях крізь численні флуктуації, відхилення, зміни. Цей процес є керованим, цілеспрямованим, суб’єктивно врегульованим. Саме тому всі зміни, що відбуваються, можуть кумулюватися, інтегруватися, вишикуватися у внутрішньо обумовлену лінію, траєкторію життєвого шляху.

Становлення життєвого світу відбувається у процесі прогресивного, незворотного розвитку, але не векторно. І життєві обставини, і внутрішня логіка розвитку передбачають регрес, затримки, повторення, складні життєві ситуації.

Чи обов’язково потрібні кризи для розвитку кожної особистості? Чи зростає особистість взагалі, якщо вона вже є досконалою, має плодотворну життєву орієнтацію, якщо запозичити термін у Е.Фромма? У якому напрямку відбувається це зростання? В бік дедалі більшої богоподібності? Можливо, після досягнення рівня особистісної зрілості подальша динаміка стає рівномірнішою, без злетів і падінь, без раптових стрибків і болісних руйнацій?

Звідки береться така дивна досконалість? Це природний дар, з яким людина народжується або до якого має схильність? Чи це результат важкої праці над собою ? Якщо про природний дар говорити несерйозно, то яким повинен стати той перелом, якою — та вирішальна криза, після котрої вже ніяких криз не слід чекати? Коли і як людина переживає цю архікризу?

Якщо припустити, що здорова особистість, “перехворівши” на кризові ситуації в дитинстві, пізніше має певний психологічний імунітет, то кризовий стан, здавалося, можна було б сприймати як явище необов’язкове, як відхилення у нормальній життєдіяльності. На щастя, це не так.

Навіть зріла, творча особистість, яку А.Маслоу називає самоактуалізованою, навряд чи може запобігти кризових ситуацій, які змінюють спосіб детермінації процесів подальшого розвитку, задаючи подальшу траєкторію саморозвитку, самозростання. Важко уявити собі життя, яке було б позбавлене певних драм, складних, несподіваних ситуацій, проблем, які спочатку здаються майже нерозв’язуваними. Ніхто не застрахований від трагічних обставин, пов’язаних зі смертю рідних і близьких. До того ж вікові етапи розмежовуються між собою якісно, маючи такі характеристики, які виникають лише під час стрібкоподібного переходу з етапу на етап, під час життєвої кризи.

Людина має свій неповторний світ, який змінюється протягом всього життя. Всі ми залежимо від власного минулого, від своєї ні на кого не схожої історії, яку створюємо своїми вчинками, рішеннями, буденними виборами. Ми також залежні від сьогодення з його суєтою, метушнею, стресами, втомою, хворобами, невідкладними справами. Не меншою є й залежність від майбутнього, від уявлень про завтрашній день, від надій, бажань, усвідомлюваних і не дуже усвідомлюваних мрій і прогнозів.

Всі ці часи життя можуть існувати у нашій свідомості в єдності, у взаємозв’язку, а можуть бути майже зовсім відокремленими один від одного. І тоді одним з професійних завдань психолога-консультанта, що працює з кризовим клієнтом, буде актуалізація впливу індивідуального минулого на теперішній час та навпаки — сьогодення на розуміння та прийняття своєї власної історії, впливу цих двох часів на прогнозування майбутнього, його ймовірність.

Саме кризова ситуація допомагає людині зрозуміти свій життєвий задум, дає можливість побачити, пережити власне минуле, теперішнє й майбутнє водночас, усвідомити їхній нерозривний зв’язок, обумовленість одне одним.

Ми не рухаємось життєвим шляхом за логікою “життєвого ескалатора”, не сподіваємось, що ставши на певну сходинку далі будемо їхати автоматично. Наше життя — це завжди несподіванки, сюрпризи, це повороти, роздоріжжя, розгалуження головної дороги, які й символізують кризові ситуації.

У перекладі з грецької криза — це зміна напрямку, рішення, вибір. Серед перекладів слова “криза” зустрічається і значення “суд”. Близьким до нього семантично є і слово “критика”, як вважає Ф.Ю.Василюк, спираючись на думку С.С.Аверинцева (1995). Так чи інакше, у кризовій ситуації людина стає власним прокурором, суддею і адвокатом. Вона спочатку завзято звинувачує себе, потім починає потроху виправдовувати і нарешті виносить вирок, як їй жити далі.

Кризою можна назвати такий віраж на життєвому шляху, коли під загрозою опиняється життєвий задум, проект майбутньої світобудови. Старий життєвий світ руйнується частково чи майже дощенту. Людині доводиться відмовлятися від звичних уявлень про цінності, ідеали, смисли, цілі. Вона опиняється перед запитаннями, які не мають однозначних відповідей.


Як людина переживає кризу

Що провокує кризову ситуацію — внутрішні проблеми, які накопичуються, або несприятливі зовнішні обставини?

Виявляється, однозначно чіткої відповіді на це питання дати неможливо. У кризовій ситуації особистість стає дедалі неврівноваженішою, набуваючи загостреної чутливості до зовнішніх впливів. Слабкі сигнали на вході системи можуть породжувати значні відгуки, а іноді призводити до несподіваних ефектів. Система в цілому, як зазначає І.Пригожин, перебудовується таким чином, що її поведінка стає непередбачуваною.

Але соціальна інтерверція, зовнішні впливи знаходять підготовлений грунт, підштовхуючи людину до кризи, виводячи її розвиток на непередбачувану траєкторію, яка згодом може виявитися й забороненою, тобто небезпечною для здоров’я, подальшого розвитку, навіть руйнівною.

Людині, яка переживає кризу, доводиться докорінно себе перетворювати, відмовляючись від звичного і зручного уявлення про власну цінність, про своє призначення у цьому світі. Як відомо, ставлення до себе хочеться обов’язково зберегти, і тоді доводиться починати рух у якийсь невідомий бік, уявляти життя не таким, як раніше шукати нові засоби самопрояву. Так чи інакше, зберегти усталені цінності, коли змінюється життєвий задум, не вдається. Інакшим стає ставлення до світу, інакшим виявляється образ самого себе, а цей процес ніколи не буває швидким або безболісним.

Чи таким я був? Як мені тепер жити далі? Навіщо все це? Чого чекати від майбутнього? Бути чи не бути?
Такі і подібні до них запитання частково відтворюють особливості переживання складної життєвої ситуації. Несхожі індивідуальності, різні характери накладають свій неповторний відбиток на глибину, тривалість і складність кризових переживань. Буває, що одні й ті ж життєві обставини у минулому році переживались досить легко і поверхово, не спричинивши розгортання справжньої кризи, а сьогодні раптом починають сприйматися як катастрофічні. Все залежить від грунту, на який потрапляє зовнішній подразник.

Інтенсивність соціальних катаклізмів, несприятливих факторів для кожної людини особлива. Зовнішні умови стають поштовхом для зміни життєвого задуму, реконструкції життєвого світу лише тоді, коли, як зауважує Ф.Ю.Василюк, воля виявляється безсилою (1984). Це відбувається тоді, коли напруженість внутрішньоособистісних суперечностей, випадкові невдачі, образи, хвороби, побутові неприємності, депресії роблять особистість як систему дедалі неврівноваженішою.

Кризу можна визначити як тривалий внутрішній конфлікт з приводу життя в цілому, його сенсу, головних цілей та шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов’язане зі ступенем усвідомлення кризового стану. Деякі люди мають змогу відверто зізнатися собі у гострих проблемах, які нагромадились, у погіршенні працездатності, появі соматичних симптомів, ускладненнях у спілкуванні, тривожності, дратівливості тощо. Інші, не помічаючи наближення чи навіть розгортання кризової ситуації, намагаються сховатися від необхідності усвідомлення скрутних життєвих обставин і воліють захворіти або вдатися до вживання алкоголю, щоб уникнути вирішення актуальних проблем.

Усвідомлення кризового стану збільшується із зростанням рівня особистісної зрілості, із здатністю до рефлексування, яка у кожної людини особливі, специфічні. Ці можливості можна розвинути, вони залежать деякою мірою від індивідуального досвіду попереднього розв’язання складних життєвих колізій.

Серед найнеприємніших кризових переживань слід згадати неможливість прогнозувати власне майбутнє. Потреба вийти за межі сьогодення є притаманною кожній людині. У скрутних життєвих обставинах майбутнє звужується, перспектива втрачається, і тривога з приводу завтрашнього дня, небажаних несподіванок, можливих неприємних сюрпризів починає негативно впливати на самопочуття, працездатність, стосунки з оточуючими, смак до життя як такий.

У житті кожного можна проаналізувати ситуації з невизначеним майбутнім. Це, наприклад, складні життєві обставини, коли людина вперше чує про небезпечний діагноз від лікаря, коли вона стикається із загостренням хвороби у когось із близьких, коли треба поміняти роботу, місце проживання, колектив співробітників, до якого вона звикла, коли у сім’ї переживається народження дитини, закінчення школи, весілля, ремонт або інші значні зміни. Тоді уявлення про найближче майбутнє затьмарюється, стає нечітким, невизначеним, і страх перед чимось новим, невідомим, незбагненним, просто незвичним, перед необхідністю адаптації, відмови від старих звичок починає переслідувати людину, забираючи енергію, знесилюючи.

У кризовому стані виникає стійке почуття нереальності того, що відбувається. Здається, такого просто не може бути, це якийсь страшний сон, жах, хвора фантазія. Обставини складаються таким чином, що повірити у власні сили, у можливість подолати перешкоди спочатку дуже важко, і тому особистість “ховається” за почуття недійсності, несправжності, випадковості.

Переживаючи кризову ситуацію, людина відчуває, як хвилі прикрості, болю, образи, туги, відчаю раптом поглинають її всю, стають на деякій час майже нестерпними, потім потроху слабшають, щоб навіть без зовнішніх поштовхів посилитися знов. Припливи, відпливи, знов припливи...

Процес негативних емоційних переживань є хвилеподібним, і знання про це дає змогу особистості перетерпіти напад страждання, перечекати пік болю, передчуваючи обов’язкове полегшення. Вкрай болючі емоційні стани, посилюючись знов і знов, потрохи слабшають, хвилі переживань зменшуються, шторм заспокоюється. Час, як відомо, — кращий лікар. Але і він нерідко потребує допомоги.


Типи кризових ситуацій

Для консультанта, що працює з кризовими клієнтами, зручною є типологія критичних ситуацій, розроблена Ф.Ю.Василюком (1995). Він пропонує розглядати чотирі типи життєвих світів особистості і відповідно до них вибудовує типи життєвої кризи. Умовно у життєвому світі виділяються світи зовнішній і внутрішній.

Зовнішній світ має два стани: він може бути легким або важким. Легкий гарантує задоволення всіх актуалізованих потреб людини, що мешкає у ньому. Важкий — не гарантує цього. Внутрішній світ буває простим і складним. У простому світі є лише одна потреба або єдине життєве ставлення. У складному світі потреб або ставлень декілька, і вони можуть вступати у зіткнення одне з одним.

У легкому і простому життєвому світі навіть незначна затримка у задоволенні актуальної потреби сприймається як криза. Часткова незадоволеність переростає у справжню катастрофу, і, таким чином, для інфантильної особистості, що мешкає у цьому світі, кожен стрес є глобальною життєвою кризою. Зауважимо, що інфантильна установка залежить від віку людини, її конституційно-характерологічних особливостей, актуального психофізіологічного стану (і тому захворювання, перевтома, виснаженість знижують стресостійкість, актуалізуючи образи, вередливість, нестриманість тощо).

Для людини, що живе у важкому і простому світі, завдяки наявності терпіння стрес не стає кризою. “Стрес, властиво, це утримувана в шорах терпіння, приборкана терпінням інфантильна криза” (Василюк Ф.Е., 1995, с.93). Стресів у цьому світі багато, і вони або переростають у предметну діяльність, або породжують психосоматичну симптоматику. Оскільки у людини цього світу є лише одна значуща потреба, то за неможливості її задоволення все життя опиняється під загрозою. Таким чином, фрустрація стає життєвою кризою.

У легкому і складному світі людина володіє власними механізмами опанування стресових ситуацій: а) ціннісно знижуючи значущість актуалізованого життєвого відношення; б)переключаючись на інше життєве відношення. Фрустрацій як таких у цьому світі не буває. А внутрішній конфлікт переростає у кризу, по-перше, тому що навіть невеличкий конфлікт двох потреб стає порушенням внутрішньої єдності свідомості, а по-друге, у легкому світі немає ніяких “інших ситуацій”, ніяких “там” і “тоді”. Якщо не тут, то ніде, якщо не тепер, то ніколи.

І, нарешті, у важкому і складному життєвому світі людина не сподівається на повсякчасне задоволення кожної своєї потреби, і тому стрес не стає для неї кризою. Хоча інколи так звані “мікрокризи” виникають, якщо стрес стає надто тотальним і тривалим. Фрустрація також переживається як фрустрація, не перетворюючись на справжню кризу, хоча за певних обставин “мікрокризу” вона може спровокувати. “У складному і важкому світі є час і місце для спроб та помилок, випробувань і вороття, відстрочок і компромісів, порад і відпочинку” (Василюк Ф.Е., 1995, с.99). Саме тому і конфлікт найчастіше існує сам по собі, не стаючи справжньою кризою, але провокуючи численні зовнішні і внутрішні мікрокризи.

У складному і важкому світі є всі чотири типи критичних ситуацій. Стрес, фрустрація і конфлікт можуть за певних умов породжувати мікрокризи, коли людина скочується у світовідчуття, що відповідає легкому або простому життєвому світові.

Кризи, що їх переживає кожна особистість, бувають також нормальними або анормальними. Що таке нормальна криза? Хіба можна тяжкий, небезпечний стан вважати нормою?

Кожне життя складається з певних періодів, етапів, стадій, які чимось несхожі, особливі. Той чи той вік має свій початок і кінець. Людина, як равлик, час від часу ламає стару, тісну оболонку і вчиться жити знов. Стан, що виникає з моменту завершення певного вікового етапу і триває до утворення іншого, переживається як важкий, хворобливий, кризовий. Такі кризи мають у психології назву нормальних, прогресивних — на відміну від криз анормальних, регресивних.

Нормальна криза — це перехід від одного вікового етапу до іншого, наприклад, від молодшого шкільного віку до підліткового або від молодості до зрілості. Подібні кризи є нормальними, нормативними тому, що немає людини, яка б не переживала такої кризи протягом життя, яка була б позбавлена необхідності дорослішати, зростати, старіти, наближуватись до життєвого фіналу. Нормативність — це існування у межах норми. Вікові розлади мають не досить тривалий, найчастіше непатологічний характер. Для оточуючих та навіть для самої людини ці розлади можуть бути й майже непомітними.

Серед неприємних емоційних корелятів кризового стану, що супроводжують нормативну кризу, найчастіше трапляються напруженість, тривога, депресивні симптоми. Особливості вікових розладів залежать від природжених конституційних властивостей, складу нервової системи, структури особистості, характеру, набутого досвіду, стилю виховання, взаємодії з оточуючими.

Нормальна, себто вікова криза, готується зсередини, час її дебюту визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати на цій віковій сходинці, як вона підготувалася, часом несвідомо, спроквола, до змужніння чи зів’янення, старіння.

Головний симптом наближення нормативної кризи пов’язаний з тим, що провідна діяльність, якою була, наприклад, гра для дошкільника, навчання для молодшого школяра, вже не може залишатися найголовнішою, провідною. Мова йде про психічне насичення, коли у межах провідної діяльності вікову детермінанту вичерпано, тобто вже немає сприятливих умов для зростання, подальшого розвитку, і виникнення кризи стає неминучим.

Якщо людина чомусь обминула нормальний віковий період зміни старої оболонки, не пережила вчасно прогресивну, нормальну кризу або пережила її у дуже “стертій”, невиразній формі, збільшується ймовірність так званих регресивних, анормальних кризових станів.

Анормальна криза не пов”язана із завершенням певного етапу психічного розвитку, певною стадією життєвого шляху. Вона виникає у складних життєвих умовах, коли людина переживає події, що раптово змінюють її долю. Такі події можуть відбуватися у родинному, професійному, особистому житті. Особливо болісно переживаються життєві колізії після серії випадкових невдач, під час зростання загального незадоволення собою, власною долею, своєю діяльністю, супутником життя.

Тяжкі життєві ситуації, які підштовхують людину до анормальної, ненормативної кризи, — це такі життєві обставини, що потребують від людини дій, перевершуючих її адаптивні можливості, енергетичні ресурси. Повсякчасні неприємності можуть також впливати на виникнення або перебіг ненормативної кризи, якщо їх забагато, якщо вони переслідують людину на кожному кроці.

Ненормативна криза руйнує не лише діяльності, що вже не є провідними. Вона зачіпає також і діяльності відносно незрілі, не цілком засвоєні. Негативна фаза, під час якої йде процес руйнації, триває набагато довша, ніж у межах кризи нормативної. Творча особистість на відміну від особистості незрілої, нетворчої може перетворити найтяжчі життєві обставини у плацдарм для формування нових “технік” життя, конструктивних життєвих стратегій. Вона не лише переживає неприємності, не лише страждає, а й сприймає їх як випробування, які навчають, дають необхідний досвід, загартовують.

Серед типів кризових ситуацій слід визначити також кризи біографічні. Людина у різних формах переживає саме непродуктивність свого життєвого шляху: не так живе, не таким уявляла своє життя, не таким було минуле, як могло б бути. Кризу називають біографічною тому, що ця криза розглядається з точки зору суб’єкта життя. Інколи людина сама певною мірою “провокує” кризу. Криза є біографічною, коли роль особистості у порівнянні з роллю життєвих обставин активніша ( Ахмеров Р.А.).

Дійсно, ми не лише переживаємо кризу, яка вже почалася, інколи ми явно її провокуємо, загострюємо. Є такі особистості, які вміють не помічати неприємностей. Існують і протилежні характери, схильні до перебільшення емоційних проблем. Вони більше страждають, маючи потребу до переживання суперечностей.


Читати продовження: Особистість на життєвому шляху

© Публикуется на upsihologa.com.ua с разрешения автора. ©
У Психолога » Кризисы » Життєва криза очима психолога: Кризовий стан - норма і відхилення. - Титаренко Т.М.

  нравится публикация?  

Бесплатная рассылка интересностей!

 
статья по психологии krizisy Одиночество внутри

На протяжении долгого времени терзаемый чувством одиночества Я. долго не мог успокоиться. Много работы над собой и мало результата не давали...Почему я так одинок?

статья по психологии krizisy Я делюсь на ноль или кризис среднего возраста

О кризисе, который приходит к нам, когда мы приближаемся к возрастной отметке «40» и это очень напоминает ту же отметку «40» на термометре, когда мы болеем.

Все публикации раздела Кризисы >>

 
Комментарии к "Життєва криза очима психолога: Кризовий стан - норма і відхилення. - Титаренко Т.М."

ещё нет комментариев...


Чтобы прокомментировать, авторизируйтесь или пройдите регистрацию!
qr