Кризи

Зараз я живу в США.
Вся моя родина вирішила емігрувати в США через війну в Україні, спочатку поїхав брат, а за ним мали поїхати ми всі. Ця новина стала для мене катастрофою, оскільки моє життя тільки налагодилось - я повернулась до навчання та знайшла собі хлопця, з яким в нас були чудові здорові стосунки, я отримала щастя, про яке і не мріяла. Але батьки наполягали, щоб я їхала з ними, оскільки ми зустрічались неповний рік і вони переживали що в разі розставання я залишусь одна. Були скандали, сльози, моральні зриви, хотілось померти, бо фактично я стояла перед вибором - або родина, або хлопець. Та я вирішила залишитись і будувати свою сім'ю, ніхто мене в цьому не підтримав, навіть сам хлопець. Тоді я вирішила подавати документи на Америку, але залишитись з ним на 3 місяці, подивитись чи ми зживаємось і чи варте воно того.
Ми жили на квартирі моїх батьків, я не працювала бо готувалась до захисту диплому. Хлопець не оплачував комуналку, продукти були практично 50 на 50 (він платив тільки коли ми були разом), я користувалась своїми збереженнями, чого мені не вистачало навіть на побут, а собі ж я купляла все саме дешеве. В хлопця є дитина, тому ми 2 рази на тиждень брали її і жили в нього вдома, я кожен раз збирала свої речі туди, це було незручно, адже там холодно і часто не було світла.
Хлопець відповідальний щодо дитини, але на мою думку навіть надто, оскільки оплачує не тільки аліменти, але й скидає половину всього що купляє дитині мама, бере його і дарує дорогі подарунки (типу телефон, дитячий мотоцикл і т д). Вже тоді я задумалась чи варто розраховувати на сім'ю з ним, якщо в нього так розставлені приоритети (я не проти всього цього, але повинна бути межа)
Потім я поїхала в США. Я вже тут рік, моя родина не збирається повертатись, а поїхати звідси = не бачити їх роками, а може вже і ніколи. Як щодо повернення? Я боюсь, адже бачу що відповідальність хлопець брати на себе не хоче, а дивитись на те, як я десь на далекому плані теж так собі жертва. До того ж не мати іншого вибору.
Наші стосунки погіршились на відстані, частіше сваримось, і він не хоче дітей на майбутнє спільних і постійно говорить різні речі (то він не проти цього бо я хочу, то каже що сімейне життя - не для нього)
Морально я не витримую і вже кілька місяців роздумую щодо самогубства, хоч і розумію що це - не вихід. Але я не можу так жити - під наглядом і гіперопікою батьків, і повертатись мені нікуди.
Боюсь, що я просто не витримаю в один із морально тяжких днів і зроблю цю помилку...

Пупупу...з чого ж почати.
Почну а там як піде, скоро мені буде 40 років. І якось все іде не так і не тудою, і взагалі незрозуміло куди воно все котиться.
По перше проблеми з сексуальною сферою, дисфункції немає і це чудово. Довгий час маструбував, коли більше, коли менше, види порно раз по раз ставали все химернішими, все відвертішими. Продовжував навіть коли були стосунки з дівчатами, навіть коли одружився, просто щоб зняти стрес і тривожність, в якийсь момент, десь місяць тому відмовився від цієї звички. Бо реально усвідомив що це перетворилось на тупу звичку, на кшталт паління, чи випивання кави з ранку. З відмовою помітив, що зросла тривожність і сексуалізація жінок, так багато гарних жінок.
Не знаю чи я завжди таким був і це гасилося просто на рівні маструбації, але помітив що мені не вистачає простого вагінального сексу, це має бути прямо щось жорстке. Прямо історія про тваринне домінування над жінкою в ліжку, про експерименти, про різного роду БДСМ практики, історія про приниження і прийняття мене жінкою через біль. Натякав на деякі практики жінці, вона сказала категоричне "Ні"
В звичайному житті з жінкою у нас гарні, добрі, веселі стосунки. Але в ліжку я перетворююсь на якогось ненаситного, жорсткого домінанта, експерементатора, дещо в цьому плані подобається дружині, але деякі мої фантазії просто ігноруються. Якби в дружини були свої відверті фантазії можна було б "поторгуватися", а так якось ну ніяк.
Вся ця історія схожа на певного роду компенсацію, про те що я не відчуваю що моя дружина не сприймає і мене як чоловіка, що вона не проявляє своє бажання до мене. Але знов таки суть не в ній, а в мені.
Знов таки відсутність зароблених матеріальних благ у вигляді квартири, машини, гарно оплачуваної роботи ще більше б\'є по самооціні. Проживання разом з нею в квартирі разом з її батьком, якого вона боїться лишати одного, хоча я вже давно кажу про переїзд ще один удар.
Перед початком повномасштабного вторгнення я ще робив якісь плани на краще майбутнє, а потім махнув рукою.
Дружина інвалід першої групи тому я не служу в ЗСУ. Я люблю свою дружину хоча і всяке буває, і розумію що подібне це не привід ні для розлучення ні для зради, але помітив що все більше часу проводжу присвяченим проституткам які багато на що згодні, чи на БДСМ сайтах де спілкуються люди.
Іноді мене просто накриває якоюсь хвилею чорної депресії, стає якось себе шкода і все сумно і мінорно, і нема надії на щось краще. Іноді я мрію щоб в мій будинок прилетіла ракета, бо вся ця "гумка" в голові вже задовбала. Іноді я думаю про те щоб піти і записатись добровольцем на фронт і загинути там - але банально страшно, а раз страшно значит ще хочеться жити, а раз ще хочеться жити то значить не все так погано.
Час від часу я буваю по роботі у військовому госпіталі і бачу хлопців обпечених, без руки чи ноги, які пройшли пекло і розумію що в мене взагалі нема проблем. Поки знов ненакочує чорна меланхолія.

Добрый вечер.У моего отца есть жена и ребёнок от второго брака.Ему 8 лет.Проблема в том ,что мой отец не выносит детские истерики и капризы и не умеет остаивать свои границы с ребёнком.С женой из-за этого разлад,нет единой идеологии в воспитании ребёнка.Они все втроём истерики,истероидная акцентуация в квадрате.Даже я спокойный человек не могу с ними находиться более 2 часов. Мы живем отдельно.Я понимаю его жену и отца мне тоже жалко.Как мне достучаться до отца
,чтобы он не думал ,что если он запретит что-то ребёнку, он его будет меньше любить.Как мне достучаться до его жены ,объяснив ,что её эмоциональное состояние играет большую роль в воспитание и в атмосфере семьи в целом.Они обвиняют друг друга.Спасибо.